— Вона нам не рівня, ти це розумієш, Денисе? Ти ж губиш своє майбутнє! — Олена Степанівна не вгамовувалася, крокуючи кухнею.
Вона звикла, що її голос у цьому домі — закон, а її думка — єдина істина, яка не потребує доказів.
Вона зовсім забула, що синові вже двадцять шість.
Він давно перестав бути маленьким хлопчиком, який боявся її суворого погляду.
Денис стояв біля вікна, спокійно спостерігаючи за тим, як сонце сідає за горизонт міських багатоповерхівок.
— Мамо, я не прошу в тебе дозволу. Я доросла людина, яка самостійно заробляє на життя. Ми з Ганною вирішили одружитися, і я просто повідомляю вам із батьком дату весілля. Всі витрати я беру на себе, тому твої коментарі щодо її походження чи освіти зараз зайві.
Олена Степанівна аж почервоніла від такої зухвалості.
— Вирішили вони! А жити де збираєтеся? Невже поїдеш у те її селище, курей розводити? — вона зневажливо скривилася, намагаючись болючіше вколоти сина за його «неправильний» вибір.
Вона вважала себе знавцем людських душ, хоча насправді бачила лише оболонку — статус, диплом, прописку.
— Ми житимемо в місті. У мене тут стабільний дохід і перспективи, — спокійно відповів син.
— Тільки не кажи, що ви збираєтеся привезти її сюди! — очі матері округлилися від неаподіванки.
— Ні, ми вже орендували квартиру, а після весілля плануємо купувати власне житло.
Але Олена Степанівна не могла зупинитися.
— Денисе, поглянь правді в очі. Вона ж зовсім іншого кола! Без вищої освіти, з неповної сім’ї. Батька немає, виховувалася невідомо як. Які в неї гени? Якими будуть твої діти? Ти правда віриш, що майстер з манікюру — це та партія, якою можна пишатися? Я не розумію цієї професії, пиляти чужі нігті цілими днями. Це ж хіба нормально?
Денис відчув, як всередині закипає гнів, але зберіг холодний тон.
— Знаєш, мамо. Ганна, можливо, і не має диплома магістра, але вона має те, чого тобі іноді бракує — повагу до людей. В її домі ніколи не говорять погано за спиною. Її мати виховала її в любові та праці. І я більше не дозволю тобі ображати мою майбутню дружину. Або ти приймаєш мій вибір, або нам краще спілкуватися рідше.
Ганна справді була дивовижною. Світловолоса, з лагідними очима, вона випромінювала спокій.
Її мати, Марія Іванівна, прийняла Дениса як рідного сина.
В її маленькій оселі завжди пахло свіжою випічкою та чаєм.
Вона ніколи не повчала, не вимагала звіту, а просто раділа щастю молодих.
Марія Іванівна з дитинства привчала доньку, що будь-яка чесна праця — це почесно.
Ганна не просто «пиляла нігті», вона була справжнім митцем.
До неї записувалися за місяці, а після переїзду до міста вона вже мріяла про власну студію, де змогла б навчати інших дівчат.
Вона мала план, мала мрію і мала силу її реалізувати.
Але Олену Степанівну це не цікавило. Для неї існували лише титули та формальні ознаки успіху.
Наступні місяці пройшли як у тумані.
Підготовка до весілля була для свекрухи справжнім випробуванням. Вона з’явилася на святі з таким виглядом, ніби була на поминках.
А через кілька місяців прийшла новина — Ганна чекає дитину.
Це мав бути щасливий момент, адже це був перший онук.
Старша донька Олени Степанівни, Світлана, вже давно була в шлюбі, але вони з чоловіком обрали шлях жити для себе — кар’єра, подорожі, життя для себе.
Тема дітей була для них закритою назавжди, вони планували лише жити для себе.
Звістка про маля змусила Олену Степанівну трохи змінити тактику.
Вона перестала відкрито нічого недоброго не говорила Ганні, але її «нейтралітет» був холоднішим за лід.
Коли на світ з’явилася Софійка, вона передала через сина подарунок, але жодного разу не зателефонувала невістці, щоб запитати, чи потрібна допомога.
Ганна не ображалася.
Вона мала свою маму, яка приїхала на перший місяць, щоб допомогти з немовлям.
У домі Дениса та Ганни панувала любов, і холодне ставлення свекрухи здавалося лише далекою хмарою на горизонті.
Одного морозного ранку, коли зима була в самому розпалі, Олена Степанівна раптово заявила своєму чоловікові, Павлу Петровичу:
— Збирайся. Ми їдемо до Дениса. Дитині вже чотири місяці, а я її навіть на руках не тримала. Сусіди вже запитують, чому ми не бачимо онуку. Це якось не по-людськи.
Павло Петрович, який завжди намагався уникати конфліктів із дружиною, лише зітхнув.
Він знав, що цей порив викликаний не раптовою любов’ю, а страхом перед громадською думкою.
О дев’ятій ранку вони вже стояли біля під’їзду.
Олена Степанівна сердито тиснула на кнопку домофона.
Тиша.
— Павле, ти бачиш це? Вона просто не відчиняє! Що за манери? Що за виховання? — обурювалася жінка, кутаючись у хутро.
— Олено, може, вона спить? Маленька дитина, ніч могла бути важкою, — пробував заспокоїти її чоловік.
— Спить? О дев’ятій годині? У нормальної господині вже сніданок готовий і підлога вимита!
Вона почала гарячково дзвонити синові.
Денис відповів лише з десятого разу.
— Мамо, що сталося? У мене нарада, я вийшов буквально на хвилину. Щось із татом?
— Де твоя дружина? Ми стоїмо під дверима, а нам ніхто не відчиняє! Ми прийшли побачити онуку, а нас тримають на морозі!
— Мамо, ви приїхали без попередження о дев’ятій ранку в будній день? Ганна вдома, але вона може бути зайнята дитиною. Дочекайтеся, поки хтось вийде з під’їзду.
Невдовзі двері відчинив сусід, і Олена Степанівна буквально влетіла всередину.
Вона була налаштована на скандал.
Їй хотілося знайти підтвердження своїм думкам про те, яка Ганна погана матір і дружина.
Коли вона підійшла до квартири, двері раптом відчинилися самі — Ганна виходила, тримаючи на руках укутане маля.
Вона була одягнена для вулиці, виглядала стомленою і дуже заклопотаною.
— Ой! — вигукнула Ганна, ледь не зіткнувшись зі свекрухою. — Що ви тут робите?
— Ми прийшли провідати дитину, — з фальшивою посмішкою процідила Олена Степанівна, намагаючись зайти в коридор.
— Вибачте, але зараз зовсім невчасно. Я йду. Вам доведеться прийти іншим разом.
— Як це «іншим разом»? Ми — твої родичі! Ти навіть чаю нам не запропонуєш? Ми змерзли, як собаки, поки чекали під дверима! — голос свекрухи ставав дедалі гучнішим.
— Домофон вимкнений, бо Софійка хворіє, вона майже не спала вночі. Зараз я терміново їду в клініку здавати аналізи, нас уже чекає фахівець. Таксі вже стоїть під під’їздом, і лічильник працює. Пропустіть, будь ласка.
Ганна намагалася пройти повз, але Олена Степанівна заступила дорогу.
— Поглянь, Павле! Вона нас виганяє! Я ж казала, Денисе, що вона невихована. Жодної поваги до старших! Наша Світланка ніколи б собі такого не дозволила. Вона пилинки з мене здуває, коли я приходжу!
Олена Степанівна кричала так, що луна йшла під’їздом.
Вона забула згадати, що до Світлани вона ходить лише тоді, коли та запрошує, і зазвичай несе сумки з делікатесами, бо донька надто зайнята для домашніх справ.
У Ганни всередині щось обірвалося. Безсонна ніч, плач недужої дитини та ця безпідставна агресія в під’їзді стали останньою краплею.
— Йдіть геть! — раптом вигукнула вона, і в її голосі було стільки сили, що Олена Степанівна аж відсахнулася. — Зараз же залиште мій дім! Ви не бачите, що дитині погано? Ви не бачите, що мені не до ваших капризів? Геть!
Ганна різко зачинила двері квартири, ледь не зачепивши свекруху, і швидко почала спускатися сходами, притискаючи до себе сплячу донечку.
Того вечора Денис отримав шквал дзвінків.
Мати в істериці розповідала, як Ганна ледь не побила її, як вигнала батька на мороз і як вона, Олена Степанівна, «завжди знала, що так буде».
Син вислухав усе мовчки.
Потім він сказав лише одну фразу:
— Мамо, ти перейшла межу. Більше не телефонуй нам.
Денис заблокував номер матері.
Він обрав спокій своєї дружини та здоров’я своєї дитини.
Олена Степанівна ще довго обдзвонювала всіх родичів, додаючи до історії все нові фантастичні подробиці про «недобру-невістку».
Вона малювала картини свого страждання, але глядачів ставало дедалі менше.
Через два роки Павло Петрович не витримав.
Він зібрав речі й пішов від дружини до своєї сестри в село.
Він просто хотів тиші й можливості бачити онуку, яку він так жодного разу і не обійняв через характер Олени. Він був добрим чоловіком завжди, все розумів, але постійно не перечив дружині, бо тоді спокою зовсім не було в їхньому домі.
Батько добре спілкувався згодом з невісткою і сином.
Світлана з чоловіком переїхали до Канади.
Дітей у них так і не з’явилося, а візити матері вони ввічливо ігнорували, посилаючись на зайнятість.
Олена Степанівна залишилася сама у великій квартирі, де кожен куточок був наповнений її колишньою владою.
Вона часто сидить біля вікна, спостерігаючи за молодими мамами в парку.
Свою онуку Софійку вона бачила лише на випадкових фотографіях у мережі.
Вона так і не зрозуміла, що головним ворогом її щастя була не «неправильна» невістка, а її власне холодне серце.
Чому бувають такі люди, які ніколи не визнають своїх помилок? І чому вона не думає вже й про свою старість?
Чи мати є мати і її все одно хтось таки та буде доглядати, а син близько і це його доля буде?
Але чи повинна в такій ситуації невістка свою свекруху доглядати?
Фото ілюстративне.
