fbpx
Життєві історії
Одного дня мами Христини не стало. Її портрет висів перев’язаний чорною стрічкою при вході у школу. Хтось згадував її уроки, хтось її посмішку, а у когось боліла душа за Христинку. — Шкода дівчину, залишилася сама з батьком і братом, — сказала тоді вчителька української мови. А через кілька років саме ця вчителька на весіллі у Христини була їй за маму

Наше життя дуже непередбачуване. Часто воно нагадує зебру – чорна смуга, біла смуга. Здавалося, що вона ніколи не буде щасливою, а зараз живе, як у казці. «Це ж треба», — подумала жінка і на секунду заплющила очі від щастя. Втрата близької людини залишилась в її пам’яті назавжди, але згодом вона вийшла заміж, народила сина і зрозуміла, що час лiкує душу.

***

Христина з дитинства була не такою, як всі. Виглядала дорослішою своїх років, мислила глобальніше, говорила розсудливіше. Її мама працювала у школі вчителькою, тому оцінки нижче п’ятірки не мали права з’явитися в Христининому щоденнику. Всі однокласники знали її маму, хоч вона і не провела жодного уроку в класі доньки. Вони ставилися до дівчини з повагою. Проте дехто вважав її трохи дивною.

Одного дня Христинка прийшла до школи дуже сумна.

— Марія Павлівна занедужала, — почув розмову вчителів один із однокласників.

Ця новина одразу всіх приголомшила, а потім зникла у вирі шкільних дзвоників і перерв.

У дівчини було дві подруги, але вони не заводили мови про це, хоча й щиро співчували. Минав час: заняття, контрольні роботи, усе як завжди… Одного дня мами Христини не стало. Її портрет висів перев’язаний чорною стрічкою при вході у школу. Хтось згадував її уроки, хтось її посмішку, а у когось боліла душа за Христинку.

— Шкода дівчину, залишилася сама з батьком і братом, — сказала тоді вчителька української мови.

Після того, як не стало мами, Христина ще тиждень не ходила до школи. А коли з’явилася на заняття, здавалося, у ній зникло якесь світло, не стало якоїсь частинки її душі.

Подруги завжди були поруч, з того часу слово «мама» стало табу в їх розмовах. Ні про її маму, ні про своїх дівчата не згадували, а коли випадково це слово вилітало з вуст, одразу переводили розмову на іншу тему.

Дівчата стали до Христини більш уважними. Та у неї тепер не було коли з ними гуляти після уроків. Треба було бігти додому і готувати вечерю, обід на завтра, прибирати вдома. Христина взяла на себе усі хатні обов’язки, швидко навчилася готувати смачні страви, якими часом пригощала своїх подружок.

Через те, що сталося, у сім’ї, Христя не поїхала вчитися до омріяного університету. Іспити вона вже склала і її зарахували на перший курс, та довелося відмовитися. Дівчина не могла лишити без нагляду двох своїх рідних чоловіків. Вони звикли, що в хаті завжди була господиня — спочатку матір, потім Христя.

Коли всі подруги насолоджувалися студентською свободою, Христина вже працювала продавцем у магазині, а ще поступила вчитися на заочне відділення в педінститут.

— Донечко, я бачу тебе у майбутньому вчителем. А тобі самій вирішувати, яку професію обрати, — згадувала тоді Христина мамині слова.

П’ять років навчання пролетіли, як сон. Христина подорослішала, розцвіла. Та лише на кавалерів не вистачало часу за роботою, навчанням та хатніми клопотами. На роботу пішла у ту ж школу, де працювала її мама.

Перший рік викладання виявився для молодої вчительки складним. Діти ніяк не хотіли сприймати її як справжнього вчителя, а колеги ставилися як до доньки. Якось дотягнула рік. І ось канікули. Школа отримала путівки для дітей на морське узбережжя.

— Я пропоную, щоб до моря з дітьми поїхала Христина, — сказала вчителька-філолог і всі її підтримали.

***

Саме біля моря дівчина вперше за багато років відпочила. Вперше побачила безкрає море, медуз і хвилі метрової висоти. Не обійшлося і без курортного роману. У неї до безтями закохався працівник рятувальної станції. Вони познайомились, коли довелося шукати одного з Христининих учнів. Тарас знайшов хлопчика сплячим за декількасот метрів від усієї групи. З того часу молодий парубок приходив до дівчини щодня.

Час відпочинку промайнув непомітно, наостанок Тарас з Христиною обмінялися телефонами. Вона приїхала додому зовсім інша, її душа ожила, відновилася.

— Ти аж світишся від того свого кохання. Та бережись, курортні романи короткочасні і не варто вірити в казку про спільне майбутнє, — радили подруги.

А казка була не за горами. Рівно через місяць Тарас вперше приїхав до коханої у гості. Привіз купу подарунків, а разом з тим маленьку золоту каблучку.

За півроку Христина з Тарасом одружилися. Вчителька української мови була в нареченої за посаджену матір, а обидві подружки — дружками.

…Христя сиділа біля свого будинку і милувалася світанком. Величне, безкрає море ніби захопило її в свої обійми. Чоловік готував на кухні сніданок, маленький синочок солодко спав у ліжечку.

— Таке воно життя, як зебра — чорна смуга, біла смуга. Мені здавалося, що я ніколи не буду щасливою, а зараз живу, як у казці, це ж треба, — подумала дівчина і на секунду заплющила очі від щастя.

Олеся Біла.

Фото ілюстративне, з вільних джерел.

facebook