Нещодавно сусідка мені поскаржилася на невістку свою. Сусідку Наталку я знаю давно, вона про родину розповідати не любить, а тут так розговорилася, що й не спинити було.
– І поки мій син хороші гроші заробляв, був потрібен усім – і дружині своїй Марині, і синові своєму! – почала з докором сусідка. – Квартиру їм купив непогану, повністю всім забезпечив. А тепер, як з нього зараз і зовсім нічого взяти, Марина йому сказала, щоб він залишив свій дім і все. “Іди, – каже, – до матері своєї і живи там в неї тепер. Ех. Таке несправедливе життя.”
Анатолій, син Наталки, полюбляє сивеньку.
– І став він любити її, між іншим, коли з Мариною жив, – нагадує мені сусідка. – Заміж вона за досить нормального чоловіка виходила, мій син дуже добрим і працьовитим завжди був, поки жив зі мною. Все недобре почалося, коли вони одружилися і стали жити разом.
Справедливості заради слід зазначити, що “почалося” у Анатолія, звичайно, не відразу після одруження, а десь через декілька років, приблизно.
Марина досить таки довго мовчала на такі походеньки свого чоловіка з друзями щовечора, повертався додому Анатолій вже веселий, постійно йому щось не подобалося, а наступного дня знову все зпочатку починалося.
І начебто Марина розумна жінка, все розуміє – а дивися ж, раз по раз сподівалася, що далі буде краще, Анатолій зрозуміє все і візьметься за розум і у них в сім’ї все буде добре. Ні рідним, ні друзям про це не розповідала, не хотіла, щоб люди знали, який у неї чоловік, на багато речей просто закривала очі, в очікуванні дива якогось.
Сам Анатолій просто котився вниз, на прохання щирі Марини зовсім не зважав.
І кілька місяців тому сама Марина раптово зважилася – після чергової суперечки зібрала речі свого чоловіка і виставила їх за двері.
Живе тепер Марина та дивується – а чого вона, власне, раніше цього не зробила? Вдома чисто тепер постійно, тиша, спокій, ніяких непорозумінь та суперечок на рівному місці, вона спокійно собі живе.
Син-шестикласник. за цей час, розцвів просто на очах, радісний ходить, в школі підтягнувся якось, оцінки добрі став приносити, у Марини з’явився час та бажання готувати смачні страви, читати, вишивати, запрошувати гостей до себе додому, не чекаючи, що ввечері прийде чоловік і вона не зможе людям в очі дивитися, через його поведінку і розмову.
Марина зробила гарну зачіску, пофарбувалася, купила собі обновки, покращала та помолодшала зовні років на десять. Практично інша жінка стала, завжди посміхається, добра до людей.
Ніяких мінусів в новому житті, одні суцільні плюси і все.
А Андрій, тим часом, пішов жити до своєї мами, і там його, звичайно, теж не дуже чекали. Мати живе в невеличкій двокімнатній квартирі з дочкою, сестрою Андрія, і її сім’єю – чоловіком та маленькою дитиною.
І так там місця немає, а тут ще брат такий, у якого на думці лише одне – лише його тут і не вистачало для повного щастя.
Сусідка моя, донька її з сім’єю категорично проти спільного проживання з Андрієм під дахом одним, і це цілком зрозуміло чому саме.
Сестра та мати почали щодня телефонувати Марині. Мовляв, він твій чоловік, ти його у дім ваш і забирай. Коли гроші приносив, квартиру сім’ї купив – був, значить, хороший, а як зараз у нього непростий період в житті, сивенька лише в нього на думці – то до матері його? А ми тут взагалі при чому, чому повинні жити зараз з ним? Тим більше і прописаний він у тебе, там його дім, він його й придбав. Ось і нехай і живе за місцем прописки, в квартирі, на яку Андрій заробив.
Андрієві й дійсно нікуди більше йти, крім, як повернутися до своєї дружини. Розміняти їх однокімнатну квартиру неможливо. В принципі, Марина може постаратися і виплатити чоловікові його частку за квартиру, тільки купити щось на ці гроші він зможе навряд. Швидше за все, підуть ті грошики на сивеньку знову у нього, а що далі робитиме – взагалі незрозуміло. Шкода себе і дитину.
Андрій обіцяє, що тепер точно все усвідомив, просить дати останній шанс, заради дитини. Обіцяє влаштуватися відразу на роботу, заробляти, жити нормально. Залишити своє недобре діло.
Але він вже стільки разів обіцяв, що сама Марина більше не вірить жодному його слову.
Однак виставити просто так людину в нікуди, без житла, без роботи – теж непросто, важко це. Все-таки не чужа людина, стільки років разом жили. Валентина без чоловіка з дитиною дуже добре живе, ніхто настрою не псує і ніяких претензій не чує. А коли Андрій повернеться, як вона тоді знову буде? Повірити в останній раз? Пробачити чоловіка? Чи такі люди не міняються вже?
Фото ілюстративне.
