Мене звуть Олена, і моє життя почалося з порожнечі, яку моїй матері, Ганні, довелося заповнювати поодинці.
Мені було всього два роки, коли батько, Ігор, залишив нас. Пам’ять про нього в дитинстві була лише чорною тінню, що падала на старі фотографії, де він ще усміхався поруч із молодою, сяючою мамою.
Мама ніколи не приховувала правди. Вона розповідала:
— Він пішов. Просто зібрав речі одного ранку і сказав:
– Я зустрів іншу, вона молодша, вона подарує мені синів. – Так, він завжди мріяв про синів.
Тією «іншою» була Світлана, і вона справді подарувала Ігорю двох хлопчиків, як він і хотів.
Я росла, знаючи, що десь там, за обрієм нашого скромного, але затишного життя, є інша родина, ідеальна в його очах.
Він не з’являвся, не дзвонив, не питав про мої успіхи в школі чи мої мрії.
Аліменти? Вони були мінімальними, надходили нерегулярно і завжди здавалися подачкою, а не обов’язком.
Моя мати – Ганна – була сильною, але не сталевою.
Вона працювала на двох роботах, шила ночами, аби я мала все необхідне. Вона ніколи не дозволяла мені погано говорити про батька.
— Не злись на нього, доню, – казала вона, витираючи сльози, коли думала, що я не бачу. – Любов – зла. Це була його доля. Але я завжди буду його кохати.
Ця фраза – “Я завжди буду його кохати”, – була для мене незрозумілою, як іноземна мова.
Як можна кохати того, хто так вчинив?
Хто проміняв тебе на мрію, а цю мрію зробив реальністю для іншої жінки?
Я знала частково новини про його інше життя.
Він допомагав синам, вкладав у них час і кошти. Купував їм велосипеди, потім машини.
Він виростив їх, поставив на ноги, забезпечив гідний старт.
Це був той батько, якого я ніколи не знала – уважний, щедрий, залучений. Мій рідний батько.
Ця несправедливість була важкою для мене.
Мене не брали на літній відпочинок, бо не було грошей, а його сини їздили на море.
Мені не могли купити новий комп’ютер для навчання, бо мама заощаджувала, а він оплачував синам репетиторів.
Це створювало нерозуміння, що я не могла зрозуміти роками.
Це була не фінансова образа, це була образа на його вибір. Його вибір сказав мені: ти мені не потрібна.
Минуло майже сорок років. Я виросла, закінчила університет, досягла всього сама, без його допомоги.
Я вийшла заміж, стала мамою двох дітей, і побудувала ту міцну родину, яку він зруйнував.
Моя мати нарешті змогла видихнути. Ми жили своїм життям, де мого батька не існувало. Його не існувало для нас.
І ось, одного холодного осіннього вечора, життя вирішило зіграти з нами важкий жарт.
Пролунав дзвінок у двері нашої старої квартири. На порозі стояв Ігор.
Він був сивий, згорблений, з втомленими, благаючими очима.
Йому нещодавно виповнилося 60 років, але він старше свого віку виглядав.
Мама вигукнула його ім’я і відступила, наче побачила привида.
— Ганно, – його голос був хрипкий і сумним. – Я прийшов.
— Чого ти хочеш, Ігоре? – тихо запитала мама.
Він опустив погляд, наче прийшов щось у неї просити.
— Я недобре почуваюся. Потрібен догляд. Я прийшов додому.
Він розповів свою історію, яка була до смутку банальною, наче з дешевого серіалу.
Його сини, його гордість, його інвестиція відвернулися від нього.
— Вони виросли. У них своє життя. У старшого – бізнес у столиці, він зайнятий. Молодший поїхав за кордон. Вони\ просто перестали дзвонити. А Світлана сказала, що втомилася від мене, – він ледь стримував сльози. – Я їм потрібен був лише доти, доки міг давати щось. А тепер я занедужав, і я став для них тягарем.
Він подивився на маму тими самими очима, якими, мабуть, дивився на неї, коли їй було двадцять.
— Ти ж завжди казала, що кохаєш. Пробач мені. Дозволь мені повернутися. Мені нікуди йти.
Моя мама почала плакати.
Це були сльози не горя, а дивної, запізнілої радості. Сорок років очікування і самотності.
— Я пробачила тебе тоді ж, коли ти пішов, – вона сказала це так, ніби зізнавалася у найпотаємнішому. – Заходь, Ігоре.
Я стояла поруч, відчуваючи, як находить холодна, крижана хвиля люті.
— Мамо! Ні! – мій голос пролунав впевнено.
— Оленко, не кричи на мене, – мама подивилася на мене, і вперше в її очах я побачила не тільки кохання до нього, а й страх перед самотністю.
— Він пішов! Він проміняв нас! Він виростив інших дітей! Він прийшов, коли вже нікому не потрібний! – я відчувала розчарування.
— Доню, я ж не хочу жити одна на старості років, – прошепотіла вона, як найстрашніший секрет. – Я його пробачила. Він мій чоловік.
— Твій чоловік – це мій батько, який мав відповідати за мене, а не за чужих синів! – я стояла категорично проти.
Вся образа мого дитинства вирвалася назовні.
Я підійшла до нього і подивилася йому прямо у вічі.
— Ти виростив двох синів, щоб вони тебе доглядали. Вони тебе кинули. Це – твоє насіння. Це – твій результат. Ти маєш пожинати те, що посіяв. А я – не твоя сиділка, і не твоя донька, яка повинна кидати своє життя, щоб тобі допомогти. Ти для мене – чужий.
Він намагався взяти мене за руку.
— Оленко, я ж твій батько.
— Ні. – Мого тата не стало, коли мені було два роки. А ви – просто чоловік, який залишив мою маму. Виростив двох синів. Куди вони поділися? Хай вони вам і допомагають. Я категорично проти. Ви не будете жити в моєму домі і не будете користуватися моєю допомогою!
Мама благала:
— Олено, він занедужав. Де він буде жити?
— Куди хоче, туди хай йде. Хай дзвонить синам у Канаду, чи де вони там. Хай звертається до того, кого він вибрав. Це не моя проблема.
Він залишився. Незважаючи на мою лють, мама дозволила йому спати на дивані.
Моє життя дуже змінилося.
Я відмовлялася з ним розмовляти, відмовлялася подати йому склянку води.
Я приходила до мами і наполягала:
— Мамо, ти робиш помилку. Він тебе знову покине, коли одужає. Ти дозволяєш собі бути його безкоштовною служницею, поки йому недобре.
Вона лише хитала головою, її обличчя було водночас щасливим і винним.
— Я просто більше не хочу бути сама, доню. Я його пробачила. Це – мій вибір.
Мій вибір був іншим. Я не пробачила. Я бачила в його поверненні не каяття, а недобрий вчинок – втечу до «запасної дружини», яка досі його кохає.
І це було усвідомити важко.
Я не відступлю. Я ніколи не буду доглядати людину, яка свідомо зіпсувала моє дитинство.
Я побудувала своє життя, виходячи з порожнечі, яку він створив, і не дозволю йому зараз, на схилі років, заповнити цю порожнечу собою.
Я щодня дивлюся на свою маму, яка, з одного боку, щаслива від його присутності, а з іншого – знову приречена на догляд за ним.
Я дивлюся на нього, який поводиться, як людина, що шукає притулку, і відчуваю лише образу і все.
Чи не вірно я вчинила, що категорично відмовила йому у допомозі та догляді?
Чи маю я, як донька, нести відповідальність за вибір і вчинки батька, який покинув мене в дитинстві, щоб виростити іншу сім’ю?
Чи є моє бажання відстояти себе і своє минуле від його пізнього повернення?
Хіба він повернувся тому, що любить нас і хоче нам допомогти? Чи просто прийшов, щоб лише ми йому допомагали?
Як мені вмовити му не робити помилок? Як вмовити її не пускати батька у свій дім?
Фото ілюстративне.
