Іван ніколи не був гулякою. У селі його знали як спокійного, роботящого чоловіка — не пияка, не крикуна. Хіба що інколи, після роботи, міг випити чарку з сусідом і поговорити про життя.

Мав добру дружину Марію, дочку Оксану — їхню пізню радість. Жили собі тихо, по-людськи.

Але одного літа все пішло не туди.

У місцевій школі, де Іван допомагав ремонтувати дах, працювала нова молоденька вчителька — Галина. Чорнява, з лагідними очима, щира, як весняна річка. Спершу він просто допомагав їй носити дошки, потім — затримувався на розмови, а згодом уже чекав кожної зустрічі.

Вона сміялася, дивлячись на нього:

— Ви, Іване, такий серйозний. Наче старший брат, а очі — теплі.

— Старший брат? — жартував він. — То я вже старий, виходить?

— Не старий, а надійний.

І саме це слово — «надійний» — чомусь його і підкупило. Бо вдома Марія все частіше мовчала, втомлена, з хусткою на голові й болем у спині. А Галина дивилася на нього так, наче він ще може бути молодим.

Спершу Іван думав, що то дурниця, що пройде. Але не пройшло.

І от одного вечора, коли він ішов до Галини, серце билося так, як у хлопця.

Вона відкрила двері, усміхнулася — і в ту мить Іван забув про все.

Про дочку, про дружину, про совість.

— Галю, це ж неправильно, — прошепотів він, коли все вже сталося.

— Неправильно, — кивнула вона. — Але так буває.

Минув рік. Іван жив, ніби на дві половини. Вдома — спокій, город, донька, обіди.

А там — ніжність, молодість, очі, що горіли, як вогонь.

Він кляв себе, що не може порвати ні з одною, ні з другою.

А Галина все чекала, спершу мовчки, потім — із докором.

— Ти ж казав, що підеш до мене.

— Казав, але… там дитина, Галю. Марія ж нічого не знає.

— І що, так буде завжди?

— Не знаю.

Так тяглося два роки. Іван уже сам не розумів, що з ним робиться. Його тягло до Галини, але серце щоразу стискалося, коли бачив, як Оксана кидається йому на шию:

— Тату, дивися, я в школі вірш написала!

І він розумів: не може піти. Не має права.

Одного дня Галина сказала тихо, без сліз:

— У мене буде дитина.

Іван застиг.

— Що?

— Від тебе.

— Галю, ні… я… я не готовий.

— А я готова, Іване. Я не боюся.

— Я не можу, — прошепотів він. — Я вирішив залишитись у сім’ї.

Вона мовчки глянула на нього. Потім тільки сказала:

— Я все зрозуміла…

І зникла. Просто зникла.

Переїхала, ніхто не знав куди.

Минуло багато років.

Оксана виросла, закінчила університет, гарна, розумна дівчина. Але ніяк не могла влаштувати особисте життя.

Хлопці були, та все не складалося.

— Може, я якась не така, мамо? — питала.

— Та що ти, доню, — заспокоювала Марія. — Просто не твій ще прийшов час.

А Іван лише мовчав. Бо щось у серці стискалося щоразу, коли бачив, як донька знову плаче через невдачу.

Одного вечора він сидів на лавці біля хати, і до нього підійшла стара сусідка — Ганна-баба.

— Іване, — сказала вона, — ти, може, не повіриш, але на тобі щось лежить.

— Що лежить?

— Тінь жіноча. Така, знаєш, як образа.

— Та що ви таке кажете, бабо Ганно, — відмахнувся він.

— А ти поїдь у сусіднє село до баби Домни. Вона бачить те, що інші не бачать.

Іван спершу не хотів, але якось не витримав.

Сів на старий «жигуль» і поїхав.

Баба Домна жила на околиці сусіднього села, у хаті, де пахло сухими травами і ладаном.

Вона глянула на нього, тільки-но переступив поріг, і мовила:

— На тобі жіноча туга. Стара, як твій гріх.

— Який гріх? — Іван зблід.

— Не мені казати. Ти знаєш сам.

Він опустив очі.

— Знаю…

— Та жінка, що мала до тебе любов, — тепер має на тебе образу. Сильну. Вона не пробачила, що ти лишив її саму.

— Галю… — прошепотів Іван.

— І через це твоя дочка не може знайти свою долю. Бо її шлях зв’язаний з твоїм.

— То що ж робити?

— Поїдь до тієї жінки. Попроси пробачення. І якщо вона не прийме — помолися за неї. Бо її біль — твій хрест.

Іван не спав ту ніч.

Зранку поїхав у район, у довідкове бюро — дізнатися, де тепер живе Галина.

Йому сказали, що вона давно переїхала до міста.

Він поїхав. Серце калатало, руки тремтіли.

Стояв біля школи, наче перед судом.

Вона вийшла з дверей — посивіла трохи, але все та ж. Побачила його і завмерла.

— Іване?

— Привіт, Галю.

— Ти… через стільки років… навіщо прийшов?

— Пробач.

Вона мовчала. Очі блиснули — не з гніву, а з втоми.

— Я вже думала, що ти давно забув.

— Не забув. Ніколи. Але тоді… я боявся втратити сім’ю.

— А мене не боявся втратити? — спитала вона гірко.

Він опустив голову.

— Я боявся втратити себе. І таки втратив.

Галина глибоко вдихнула.

— Дитина народилася. Син. Зараз йому двадцять п’ять.

— У тебе… син? — прошепотів він.

— Так. Але не твій. — Вона подивилася в його очі. — Не турбуйся. Я тоді зробила свій вибір. І пробачила тебе ще давно.

Він стояв, мов прирослий.

— Ти… пробачила?

— Пробачила. Але не забула.

Іван відчув, як із серця знявся камінь.

— Дякую тобі, Галю.

— Живи, Іване. І хай твоя дочка знайде своє щастя. Бо вона не винна.

Він повернувся додому мовчазний.

Марія дивилася з тривогою:

— Де ти був?

— У минулому, — сказав він. — Але нарешті вийшов із нього.

Тієї ж осені Оксана познайомилася з хлопцем — Сергієм, інженером, який приїхав у село на будівництво.

Через рік вони одружилися.

На весіллі Іван стояв біля доньки й стирав сльози з очей.

— Тату, ти чого плачеш? — питала Оксана.

— То не сльози, доню. То душа нарешті дихає.

Баба Ганна потім сказала сусідці:

— Бач, от що значить — покаятись. Гріх не зникає, але Бог дає шанс виправити.

Минали роки.

Іван часто ходив до церкви, став лагіднішим, тихим.

Коли бачив молодих чоловіків, що «гуляють», завжди казав:

— Не грайся з жіночим серцем. Бо твій гріх може тінню впасти на твоїх дітей.

Він це знав напевно. Бо пройшов крізь те сам.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.