В той день крізь вікно просвічувалася світанкова імла, а потім вже й незабаром багряне полум’я вранішнього сонця пробивалося крізь віти зелених дерев. Валентина лежала у ліжку і не хотіла навіть поворухнутися, щоб знову не відчути неприємне відчуття. Всю ніч сумні думки не давали їй заснути. Лікарі сказали, що вона ще довго буде лежати в ліжку. Хто ж її догляне? Кому вона потрібна тепер? Що скаже її Неля? Гірко, сумно, самотньо… Сірі Валині очі затуманилися слізьми, і з того туману випливало її минуле життя.
Валентина дружила з Катею ще зі шкільної парти, коли були ще малими дітьми. Секретів між ними не було, отож Валя була причетна до всіх подій, які відбувалися в житті її найкращої подруги. Після школи працювали в одній будівельній бригаді, через рік разом вступили до інституту, де одночасно познайомились із Петром. Хлопець віддав перевагу Катрусі. Та Валентина не ревнувала зовсім, прийняла його вибір. По-перше, раділа за подругу, а по-друге, їй не подобалась Петрова занадто м’яка, на її думку, вдача. За матеріалами
— Йому б дівчиною народитися, а не хлопцем, — казала вона не один раз Катерині.
Невдовзі закохані побралися. Катя переїхала жити до свого чоловіка Петра, а Валя, як і раніше, орендувала квартиру. Через рік у молодого подружжя народилася Неля. Валентина заміж не поспішала. Чи то жінка не могла вибрати собі судженого, чи то її не вибирали… Вона залишалась близькою подругою Каті, часто приходила до неї в гості. Молоді жінки любили довгими зимовими вечорами сидіти у великій затишній квартирі за вишиванням чи плетінням. А коли Петро та Катя їхали на відпочинок, то Валя перебиралася жити до них. І їй зручно, бо ближче до роботи, і Нелині улюбленці — коти Марсик та Люсик — доглянуті.
Так було і того дуже сумного та вирішального літа. Зранку Валентина безтурботно провела сім’ю подруги на відпочинок.
Увечері до неї зателефонували із служб зі сумною новиною: сталося лихе, Каті не стало, Петро в лікарні, а Нелю везуть додому. Від почутого у Валентини все в голові перемішалося, її почало лихоманити. Як же так? Чому це сталося саме з ними, саме в цей день? Досі при згадці про ті події у неї сум на душі і на очі навертаються сльози.
Валя з хвилюванням чекала день прощання з подругою, яка була їй як сестра. За Катею йшли рідні, колеги, донька і вона. Петро був у стаціонарі. Постало питання: з ким житиме Неля, поки батька немає в дома? Дівчинка сказала, що хоче до тьоті Валі. Тож забрали вони з порожньої квартири котів і переїхали до кімнати, яку винаймала жінка. Через півтора місяця, виписавшись додому, Петро забрав Нелю до себе.
Валентина чи не щодня навідувала їх, допомагала по господарству, як могла, мало не щодня куховарила, дарувала тепло і ласку материнську Нелі.
Вона була ніби на віддалі, але у той же час ніби й поруч з осиротілими. Тільки виникала якась нагальна потреба — тьотя Валя тут як тут.
Промайнуло так цілих три довгих роки. Одного дня напровесні Петро переступив поріг Валиної хати. На обличчі — сум’яття.
А потім сказав: «Ти б того… Переходила до нас жити, Валю… Неля до тебе дуже тягнеться, як до рідної матері, ти ж сама бачиш це. І мені, коли ти не поруч, так незатишно. Приживемося якось, що зробиш, таке воно життя…». Від несподіванки жінка спочатку наче закам’яніла, а потім раптом відчула не знану раніше ніжність до Петра.
…Довго не могла звикнути до того, що зайняла місце своєї подруги Каті. Були, звісно, сумніви: чи правильно вчинила вона зараз, чи не зрадила пам’ять подруги? Але, мабуть, судилося їй бути з тим, чиє життя позначене чорною стрічкою, а від долі не втечеш… Не обійшлося і без злих язиків, звичайно. Мовляв, на квартиру око поклала вона і таки домоглася свого.
Та й це минулося, стерпілося, перестали увагу на чужі плітки. Здавалося, вже почали поволі стиратися гіркі спогади про ті важкі дні в минулому. Аж тут занедужав Петро. Фахівці сподівалися на одужання, але дива не сталося — Валентина залишилася вдовою. Останні дні Петро просив, щоб вона була Нелі за матір, не віддавала її нікому.
Після того, як провели Петра Катині сестри мали довгу розмову з Нелею. Просили перейти жити до когось із них, бо вони все-таки рідня їй, а Валентина — чужа тітка, мачуха. Валя розуміла все це дуже добре: дівчинка подорослішала, має право на самостійне рішення. Але серце не мало спокою, бо любила вона щиро лише Нелю, як рідну, прикипіла до неї душею. Своїх дітей Бог не дав… Як раділа Валя, коли почула, що дівчина каже тіткам: «Вона не мачуха, вона друга мама». Сестри Каті, від’їжджаючи, зі злістю у голосі застерегли Валентину: «Дивись, чужу дитину не зобиджай!». Оте «чужу» запам’яталося валі гіркотою.
Так вони й жили вдвох. Валентина працювала на кількох роботах, бо їй так хотілося, щоб дочка і харчувалась добре, і одягалась гарно. Закінчивши школу, Неля вирішила вступати до столичного вишу. Але на «бюджет» не пройшла. Валентина рішуче сказала їй: «Вчитимешся на платному. Ти переїдеш у Київ, а нашу квартиру я здаватиму. Переїду в село в материну хату. На роботу добиратися не проблема, «маршрутки» одна за одною до міста їдуть…».
Неля закінчувала третій курс, коли з Валентиною сталася неприємність. Її з проблемою поклали в стаціонар.
І ось вона лежить постійно в ліжку, фахівці нічого хорошого їй не обіцяють. Важко їй. Та найбільший сум — у душі. Думка, чи потрібна вона така Нелі, не дає спокою тепер жінці. Адже на роботу зможе вийти нескоро, самих грошей за оренду квартири не вистачить, щоб платити за навчання. А ще ж чималу суму доведеться викласти за ліки.
У палату легкою тихою ходою зайшла Неля, несучи букетик польових квітів та пакет із їжею, аромат на всю кімнату чувся, щось смачненьке сама приготувала.
— Здрастуй, мамо, — поцілувала вона Валю. — Як ти?
— Здрастуй. Бачиш, лежу, лиш клопотів завдаю усім…
Несподівано для самої себе жінка розплакалася, вихлюпнулося все те, що так мучило вночі.
— Я ж не рідна тобі… Мачуха… Ти не повинна через мене життя собі псувати. Зателефонуй тіткам, може, допоможуть із грошима на навчання. А давай квартиру продамо, купимо меншу, а частину коштів покладемо в банк…
— Мамо, мамо, що ти кажеш? Яка мачуха? Ти найдорожче, що в мене є. Я б не пережила, якби з тобою щось трапилось… — Нелин голос тремтів. — За навчання не хвилюйся. Поговорила з деканом, він «випросив» для мене на наступний рік бюджетне місце на заочному відділенні. Я відмінниця, до мене поставились дуже добре. За гроші не хвилюйся, половина моїх однокурсників уже давно підробляє, самі гроші заробляють, програмісти у наш час скрізь потрібні, оплату гарну мають теж. Я заберу тебе додому, ти ще бігатимеш…
Валентина продовжувала плакати, але вже від щастя. Промайнула думка: «Заради такої миті варто жити». Не кожному її Бог дарує, але вона, мабуть, заслужила.
Тієї ночі Валентині наснилися разом Катя і Петро. Гарні й щасливі, як у день свого весілля, вони всміхалися до неї і щось радісно говорили. Вона не могла розібрати їхніх слів, але сміялася і сміялася їм у відповідь, раділа разом з ними…
Ольга КАТАН.
Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!
Фото ілюстративне – tamlife.
