Ігор Іванович був чоловік незвичної зовнішності. Високий, широкоплечий, з величезною бородою, що здавалася окремою істотою. Діти жартували, що в його бороді живуть “пташки, зайчики чи навіть лісовик”. Він сміявся, підморгував і казав:
— Ну, якщо й живуть, то точно виховані й добрі.
Працював він у дитячій лікарні, де кожен день починався з ранкового обходу палат. Варто було йому з’явитися на порозі, як малеча випростовувала плечі, підводилася на ліжках, махала йому руками.
— Ігоре Івановичу, анекдот! Розкажіть! — кликав хтось із дальнього краю.
— А коли ми будемо слухати про кита, що заблудився у Полтаві? — питав інший.
Він завжди знаходив хвилину для кожного — послухати, підбадьорити, посміятися. Діти любили його щиро, по-дитячому, тому що він не носився з ними зверхньо, а говорив як з рівними. І лікарня, яка для когось була лячною, з ним ставала теплішою.
Одного морозного ранку Ігор Іванович ішов на роботу засніженою вулицею. Перший сніг лежав тонкою плівкою, повітря пахло зимою. Він поспішав, бо мав операцію, але раптом зупинився: біля дерева на узбіччі сиділо крихітне кошеня.
Пухнастий грудочок тремтів, голову опустив, лапки підібрав. Воно було таким худим і замерзлим, що, здавалося, вітер його зіб’є.
— Ой, друже, — тихо сказав лікар, нахилившись. — Ну хто ж тебе, такого малого, тут лишив?
Кошеня навіть не нявкнуло. Ігор Іванович підняв його — тепла в лапках було стільки ж, як у сніжинки. Маленьке тільце повністю вмістилося в його долоню.
— Все, йдемо зі мною. Не дам тобі пропасти.
Поклав маленького у внутрішню кишеню теплого пальта, і той легенько ворухнувся — здається, відчув себе в безпеці.
У лікарні він одразу покликав медсестру Ганну Петрівну — досвідчену й дуже сердечну жінку.
— Ганно, — сказав серйозно, — термінове завдання: помити це маля, обігріти і віднести в ветклініку до Сергія Степановича. Хай подивиться.
Ганна подивилася на кошеня, витерла очі краєм рукава й зітхнула:
— Ну й знайдеш же ти пригоди… Давайте, зараз усе зробимо.
Через годину маленьке створіння вже їхало до ветеринара, загорнуте в теплий рушник. А Ігор Іванович пішов оперувати, але думками весь час повертався до того кошеняти.
Минув рік. І в лікаря в кабінеті тепер стояло велике крісло, на якому, як цар, лежав величезний рудий кіт. Не просто кіт, а Господар Кабінету.
— Друг! — кликав лікар, і кіт відгукувався гучним “мрррр”.
Так його і назвали — Друг. Бо він і справді став другом усім дітям.
За рік він виріс так, що ледве поміщався на кріслі. Медсестри пошили йому маленький білий халатик, а швея з відділення зробила крихітні тапочки.
І кожного ранку Друг виходив разом з Ігорем Івановичем у палати.
Коли діти його бачили, починали сміятися, тягнули ручки, деякі намагалися погладити. Кіт терпляче дозволяв усе — він розумів свою місію. Він заходив у палату, стрибав на стілець, вигинав спинку, муркотів — і навіть найсумніша дитина посміхалася.
Друг лікував без ліків — теплом, сміхом, присутністю.
Про кота, звісно, швидко довідалася головна лікарка — Лариса Миколаївна. Вони з Ігорем Івановичем колись навчалися разом, були друзями, але характер у неї був суворий, принциповий, навіть трохи вибуховий.
Вона влетіла в його кабінет, наче буря.
— Ігоре! Це що таке??? — показала рукою на кота. — Ти тримаєш у кабінеті… кота?? В лікарні?
Друг навіть не поворухнувся — тільки примружив очі.
— Тсс, — тихо сказав лікар. — Він відпочиває.
— Та яка різниця? — спалахнула вона. — Шерсть! Алергії! Санітарія!
Ігор Іванович повільно погладив бороду.
— Ларисо, — серйозно промовив, — якщо вже на то пішло, то в мене в бороді теж шерсть. І нічого — ніхто не скаржиться.
Медсестра за спиною мало не вдавилася сміхом.
— Ігоре Івановичу! — вже м’якше сказала головлікарка, але все ще знервовано. — Ну не можна так. Ну як я поясню комісії? Кіт у кабінеті! У вас що, клініка перетвориться на цирк?
— А ти поговори з дітьми, — спокійно відповів він. — Вони скажуть, що Друг — їхній антидепресант. Безкоштовний, до речі.
Вона хотіла ще щось сказати, але раптом у двері постукали.
— Ларисо Миколаївно, Ігоре Івановичу! — забігла молода медсестра. — У сьомій палаті дівчинка, сім років. Відмовляється їсти другий день.
— Чому? — одразу запитав лікар.
— Вона з дитбудинку. Мами не стало. А до того мама позбавилася батьківських прав… Дитина хоче до неї. Каже, що якщо не буде їсти, то швидше піде до мами.
У головлікарки затремтіли губи. Вона опустила очі.
— Ігоре… — прошепотіла. — Іди. Бери… свого кота.
Ігор Іванович зайшов у палату разом з Другом. Дівчинка, худенька, із сумними очима, сиділа, втупившись у край ковдри. Поруч стояла тарілка супу.
— Привіт, Ілонко, — сів лікар на стілець. — Як ти?
Вона не відповіла. Навіть не озирнулася.
Друг стрибнув на її ліжко, підійшов, сів поруч. Дівчинка здригнулася, але не відсунулася.
Кіт торкнувся її щоки м’якою лапкою.
— Ти собі їж, якщо хочеш, — сказала вона тихо. — А я не буду.
Друг ліг, поклав голову їй на коліна. Його теплий, рівний муркіт наповнив палату.
Ігор Іванович сидів мовчки. Він знав: цей кіт інколи лікував краще за всі слова.
Через хвилину дівчинка заплакала. Беззвучно, лише плечі здригалися.
— Я… я хочу до мами… — прошепотіла вона.
— Знаю, мала, — сказав лікар. — Але мама тепер там, де немає хвороб і болю. Вона тебе точно бачить. І хоче, щоб ти жила. І щоб їла. Бо їй важливо, щоб ти виросла.
Дівчинка витерла сльози рукавом. Друг підштовхнув її лапкою до тарілки.
— Ну добре… — вона взяла ложку. — Але тільки ложку.
— Домовилися, — усміхнувся лікар.
Через годину вона їла вже так, що аж тарілка дзенькала. А через кілька днів сміялася, малювала кота в халаті й постійно запитувала:
— А де Друг? Покличте його!
Головлікарка бачила, як швидко дівчинка ожила, і більше ніколи не піднімала тему заборони котів. Навпаки — почала приносити йому ласощі.
Минув рік. Друг став місцевою легендою. Діти перед випискою фотографувалися з ним, а лікарня отримувала подарунки — м’які іграшки-котики, малюнки, листи.
Одного ранку Ігор Іванович прийшов на роботу з величезною усмішкою.
— Ганно Петрівно! — вигукнув він. — Мене сьогодні не буде.
— Як це “не буде”? — підняла брови медсестра. — У вас аж дванадцять пацієнтів у графіку!
— Хай мене замінить Андрій Петрович, він учора казав, що вільний.
— А що трапилось?
— У нас сьогодні офіційно свято, — сказав він і засяяв. — Ми з дружиною удочерили Ілонку.
Медсестра прикрила рот рукою.
— Та ви що… Справді?
— Справді, — кивнув він. — Я двох синів маю, але серце казало: ця дівчинка має бути з нами. Так що сьогодні забираємо її додому.
На підвіконні сидів Друг, поправляючи халатик. Наче теж розумів — сім’я стає більшою.
Ілонка росла в любові. У неї в кімнаті було повно малюнків із котами, а Друг кожну ніч спав біля її подушки.
Вона перестала сумувати, перестала боятися. І кожного року в день знайомства приносила Ігорю Івановичу букет ромашок.
— Ти мій тато, — казала вона йому. — Бо ти мене врятував.
А він гладив її голову й тихо шепотів:
— То ти врятувала мене, доню. Ти, і наш Друг.
Добро має дивовижну здатність — повертатися.
Іноді достатньо підібрати маленьке замерзле кошеня, щоб у житті з’явився хтось, хто змінить усе.
Іноді одна дитяча сльоза робить дорослого сильнішим і добрішим.
А інколи доля приводить тебе до тієї дитини, яку ти мав знайти — і стати для неї справжнім татом.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
