fbpx
Життєві історії
Одного дня я почула уривок розмови свекрухи з моїм чоловіком і зрозуміла, що вона хоче, щоб будинок, який ми збудували, дістався їхній сім’ї

Після весілля ми з чоловіком жили і працювали в місті, у нас була своя однокімнатна квартира, якою забезпечили нас мої батьки. Коли у нас народилася дитина, ми подумали, що добре було б переїхати десь в кращу місцину, наприклад, до свекрів, які жили недалеко від моря.

Вони теж були не проти нашого переїзду, обіцяли, що допоможуть з дитиною. Чоловік спочатку поїхав один, розвідати ситуацію, батьки дали добро на наш приїзд. Зібралися, поїхали. Під житло нам виділили спочатку літник: одну кімнатку та коридор, він же кухня.

У самому будинку мешкали свекруха з чоловіком і зовиця з двома дітьми. Сестра жила у мами на час рейсів її чоловіка, він далекобійник у неї.

Влаштувалися ми на новому місці. Чоловік роботу, і справді, швидко знайшов, добрі водії скрізь потрібні.

– А знаєш, – сказав він мені через деякий час, – я дізнавався в селищній адміністрації, можна будинок збудувати! Ділянку виділять, оформимо документи, у мене однокласник поклопочеться. Залишимось тут жити, будуватимемося.

За іронією долі ділянка була поруч із будинком свекрів. Ну, думаю, добре: поруч же, не разом. Почали ми будуватися. Допомога, звичайно, була і від свекрухи, і від моїх батьків. Але все одно будівництво затяглося. Хочеться добротно, на роки, щоб і дітям, і онукам вистачило. Ми навіть подумати не могли, що цей будинок стане яблуком розбрату.

Перший дзвіночок продзвенів, коли стіни та дах вже були готові. Ми з чоловіком були на будівництві, поруч крутився син зовиці, шестирічний хлопчик. Вік такий, все чує, все скаже, бо що можна говорити, а що ні ще не розуміє.

– Дядьку, а правду бабуся каже, що ти цей будинок нам подарував? Ось добудуєш і ми сюди з квартири переїдемо.

Ми з чоловіком перезирнулися: цікавий поворот. Чоловік до мами: що це за справи? Мама і видала:

– А що? Вам є де жити. А вони там у місті у квартирі сидять, світу білого не бачать. Зять, із нами жити не хоче. А до окремого будинку може й погодиться переїхати.

Ось нормально, так? Ми, значить, тут, всі гроші в будівництво вкладаємо, мої батьки допомагають, а потім взяти та подарувати сестрі. А самі без нічого залишимося. Чудовий задум!

Нарешті збудували ми будинок. Перейшли вже в нього, по ходу доробляємо щось. І одного дня чую уривок розмови:

– Мамо, перестань!

– Ну, синку, як ти не зрозумієш?

Тут я вийшла і розмова перервалася. Пізніше я чоловіка запитала: про що йшлося? Він і розповів, що у мами ідея:

– Напиши, синку, заповіт, а то в тебе робота така, не дай то Бог що, будинок же з сім’ї піде.

Ось так. Будинок піде із сім’ї. А дружина та діти хто? Не сім’я чи що?

Мама ніяк не заспокоїться. Розмови ці потім знову виникли і велися вже просто при мені.

– Ти тут ні до чого, – каже мені свекруха. – Ти ж не працювала, вдома сиділа, син сам все зробив.

Ні те, що будинок допомагали будувати мої батьки, ні те, що я його законна дружина, до уваги не бралося. Свекруха твердо вирішила, що цей будинок має належати їхній сім’ї.

А я не можу зрозуміти, навіщо їй це. У дочки квартира двокімнатна. У самих будинок добрий, сад, город. Навіщо у сина та його сім’ї будинок забирати?

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

You cannot copy content of this page