fbpx
Життєві історії
Одного дня прийшов лист з села. Писала тітка Таїсія. Просила Євгена приїхати, відремонтувати хату. – Та навіщо він мені, старий розвалений сарай, – крикнув було Євген. – Своїх справ повно. Пройшов місяць, раптом Євген зірвався в село, взявши відпустку. Матері лише сказав, що передумав. Але Катерина не вірила синові і згодом сама поїхала до старої хати, щоб дізнатися всю правду

Одного дня прийшов лист з села. Писала тітка Таїсія. Просила Євгена приїхати, відремонтувати хату. – Та навіщо він мені, старий розвалений сарай, – крикнув було Євген. – Своїх справ повно. Пройшов місяць, раптом Євген зірвався в село, взявши відпустку. Матері лише сказав, що передумав. Але Катерина не вірила синові і згодом сама поїхала до старої хати, щоб дізнатися всю правду.

– Їдь, синку, таке не кожен день дарують, – говорила мати, з докором дивлячись на сина. За матеріалами

– Так навіщо він мені, старий напіврозвалений сарай, – пирхнув було Євген. – Своїх справ повно.

Жінка важко зітхнула і відвернулася до вікна, своє житло в селі вони продали багато років тому, коли батько ще був живий.

Прийняли рішення їхати в місто, сина в інститут оформляти, щоб все поруч було, всі були разом.

З далеких родичів в рідному селі залишилася лише тітка – Таїсія Михайлівна, все життя вона прожила одна, а Женя був їй як синок рідний, навчаючись в школі, хлопчик проводив літні місяці на свіжому повітрі.

Але пройшли роки, закінчивши інститут, Євген забув колись рідне село, а з ним і тітку Михайлівну. Навмисно, або що сталося тоді, п’ять років тому – не знав ніхто.

Лист, який прийшов від жінки недавно, тепер не давав спокою матері.

«Катруся, мила, чую добігають до кінця мої дні. Сама знаєш, залишити нажите немає кому, може Євген хоч приїде, підремонтує хату, та продасте після, гроші зайвими не бувають. А може і собі залишите, приїжджати будете, місце тут хороше, внучата підуть, буде що показати і розповісти про нашу сім’ю.

З любов’ю, Таїсія.»

Знала Катерина, що такі будинки, покинуті колишніми господарями, швидко руйнуються, розхитуються вітрами, залишки ж розтягують місцеві жителі, на паливо, все одно у Таїсії більше нікого немає, чого ж відмовлятися.

Пройшов місяць, раптом Євген зірвався в село, взявши відпустку. Матері лише сказав, що передумав, але очі материнські не обдуриш, занадто яскраво горів його погляд. Щось точно сталося.

– З чого це ти раптом?

– Просто передумав, – сказав молодий чоловік, складаючи в чемодан кілька красивих вихідних сорочок.

– А це навіщо? – Не вгамовувалася мати.

– Про всяк випадок, може в клуб піду як-небудь ввечері, не в хаті ж весь день сидіти.

Відповідь жінку не задовольнила, вирішила вона зателефонувати на днях до Таїсії та все дізнатися.

***

Будиночок той був старий, стояв він посеред села. Так, багато він бачив на своєму віку, і радощів та смутку.

– Молодець, що приїхав, – поралася біля плити Таїсія Михайлівна. – Сідай, обідати будемо, дивись, все як ти любиш – борщик, вареники, квас.

– Дякую, тітонько, ти вибач, що довго не був.

– Все забути не можеш, так? – похитала головою жінка, глянувши на будинок через дорогу. – Так і живе вона одна, Мітька підростає, тільки відлюдькувата стала, вся в собі. Хлопчина ж допитливий не по роках зростає.

Євген слухав мовчки, помішуючи борщ.

– Завтра почну ремонт, приведемо будинок в порядок поки погода стоїть хороша.

Михайлівна кивнула і слабо посміхнулася.

З кожним днем ​​будинок ставав все міцнішим. Незабаром на ньому з’явився новий дах, сонячні промені ніби уподобавши його, золотили і привертали увагу оточуючих.

Слідом Євген пофарбував вікна та двері, поставив нові ворота. Сусіди, побачивши ці зміни, почали і свої будиночки підлаштовувати, оновлювати.

Закрасувалась, заграла обновами вулиця, а з ними і заграло старе почуття, ще не забуте, лише закрите десь глибоко всередині.

– Щось ти пізно повернувся вчора, не дочекалася до вечері, – промовила Михайлівна якось вранці.

– Вирішив прогулятися, до річки сходив.

– Не вмієш ти брехати, синку, – присіла жінка поруч. – У Алі був?

– Заходив.

– Тягнешся ти до неї, бачу, і у неї туга в очах, та печаль. Що ж ви мучите один одного стільки часу? – похитала головою жінка.

– Я поїхав не просто так тоді, дитину вона чекала від Олексія. Заважати не став.

– Від Олексія говориш? А як на мене так Мітька – твоя копія, ні дати ні взяти, – сказала і схопилася за стілець.

– Що з вами? – підхопив було Євген жінку за плече.

– Нічого, буває іноді.

***

Передчуття чогось нехорошого змусило Катерину приїхати. На той час Таїсія Михайлівна вже злягла і сумно, з легкою посмішкою на вустах проводжала свої останні дні.

Катерина задивлялася на синову роботу і тішилася, ось так «подарунок» – палац цілий, а ще говорив, що нічого не вміє.

Пару раз стикалася вона в магазинчику місцевому з Алею, та червоніла і чомусь швидко втікала, аби не завести розмову.

Якось увечері, сидячи на кухні за чаєм, побачила Катерина свого сина з Алею, йшли вони рука об руку з маленьким хлопчиком немов сім’я, і ​​так виглядали добре, що жінка мимоволі замилувалася парою.

– Не розлучай їх, Катю, – промовила ослабленим голосом Таїсія Михайлівна. – На моїх очах любов ця зародилася, бачиш – продовження своє пустила, повір, знаю я Женьку добре, потайний він, але чесний і благородний.

Через кілька днів на кухні оновленого будинку Михайлівни клопоталися дві жінки, придивляючись один до одної.

Катерина все думала про себе, що саме про таку дочки і мріяла, але крім сина Бог діток більше не послав. Аля ж дивилася з такою теплотою в очах на жінку і посміхалася.

Відпустка Євгена добігала кінця, якось за вечерею подивився він на матір і задумливо промовив:

– Ти ж завжди мріяла повернутися, так?

– Синку, невже!

– Так, ми з Алею вирішили одружитися, не переживай, роботу підшукаю, без копійки не залишимося. Будинок продавати не стану, тепер він твій.

Не кидайте старі домівки їдучи, загляньте, провідайте, скільки зберігають ті стіни рідного, коханого – не злічити, а можливо варто просто повернутися і почати все заново.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.