У маленькому селі біля лісу, де взимку завжди пахло дровами й свіжим снігом, жив хлопчик на ім’я Михайлик. Йому було всього десять, але думки в голові — як у дорослого чоловіка. Його мама, Анна, працювала листоношою в сільській пошті: щодня, за будь-якої погоди, ходила з важкою сумкою селом, розносила пенсії, газети, листи. Люди її поважали — бо знали, що вона чесна, роботяща і завжди з усмішкою.
Але вдома на Анну чекала не усмішка, а мовчання й запах перегару. Її чоловік, Іван, колись був золоті руки — майстер на всі руки, добрий і веселий. Та кілька років тому щось зламалося: то безробіття, то компанія, то горілка — і вже він сидів вечорами за сараєм із своїми «друзями», що давно забули, що таке совість.
Михайлик пам’ятав, як колись тато носив його на плечах, робив літачки з дощок, а мама сміялася. Потім тиша заповнила дім. Тиша, у якій чути, як хтось шурхотить пляшкою, а мама зітхає, стираючи сльози, думаючи, що син не бачить. Але Михайлик бачив. І розумів, що вдома щось не так.
Та він не нарікав. Він допомагав мамі — воду носив, дрова рубав, навіть курей годував. Йому здавалося, що як він буде добрим, мама менше сумуватиме.
І тільки одне трохи зігрівало їхню буденність — дядько Андрій. То був татів рідний брат і хресний батько Михайлика. Андрій жив у сусідньому місті, мав невеликий бізнес, машину, дружину й двох дітей. Але він ніколи не цурався брата. Часто приїздив, привозив гостинці, намагався якось достукатись до Івана. Та даремно.
— Іване, схаменися, — казав він. — У тебе ж син росте! Поглянь на нього — хлопець світлий, розумний. Хочеш, щоб він тебе таким запам’ятав?
Іван відвертався.
— Не вчи мене жити. Ти своїм дітям казки розказуй.
Михайлик чув ці слова і йому боліло. Але найбільше йому боліло, коли мама, знеможена після роботи, тихо сідала біля вікна, клала голову на руки й дивилась у темряву.
Одного холодного листопадового ранку до їхньої хати під’їхала знайома сіра машина. Михайлик одразу вибіг надвір.
— Дядьку Андрію! — закричав він.
— Привіт, козаче! — усміхнувся Андрій, вийшовши з машини. — З Днем Ангела тебе, Михайлику! Ну, чого тобі подарувати?
Хлопчик почервонів і знітився.
— Та я не знаю… У мене все є.
Андрій засміявся:
— Ну все є — це добре. Але може, щось мрієш? Машинку, телефон, ковзани?
Михайлик зупинився, задумався, потім несміливо мовив:
— А можна я сам куплю те, що мені треба? Ви мені дайте гроші, але не ображайтеся.
— Та не ображуся, — щиро сказав дядько. — Скільки ж тобі треба?
— Три тисячі гривень.
Андрій навіть підняв брови. Для хлопця — чимала сума. Він уже хотів запитати, для чого, але Михайлик так серйозно дивився, що спитати не насмілився. Витягнув із гаманця гроші й подав:
— Добре. Але пообіцяй, що не витратиш на дурниці.
— Пообіцяю. І потім покажу, що купив.
Наступного ранку Іван був тверезий — рідкісний випадок. Михайлик підійшов до нього несміливо:
— Тату, поїдьмо в місто.
— А що там?
— Треба мені одну річ купити.
— З мамою поїдеш.
— Ні, я хочу з тобою.
Іван знизав плечима, але погодився.
Вони поїхали старою машиною, що ще дивом заводилася. Дорогою Михайлик мовчав. У місті він повів тата до взуттєвого магазину. Іван аж здивувався:
— Що, собі хочеш взуття?
Михайлик покрутив головою:
— Ні, мамі.
— Мамi? — перепитав батько.
— У неї ж ті старі чоботи зовсім порвалися. Вона ж ходить кожен день. Я хочу купити їй нові.
Продавчиня підморгнула Іванові:
— Гарний у вас син, чоловічок росте!
Іван нічого не сказав, тільки стояв і дивився, як малий обирає — уважно, обережно, щоб не дуже дорогі, але гарні. Зрештою, вибрав чорні, теплі, з блискавкою. Сплатив своїми трьома тисячами й запакував.
Додому їхали мовчки. Іван кілька разів намагався щось сказати, але не міг. Йому було соромно.
Через кілька днів настав мамин день народження. Було холодно, тихо, падав дрібний сніг. Анна прокинулася рано, ще до світанку, щоб приготувати сніданок. Вийшла до вікна — і раптом побачила біля ліжка коробку, перев’язану червоною стрічкою.
— Що це? — здивувалася вона.
Михайлик стояв біля дверей і світився від радості.
— Це тобі, мамо.
Анна відкрила коробку, і на очі навернулися сльози. Нові чоботи. Саме такі, про які вона мріяла, але навіть не наважувалась сказати.
— Михайлику, звідки?.. — прошепотіла вона.
— Це мені дядько Андрій дав гроші на День Ангела. А я вирішив, що тобі треба більше, ніж мені.
Вона обняла сина так міцно, що він ледве дихав.
— Синочку, ти моє сонце…
У дверях стояв Іван. Він чув усе. І в ту мить щось у ньому ніби тріснуло. Він вперше за довгі роки підійшов, поклав руку на плече сина й сказав:
— Ти молодець, Михайлику. Пробач мені.
Того ж вечора до них знову приїхав дядько Андрій — привітати Анну з днем народження. Він, побачивши мамині чоботи, усе зрозумів одразу.
— Це ті три тисячі, так? — усміхнувся.
Михайлик кивнув.
Андрій встав, підійшов і поклав йому в руку ще три тисячі.
— Це тобі, козаче. Тепер купи щось для себе. Але запам’ятай: доброта — це найбільше багатство.
Минуло кілька років. Михайлик виріс, закінчив школу, вступив до коледжу. Іван більше не пив — сором перед сином і любов до дружини перемогли. У домі знову лунали сміх і музика.
І кожного року, коли випадав перший сніг, Анна діставала ті самі чоботи, ставила їх біля вікна й казала:
— Оце була найцінніша річ у моєму житті. Бо вони не просто чоботи, вони — доказ, що добро живе навіть тоді, коли навколо темно.
А Михайлик, тепер уже дорослий хлопець, усміхався. Бо він пам’ятав той день, коли зрозумів: любов — це не слова, а вчинки. І якщо в серці добро, то навіть у бідності можна бути багатим.
Цю історію часто згадували у селі. Люди казали:
— То той самий Михайлик, що мамі чоботи купив? — І з теплотою усміхались. Бо такі діти — то справжній Божий дар.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
