Десь не так давно у нашому дворі з’явилася нова мешканка — невисока така собі жіночка пенсійного віку. Завжди вона ходить охайна, з привітною та доброю усмішкою до всіх… Вона часто прогулюється нашим двором, сидить спокійно годинами на лавочці. Але завжди вона чомусь одна. Сусіди якось розповіли, що поселилася тут ці жінка після обміну своєї колишньої чималої квартири.
Якось вона підсіла до мене, коли я надумав перепочити після прогулянки на одній із лавочок біля під’їзду. Розговорилися, і Катерина Іванівна (так звали мою нову знайому) розповіла непросту історію свого життя. За матеріалами
Вона рано овдовіла, багато працювала, щоб вивести двох своїх синів у люди. Роки минали, діти виросли здорові, гарні, працьовиті обоє. Одного дня старший син Павло привів додому дівчину, свою наречену. Після весілля сказав, що житимуть вони тепер у дружини. Вона була з іншого міста, де мала батька похилого віку. «Я і раділа, і одночасно тривожилася, — згадувала Катерина Іванівна. — Раділа, що син створив сім’ю, а смуток навівав його переїзд з нашої домівки, син був мені надійним помічником у всьому, турбувався про мене так, як і не кожна дочка зможе. І ось тепер його не буде поруч… Помітивши мою тривогу, молодший Петро заспокоював: не хвилюйтеся, мамо, я приведу вам таку невістку, що дбатиме про вас, як про рідну матір. Невдовзі у нашій трикімнатній квартирі й справді з’явилася молода господиня. Ще у перший тиждень нашого спільного життя вона заявила: квартиру потрібно розміняти, бо зі свекрухою жити їй зовсім не хочеться…»
Це таки дуже засмутило Катерину Іванівну, адже то була її домівка багато років, але заради щастя молодих не опиралася, та й що могла вона вдіяти? Тепер живе одна. І сумно, і одиноко буває їй, жаліється. «Ні з ким і словом перемовитися навіть, лягаю спати, поруч кладу ліки і ставлю стакан з водою — допомогти нікому мені зовсім, якщо щось прихопить…»
Зате справжня радість у неї, коли приїжджає Павло із дружиною та онукою. Невістка називає її мамою, в усьому прагне догодити, хоче догодити. Але гості бувають нечасто, у кожного робота, свої турботи й обов’язки. «Я не хочу скаржитися їм на свою одиноку старість, не хочу, щоб вони хвилювалися за мене, хоча син і заводив мову про переїзд до них, але квартира у них невелика, навіщо їм зайвий клопіт зі мною. Та й Петра не хочу залишити. Не складається у нього з дружиною, ні в чому не може їй догодити нічим, хоча й не ледар і не гультяй якийсь. Навіть народження дитини не поліпшило їхніх стосунків. Невістка нечасто дозволяє синові провідувати мене з онуком. Якщо на якесь свято й зберемося разом, обов’язково викине якогось коника: то скаржиться, що її не люблять, то в неї нема гарних речей, то ще щось придумає… Виллє на мене відро своїх образ за моїм же святковим столом і зникне надовго, не дозволяючи сину бачити мене. Він уже не раз був готовий подати на розлучення, хоча йому дуже шкода дитини. Дружина ж на розлучення не згодна ніяк, за це ще й каже йому, що він ще пожалкує, вона просто так його не збирається відпускати, і жити разом не можливо. Дуже за нього хвилююся. Однак не втрачаю надії, що молодша невістка подорослішає трохи з роками, зрозуміє нарешті, що ми з сином для неї робимо все, що можемо. Я не серджуся на неї, прощаю усі образи на свою адресу, бо дуже хочу, щоб у них у сім’ї все налагодилося, щоб здоровим і щасливим зростав мій онучок, люблю своїх дітей…»
Василь СНІЦАРЕНКО, Житомирська область.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – pushnews.
