Іван ніколи не був гулякою. У селі його знали як спокійного, роботящого чоловіка — не пияка, не крикуна. Хіба що інколи, після роботи, міг випити чарку з сусідом і поговорити про життя.
Мав добру дружину Марію, дочку Оксану — їхню пізню радість. Жили собі тихо, по-людськи.
Але одного літа все пішло не туди.
У місцевій школі, де Іван допомагав ремонтувати дах, працювала нова молоденька вчителька — Галина. Чорнява, з лагідними очима, щира, як весняна річка. Спершу він просто допомагав їй носити дошки, потім — затримувався на розмови, а згодом уже чекав кожної зустрічі.
Вона сміялася, дивлячись на нього:
— Ви, Іване, такий серйозний. Наче старший брат, а очі — теплі.
— Старший брат? — жартував він. — То я вже старий, виходить?
— Не старий, а надійний.
І саме це слово — «надійний» — чомусь його і підкупило. Бо вдома Марія все частіше мовчала, втомлена, з хусткою на голові й болем у спині. А Галина дивилася на нього так, наче він ще може бути молодим.
Спершу Іван думав, що то дурниця, що пройде. Але не пройшло.
І от одного вечора, коли він ішов до Галини, серце билося так, як у хлопця.
Вона відкрила двері, усміхнулася — і в ту мить Іван забув про все.
Про дочку, про дружину, про совість.
— Галю, це ж неправильно, — прошепотів він, коли все вже сталося.
— Неправильно, — кивнула вона. — Але так буває.
Минув рік. Іван жив, ніби на дві половини. Вдома — спокій, город, донька, обіди.
А там — ніжність, молодість, очі, що горіли, як вогонь.
Він кляв себе, що не може порвати ні з одною, ні з другою.
А Галина все чекала, спершу мовчки, потім — із докором.
— Ти ж казав, що підеш до мене.
— Казав, але… там дитина, Галю. Марія ж нічого не знає.
— І що, так буде завжди?
— Не знаю.
Так тяглося два роки. Іван уже сам не розумів, що з ним робиться. Його тягло до Галини, але серце щоразу стискалося, коли бачив, як Оксана кидається йому на шию:
— Тату, дивися, я в школі вірш написала!
І він розумів: не може піти. Не має права.
Одного дня Галина сказала тихо, без сліз:
— У мене буде дитина.
Іван застиг.
— Що?
— Від тебе.
— Галю, ні… я… я не готовий.
— А я готова, Іване. Я не боюся.
— Я не можу, — прошепотів він. — Я вирішив залишитись у сім’ї.
Вона мовчки глянула на нього. Потім тільки сказала:
— Я все зрозуміла…
І зникла. Просто зникла.
Переїхала, ніхто не знав куди.
Минуло багато років.
Оксана виросла, закінчила університет, гарна, розумна дівчина. Але ніяк не могла влаштувати особисте життя.
Хлопці були, та все не складалося.
— Може, я якась не така, мамо? — питала.
— Та що ти, доню, — заспокоювала Марія. — Просто не твій ще прийшов час.
А Іван лише мовчав. Бо щось у серці стискалося щоразу, коли бачив, як донька знову плаче через невдачу.
Одного вечора він сидів на лавці біля хати, і до нього підійшла стара сусідка — Ганна-баба.
— Іване, — сказала вона, — ти, може, не повіриш, але на тобі щось лежить.
— Що лежить?
— Тінь жіноча. Така, знаєш, як образа.
— Та що ви таке кажете, бабо Ганно, — відмахнувся він.
— А ти поїдь у сусіднє село до баби Домни. Вона бачить те, що інші не бачать.
Іван спершу не хотів, але якось не витримав.
Сів на старий «жигуль» і поїхав.
Баба Домна жила на околиці сусіднього села, у хаті, де пахло сухими травами і ладаном.
Вона глянула на нього, тільки-но переступив поріг, і мовила:
— На тобі жіноча туга. Стара, як твій гріх.
— Який гріх? — Іван зблід.
— Не мені казати. Ти знаєш сам.
Він опустив очі.
— Знаю…
— Та жінка, що мала до тебе любов, — тепер має на тебе образу. Сильну. Вона не пробачила, що ти лишив її саму.
— Галю… — прошепотів Іван.
— І через це твоя дочка не може знайти свою долю. Бо її шлях зв’язаний з твоїм.
— То що ж робити?
— Поїдь до тієї жінки. Попроси пробачення. І якщо вона не прийме — помолися за неї. Бо її біль — твій хрест.
Іван не спав ту ніч.
Зранку поїхав у район, у довідкове бюро — дізнатися, де тепер живе Галина.
Йому сказали, що вона давно переїхала до міста.
Він поїхав. Серце калатало, руки тремтіли.
Стояв біля школи, наче перед судом.
Вона вийшла з дверей — посивіла трохи, але все та ж. Побачила його і завмерла.
— Іване?
— Привіт, Галю.
— Ти… через стільки років… навіщо прийшов?
— Пробач.
Вона мовчала. Очі блиснули — не з гніву, а з втоми.
— Я вже думала, що ти давно забув.
— Не забув. Ніколи. Але тоді… я боявся втратити сім’ю.
— А мене не боявся втратити? — спитала вона гірко.
Він опустив голову.
— Я боявся втратити себе. І таки втратив.
Галина глибоко вдихнула.
— Дитина народилася. Син. Зараз йому двадцять п’ять.
— У тебе… син? — прошепотів він.
— Так. Але не твій. — Вона подивилася в його очі. — Не турбуйся. Я тоді зробила свій вибір. І пробачила тебе ще давно.
Він стояв, мов прирослий.
— Ти… пробачила?
— Пробачила. Але не забула.
Іван відчув, як із серця знявся камінь.
— Дякую тобі, Галю.
— Живи, Іване. І хай твоя дочка знайде своє щастя. Бо вона не винна.
Він повернувся додому мовчазний.
Марія дивилася з тривогою:
— Де ти був?
— У минулому, — сказав він. — Але нарешті вийшов із нього.
Тієї ж осені Оксана познайомилася з хлопцем — Сергієм, інженером, який приїхав у село на будівництво.
Через рік вони одружилися.
На весіллі Іван стояв біля доньки й стирав сльози з очей.
— Тату, ти чого плачеш? — питала Оксана.
— То не сльози, доню. То душа нарешті дихає.
Баба Ганна потім сказала сусідці:
— Бач, от що значить — покаятись. Гріх не зникає, але Бог дає шанс виправити.
Минали роки.
Іван часто ходив до церкви, став лагіднішим, тихим.
Коли бачив молодих чоловіків, що «гуляють», завжди казав:
— Не грайся з жіночим серцем. Бо твій гріх може тінню впасти на твоїх дітей.
Він це знав напевно. Бо пройшов крізь те сам.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
