— Ти знущаєшся, чи не так? — Артем підвищив голос, і старий порцеляновий кухоль, у якому він тримав каву, задзвенів на підвіконні. — Нормальний ранок можливий у цій квартирі? Чи обов’язково щодня влаштовувати цей цирк?

— Цирк? — Олеся повільно поставила свою миску з вівсянкою на стіл, її рухи були напрочуд спокійними на тлі внутрішньої бурі. Вона глянула на чоловіка так, що він одразу розплющив очі, наче спросоння. — Ти хочеш поговорити про цирк, Артеме? Тоді поясни мені, куди зникли гроші. Ті самі, які я перерахувала на окремий депозитний рахунок, аби закрити свою частину іпотеки в січні?

Він стояв у прорізі дверей, що вели до кухні. Зім’ята футболка, яка колись була білою, домашні шорти, вигляд не так стомлений, як винний. Але в очах, що бігали, ховалося фальшиве, майже театральне нерозуміння.

— Які гроші? — пробурмотів він у кухоль, ніби вперше чув це слово.

— Артеме, — вона промовила його ім’я, як вирок. — Гроші на іпотеку. Квартира, у якій ми живемо, пам’ятаєш? Та, про нецільове використання коштів на яку я дізналася сьогодні о сьомій ранку, коли мені подзвонив банківський менеджер, а не ти.

Він відвів погляд, зосередившись на крихті хліба, що впала на паркет.

— Олесю, ну я ж пояснював тобі ще минулого тижня… Це ж мала бути інвестиція. Сюрприз… Ти ж хотіла нову машину, більшу, для наших майбутніх поїздок на дачу. Це ж на внесок пішло.

— Точно, — Олеся презирливо хмикнула. — Сюрприз такий сюрприз. Несподіваний дзвінок від банку, прострочений платіж і повідомлення про те, що мій окремий рахунок спустошений. Атмосфера, звісно, святкова. І на яку ж це машину пішло, Артеме? На ту, яка потрібна тобі для твого бізнесу «що скоро вистрілить»?

— Та нічого там критичного! — він роздратовано кинув рукою. — Це ж невелика сума, у порівнянні з усім боргом! Тиждень, максимум два, і я все поверну. З премії!

— Чим? — спитала вона, і її тихий голос був страшнішим за будь-який крик. — Зарплатою, яку ти вже чотири місяці чекаєш від свого «партнера»? Чи черговою милістю від твоєї матері, яка вічно наголошує, що я нездатна тебе утримувати?

З вітальні, яку її свекруха, Людмила Степанівна, перетворила на свій тимчасовий будуар, долинув гучний, демонстративний голос:

— Олесю, ну не починай! Знову ти з ранку сваришся! Артем старається! Йому й так важко, у нього стрес через цей бізнес!

Олеся заплющила очі, намагаючись порахувати не до трьох, а до тисячі. Усередині неї кипіло щось гірке, як погано заварена кава.

— Він старається? — підвищила вона голос, і вже не могла його стримати. — У чому саме? У тому, щоб робити з мене дурепу? Чи в тому, щоб його Христині було комфортно в моїй, моїй квартирі?

Почувся шум у коридорі — це Христина (молодша сестра Артема, яка «тимчасово» живе тут уже півроку) тягла свою валізу, набиту одягом, наче збиралася у відпустку, а не шукала житло. Вона вийшла на кухню у шовковій домашній футболці, але вже нафарбована, з чашкою кави у руках, поводячись так, наче вони жили у п’ятизірковому готелі, а вона була VIP-гостем, який має право на тишу.

— У вас тут знову черговий сімейний спектакль? — протягнула Христина, роблячи ковток кави. — Олесю, ти б хоч вранці не кричала. Люди хочуть відпочити.

— Люди? — Олеся обернулася до неї. — Христино, ти вчора збиралася «підшукати квартиру, бо не хочу заважати». Ти, нарешті, знайшла?

— Шукаю, — відповіла Христина без найменшого натяку на сором. — Просто ціни в Києві зараз скажені. А мама сказала, що я можу спокійно залишитися, поки не знайду щось гідне мого рівня.

— Мама сказала… — повторила Олеся, відчуваючи, як її м’язи на обличчі стискаються у тугий вузол. — А я, на твою думку, хто в цій квартирі? Вішалка для твоїх речей? Підставка під мамині рішення?

— Олесю, ну ти ж не жадібна, — втрутилася Людмила Степанівна, яка нечутно вийшла з кімнати у своєму оксамитовому халаті, як диригент, що контролює хаос. — Ми ж родина. Христина ж не чужа.

— Родина, — повторила Олеся тихо, затягуючи останнє слово. — Тільки чомусь усі члени цієї родини роками сидять у мене на шиї. Я плачу іпотеку за квартиру, яку мені подарував батько, а не вам. Я оплачую комуналку. Я фінансую проєкти твого сина, які вічно прогорають. І я толерую присутність тут твоєї дочки, яка здатна тільки на те, щоб вимагати тиші.

— Не перегинай палицю! — Артем поставив кухоль на стіл із таким стуком, що гаряча рідина плеснулася. — Мама нас підтримує. Якби не вона, ми б давно розвалилися!

— Вона? — Олеся засміялася коротко, сухо, майже зло. — Вона підтримує? Чим? Своїми вічними лекціями про те, що мені треба «народити Артемчику нарешті дитину» замість «кар’єри цієї дурної»? Чи своїми порадами, які нав’язливі, як її дзвінки?

Людмила Степанівна пирхнула:

— Ось знову! Олесю, якби ти іноді слухала старших, досвідчених людей, у тебе життя давно б налагодилося.

— Так, — сказала Олеся різко. — Налагодилося б. Але, певна річ, не в кращому для мене напрямку. Я втомилася бути головною фінансисткою, психологом і нянькою.

Вона схопила кухонний рушник, кинула його на стіл і витерла долоні з такою силою, наче витирала все це сімейне болото.

— Я просто втомилася! Від брехні!

— Від чого саме ти втомилася? — знущально запитала Христина, вигнувши брову. — Від того, що тобі хтось заважає почуватися єдиною королевою в цій маленькій трикімнатній квартирі?

Олеся зробила крок до неї майже впритул.

— Від брехні, Христино. Від твого вічного «я вся в бідах, рятуйте мене». Від маминих тонких маніпуляцій і від її постійного тиску. І від Артема, який… — вона повернулася до чоловіка, — який давно не чоловік, а лише посередник між твоєю родиною і моїми грошима. Усе. Досить.

Повисла тиша. Тяжка, зла, наче в’язка смола. За вікном у дворі хтось сигналив, собака гавкала — звичайний ранок у спальному районі Києва, але не тут.

Артем потер чоло, ніби намагався стерти їхню розмову з пам’яті.

— Ти перебільшуєш, — сказав він. — У всіх є проблеми. Це ж життя.

— Артеме, — вона пильно подивилася на нього. — Проблеми є. Але ми не вирішуємо їх. Ми живемо в болоті, яке ти сам створив, бо боїшся сказати «ні» мамі.

Вона різко розвернулася і вийшла з кухні. У коридорі стояв нав’язливий, солодкий запах дорогих парфумів Христини — чужий, противний запах у її, Олесиній, квартирі. Вона відчинила вікно, і жовтневе холодне повітря вдарило їй в обличчя. Дощ мрячив, листя налипало на мокрий асфальт. Сирий, сіруватий Київ — місто, де надії часто тонуть швидше, ніж це опале листя.

Телефон вібрував у її руці — повідомлення від колеги:

«Олесю, шеф переніс звіт на післязавтра. Будеш сьогодні? Можеш взяти вихідний».

Звісно, вона буде. Як завжди. Хто ж підхопить її роботу, як не вона? Вона завжди відповідальна. На відміну від Артема.

— Олесю… — пролунав за спиною голос чоловіка. Він говорив тихіше, намагаючись бути переконливим. — Ну, не кип’ятись. Я винен, так. Але не через це все руйнувати. Ми ж стільки років разом.

Вона обернулася, стоячи біля шафи, де висіло її робоче пальто.

— Артеме, ти хоч раз за всі ці роки запитав, чого я хочу? Чого я дійсно потребую, крім ілюзії сім’ї?

Він спробував посміхнутися, ніби вона сказала щось несерйозне.

— Та будь ласка. Хочеш — машину перепишемо на тебе, щоб ти не хвилювалася.

— Господи, — вона потерла скроні. — Ти мене взагалі чуєш? Мені не потрібна машина! Мені потрібна довіра! Мені потрібен партнер, а не ще одна дитина, яку треба рятувати від мами та сестри!

Він зробив крок, спробував узяти її за руку.

— Олесю, годі. Мама переживає. Христина теж. Це мине.

— Ні, Артеме, — тихо, але так твердо, як ніколи раніше, сказала вона. — Не мине. Це не проходить, це накопичується. І все, що накопичилося, я сьогодні скидаю.

Він відсахнувся, ніби вона вдарила його.

— Завтра, — продовжила Олеся, одягаючи пальто, — мій адвокат подасть заяву на розлучення і поділ майна. Я забираю свою половину іпотеки і йду.

— Що?! — Він зблід. — Олесю, ти… ти збожеволіла? Через якісь там гроші?

— Можливо, — знизала вона плечима, застібаючи ґудзики. — Але вперше за довгий час я почуваюся живою. Не істеручкою, не нянькою. Просто живою.

— Олесю! — вигукнула з кухні Людмила Степанівна. — Куди ж ти? Ти не маєш права так чинити!

Олеся затягнула шарф.

— На роботу. Але не сподівайтеся, що я повернуся сюди. Це не мій дім. Це ваш штаб.

— Ти не маєш права! — закричав Артем, наздоганяючи її.

Вона обернулася на порозі.

— Артеме, я маю одне право — йти звідти, де мене не поважають, де мене обкрадають і де мене змушують постійно жити у брехні.

Вона грюкнула дверима. Звук був гучний і остаточний.

На вулиці мрячив дощ, але вона його майже не відчувала. Автобусна зупинка блищала від вогкості. Машини шаруділи мокрим асфальтом, поспішаючи у справах. Жовтень був вологий, чесний, без прикрас. І вперше за довгий час Олеся відчула: повітря на вулиці вільне.

Вона дійшла до зупинки, подивилася на своє відображення у вітрині невеликої кав’ярні. Втомлена, так, але не розбита.

Телефон завібрував у руці. Артем.

Вона скинула дзвінок.

Надійшло повідомлення:

«Повернися. Мама плаче. Христина нервує. Нам треба поговорити. Я все поясню».

Олеся стерла його, навіть не читаючи вдруге. Їй набридло, що його мотивація завжди базується на істериках його родини.

Того вечора вона сиділа у квартирі своєї подруги, Наталі, на околиці. На кухні було тепло, горів маленький камінчик, чай пах бергамотом і ваніллю.

— То ти справді зважилася? — запитала Наталя, обіймаючи кухоль. — Розлучення?

— А що мені залишалося? — Олеся знизала плечима. — Я втомилася жити у чужому спектаклі. Я збудувала собі міцну фортецю, а вони її перетворили на прохідний двір і склад для власних проблем.

— Артем без тебе пропаде, — тихо сказала Наталя. — Він же не пристосований до життя.

— Ну, то нехай хоч раз спробує жити самостійно, — посміхнулася Олеся, і ця посмішка була гіркою. — Мені набридло його рятувати. Я перестала бути жінкою, а стала його персональним фондом порятунку сім’ї.

Пізніше, коли вона підійшла до свого під’їзду, щоб забрати заздалегідь зібрану валізу, вона побачила: у вікні їхньої кухні горить яскраве світло. І чула голоси.

— Та її характер ніхто не терпітиме, — долинав злий голос Христини. — Ти, Артеме, без неї краще заживеш. Нарешті зможеш відпочити від її контролю.

— Не кажи так, Христе, — стомлено відповів він.

— Ну, правда ж, — втрутилася Людмила Степанівна, голос якої був сповнений самовдоволеного жалю. — Ти ще молодий, знайдеш собі спокійну, м’якшу жінку. Вона тебе не цінувала.

— Мамо, перестань! — зірвався Артем.

Олеся слухала мовчки, стоячи за дверима. І раптом щось клацнуло всередині. Це було полегшення. Вона більше не була частиною їхнього сюжету. Вони її вже списали з рахунків, навіть не дочекавшись її остаточного відходу.

Вона зайшла.

— Розслабтеся, — її голос був настільки ж спокійний, як холодне листопадове небо. — Іти мені ні ви, ні ваші поради не завадять. Власне, я вже пішла.

Усі троє різко обернулися.

— Олесю… — почав Артем.

— Завтра вдень я заберу решту особистих речей і документи. Жити тут більше не буду. Ключі залишаю.

Вона пройшла до спальні, зібрала останні дрібниці, зачинивши за собою двері.

Минуло три тижні.

Олеся зняла маленьку, затишну, але дуже стару квартиру на лівому березі. Штукатурка місцями обсипалася, батареї ледь теплі, стеля у ванній шуміла — явно протікало зверху. Але тиша була її. І простір — нехай і з одним вікном. Вона більше не чула Людмилу Степанівну, що сварилася з пилососом, чи Христину, що голосно говорила по телефону.

Вона прокидалася без страху. Без очікування чергового крику, без зауважень, без брехні Артема.

Життя стало іншим — простим, нудним місцями, але своїм.

Іноді ввечері, сидячи з кухлем чаю і дивлячись на вогні міста, вона думала: «А раптом я, справді, не запізнилася почати заново?»

Вона не сумувала. Тиша дивувала, але не лякала. Вона насолоджувалася кожним моментом, коли не треба було нікого контролювати чи за когось вирішувати.

Поки одного разу пізно ввечері телефон не задзвонив.

Артем.

Вона дивилася на екран довго. Потім відповіла.

— Олесю… будь ласка, вислухай. Мені треба тебе побачити. Ти повинна зрозуміти.

— Навіщо? — спитала вона, і її спокійний тон його здивував.

— Мама з Христиною поїхали до тітки на захід. Я тепер один. І… я зрозумів, що був неправий. Дуже неправий. Це пекло. Повернися.

Олеся слухала мовчки, дозволяючи словам зависнути у тиші. Потім сказала:

— Артеме, людям часто здається, що вони когось люблять, коли залишаються одні. Це не кохання — це страх самотності та нездатності до самообслуговування.

— Ні, — видихнув він. — Я справді хочу все повернути. Я змінився. Я скучив за тобою, Олесю. За нашим життям.

Вона заплющила очі.

— Артеме. Повернути — не можна. Можна почати заново. Але я поки що не впевнена, що цього хочу.

Він замовк. І Олеся відчула: їхня розмова ще не закінчена.

За кілька днів Олеся відчинила двері. Артем стояв на порозі її маленької орендованої квартири — у старій куртці, неголений, із тим самим виразом людини, яка готова сказати що завгодно, аби її вислухали. Здавалося, ці три тижні його вимотали сильніше, ніж останні десять років життя у її турботі.

— Можна увійти? — спитав він тихо, відводячи погляд.

Вона не відповіла. Просто відійшла убік, дозволяючи йому пройти.

Квартира зустріла його запахом прального порошку і слабким ароматом дешевої кави, яку вона варила собі в турці. Артем озирнувся, і щось змінилося в його обличчі — ніби він побачив, як виглядає справжнє, незалежне життя.

— Слухай… — почав він, сідаючи на табуретку, що стояла біля крихітного столика. — Я все обдумав. Я розірвав співпрацю з тим шахраєм. Я знайшов нормальну роботу, з офіційною зарплатою.

— Це добре, — сказала Олеся спокійно. — Тільки незрозуміло, навіщо ти тут знову.

Він провів долонею по обличчю:

— Бо хочу поговорити без крику. Без мами, без Христини. Лише ми двоє. Я хочу попросити вибачення за те, що перетворив наше життя на філію свого будинку дитинства.

Олеся поставила перед ним кухоль чаю. Вона сама не зрозуміла, навіщо це зробила. Стара звичка піклуватися? Чи просто данина поваги до минулого?

— Давай, — сказала вона. — Говори.

Артем зітхнув, помовчав, збираючись із думками.

— Я був ідіотом. Я знаю. Завжди намагався всім догодити, зрештою підвів тебе. І себе. Мамі дозволяв втручатися. Христині – теж. Думав, що так правильно. Думав, якщо я допомагаю їм — отже, я добрий син, добрий брат. А ти… ну, ти сильна, ти сама впораєшся. Ти моя скеля.

Вона підняла брови.

— Ось у цьому й проблема, Артеме. Ти вирішив, що мої бажання і почуття — необов’язкова частина твого життя, бо ж я «сильна». Скелі теж втомлюються.

— Я зрозумів, — тихо сказав він. — Пізно, але зрозумів. Я намагався бути потрібним усім, крім тієї людини, яка найбільше потребувала моєї підтримки.

Олеся втомлено притулилася до стіни.

— Артеме, у кожного є межа терпіння. Ти його не помічав. Роками. Ти його переступав з кожним новим боргом, з кожним новим втручанням твоєї матері.

Він глянув на неї, прикусивши губу.

— Я хочу це виправити. Я закрив той кредит на авто, навіть не повертаючи туди твої гроші. Я знайшов постійний підробіток. Я припинив дзвонити мамі по десять разів на день і сказав Христині, що більше не рятуватиму її. Вона образилася, але я витримав. Я хочу довести, що можу жити сам. І бути з тобою не на твоїй шиї, а на своїх ногах.

Олеся дивилася на нього довго. Холодно. Прицільно.

— Артеме… Це все звучить правильно. Але правильно — не означає достатньо. Це лише твої слова.

Він відкрив рота щось сказати, але вхідні двері сусідньої квартири грюкнули так різко, що обидва здригнулися. Хтось голосно піднявся сходами.

Олеся сіла навпроти нього.

— Знаєш, що найстрашніше? — сказала вона тихо. — Я більше не вірю тобі. Навіть коли ти кажеш правильні слова. Я чекаю, коли знову вилізе Христина. Або втрутиться твоя мати. Або ти почнеш таїти щось за спиною. Я втомилася жити як інспектор — постійно перевіряти, що ти ховаєш. Я втомилася від тривоги.

Він зблід.

— Я не приховуватиму! Ніколи більше.

— Артеме, не кажи «ніколи». Це слово лише псує обіцянки.

Вона підвелася, відійшла до вікна. Листопадовий вітер хвистав листям по склу. У сутінках місто виглядало втомленим.

— То чого ти хочеш? — тихо спитав він.

Олеся довго мовчала. Потім обернулася:

— Я хочу чесності. І хочу бачити, що ти не просто злякався самотності й порожнього холодильника, а справді змінюєшся. Не словами. Справами.

Вони почали бачитися. Не часто. Раз на тиждень. Ходили гуляти до парку в центрі, пили каву у маленькій кафешці, розмовляли. Артем намагався не говорити про сім’ю, не виправдовуватись, не звинувачувати. Олеся спостерігала.

Вона бачила, що Артем став спокійнішим, ніби скинув вантаж, який тягнув роками. Він нарешті почав думати своєю головою, а не маминою волею.

Але звичка — страшна річ. Вона не вірила змінам, як не вірять людям, які надто часто підводили.

Кожне його запізнення, кожний дивний погляд — відгукувалися тривогою.

Якось після чергової прогулянки вони зайшли до неї. Пили чай. Розмова текла спокійно, майже тепло. І раптом його телефон пискнув коротко, різко. Артем здригнувся і інстинктивно, як у старі часи, перевернув екран униз.

— Хто? — спитала вона.

— Ну… робота, мабуть, — промимрив він, відводячи погляд.

Олеся мовчки простягла руку.

Він зам’явся.

І все. Усередині знову щось обірвалося — миттєво, тендітно, як скло. Навіть не від того, що він знову вліз у халепу. Від того, що він знову намагався сховати.

— Артеме. Дай телефон.

Він підвів очі. І зрозумів, що його зловили.

Повільно простяг їй ґаджет.

На екрані — повідомлення, яке прийшло лише хвилину тому.

Христина:

«Артеме, слухай… допоможи, добре? Тільки не кажи Олесі, бо знову почне. Мені зараз дуже потрібні гроші на оренду. Небагато, я поверну тобі все».

Олеся відчула, як усередині все застигає. Це була не злість. Не образа. Навіть не розчарування.

Порожнеча.

— І як довго ти збирався це приховувати? — спитала вона.

— Я… я не приховував! — він підвівся, дивлячись їй у вічі, і в його голосі звучала паніка. — Я хотів тобі сказати! Просто… не хотів сваритися! Я хотів вирішити проблему, а потім сказати!

— Не хотів сваритися, — повторила вона повільно. — Артеме, ти розумієш, що проблема не в Христині? Проблема у тобі. Ти… невиправний.

Він важко видихнув, ніби намагався втримати в руках щось, що розсипалося на порох.

— Олесю, я просто хотів допомогти. Вона ж моя сестра.

— А я, значить, хто? — тихо спитала вона. — Я чужа людина? Якщо ти мене поважаєш, ти не ховаєш. Ти ділишся рішенням, а не наслідками.

Він відкрив рота — і закрив. Не знав, що сказати.

Олеся взяла своє пальто, шарф, сумку.

— Олесю… стривай, — він кинувся до дверей, але вона зупинила його жестом.

— Артеме. Усе. Я більше не проходитиму це коло. Я не чекатиму, поки ти знову притягнеш у наше життя чиїсь проблеми, приховуючи це, як школяр двійку. Це просто глибоко в тобі. Це твоя сутність.

— Але… — він схопився за одвірок, ніби боявся, що вона розчиниться в повітрі. — Я ж намагаюся! Ти це бачила! Я чесно стараюсь!

— Намагатися — це не означає рости, Артеме, — відповіла вона. — Ти виріс для всіх, крім самого себе. Ти досі живеш як хлопчик, який має виправдовувати мамині очікування і рятувати сестру. Це не моє завдання. Це не моє життя.

Він дивився на неї так, як дивляться востаннє — з німим благанням і полегшенням одночасно.

— Отже, все? — прошепотів він. — Остаточно?

Вона кивнула головою.

— Так. Тому що я нарешті зрозуміла: я не зобов’язана жити за двох. Я маю жити за себе.

І вийшла у холодний листопадовий вечір, зачинивши за собою двері.

Надворі піддував вітер, асфальт блищав від вологості. Ліхтарі дробили світло на мокрі калюжі. Вона йшла до зупинки, відчуваючи, як повітря ріже щоки, а всередині з’являється тиша — справжня, глибока.

Телефон завібрував. Артем.

Вона не відповіла.

За хвилину — повідомлення:

«Пробач. Я справді не вмію інакше. Я розумію».

Вона довго дивилася на екран. Потім просто видалила чат. Без пафосу, без істерики.

Наступними днями вона працювала багато. Бухгалтерія — одноманітне, але надійне укриття від думок. Папери, цифри, звіти — жодних емоцій, жодних претензій, жодної залежності від чужих рішень.

Вечорами поверталася до своєї маленької квартири. Заварювала чай. Сідала біля вікна.

І вперше за багато років відчувала: тиша — це не покарання. Це — свобода.

Свобода не означає легкість. Вона означає відповідальність за свій біль. Життя, яке вона будувала з Артемом, нехай і перекошене, вона все одно втратила. І біль цей був тихий, але глибокий, як синець під одягом — непомітний для інших, але відчутний кожним рухом.

Одного грудневого вечора, коли перший пухнастий сніг почав помалу лягати на землю, хтось постукав у двері.

Три акуратні удари.

Олеся здригнулася — в цей час до неї ніхто не приходить. Обережно підійшла, глянула у вічко.

Артем.

Сніг на плечах, обличчя замерзле, губи побіліли.

Вона не відчинила.

— Олесю… — його голос був хрипким, приглушеним дверима. — Я зрозумів. Все зрозумів. Не прошу повернути. Прошу почути. Я йду.

Вона мовчала.

— Будь ласка, — продовжив він. — Я не хочу руйнувати тобі життя знову. Я прийшов сказати спасибі. Ти… ти була моїм шансом на доросле життя. А я його профукав. Я визнаю це.

Олеся стиснула кулак на грудях. Серце стиснулося — не від бажання впустити, а від болю, що все дійшло до такого фіналу.

— Я не прошу прийти назад. Я просто… — він замовк, зібрався з силами. — Хотів, щоб ти знала: я справді почав змінюватися. Просто не встиг перетворити це на наше життя. Я буду намагатися жити правильно, але сам.

Олеся тихо опустила долоню на холодну дверну ручку.

Але не відчинила. Це було її останнє, найважливіше «ні».

— Дякую, що була поряд стільки років. І пробач, що я виявився слабшим, ніж мав бути, — сказав він.

І пішов.

Вона ще довго стояла. Слухала, як його кроки стихали на сходах. Як грюкнули вхідні двері під’їзду. Як знову запанувала тиша.

Потім повернулась до вікна. Сіла. І дивилася, як падає сніг. Усвідомлюючи, що цей сніг накриває вже не їхній спільний, а лише її особистий простір.

Минуло два тижні.

Вона не шукала Артема. Він не писав. Це було правильно. Так само, як має бути після правди.

Олеся знову почала помічати дрібниці, які дарують радість: морозний запах ранком, шум віддалених поїздів, як змінюється світло в квартирі надвечір. Вона не поспішала кудись, не озиралася. Вона жила. Правильно жила.

І одного разу, повертаючись увечері з магазину, помітила у під’їзді оголошення: «Здається квартира». Це була не «маленька одиничка», а повноцінна двокімнатна квартира, у сусідньому, сучасному будинку. Вона зупинилася. Подумала. І в голові прослизнула думка:

Адже я можу дозволити собі щось нове. Абсолютно нове. Краще. Без слідів Людмили Степанівни, без запаху парфумів Христини, без енергії прогорілих надій Артема.

Нове житло. Нові стіни. Новий розділ.

Без обов’язку перед чужими. Тільки вона та її власні рішення.

Сміливість прийшла раптово. Але легко, наче ця думка давно чекала свого часу.

Вона взяла номер телефону рієлтора.

І вперше посміхнулася за довгий час — по-справжньому, спокійно, широко. Посміхнулася собі у своє нове, вільне життя.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.