Лідії було сорок п’ять, коли її життя розкололося надвоє. Чоловік, з яким прожила понад двадцять років, одного дня просто зібрав речі й сказав:
– Пробач, Лідо, я йду. Я закохався в іншу.
Лідія не могла повірити. Дім, діти, спільні роки – усе зруйнувалося в одну мить. Вона плакала ночами, проклинала власну долю, але зрештою зрозуміла: життя не закінчується.
Дочка Марина вже була доросла, навчалася в університеті. Лідія залишалася сама з недобудованим будинком і маленькою зарплатою медсестри.
– Мамо, треба якось триматися, – вмовляла її Марина. – Ти сильна.
І тоді Лідія наважилася на крок, якого боялася все життя: їхати на заробітки. Іспанія. Там працювала сусідка, яка обіцяла допомогти з роботою доглядальниці.
– Я поїду, донечко, – сказала вона Марині. – Бо інакше ми не піднімемося.
Перші роки були найважчими. Незнайома мова, чужа країна, важка робота – по 12–14 годин біля старих людей. Лідія часто плакала ночами від втоми й самотності. Але завжди повторювала собі:
«Я мушу витримати. За Марину. За наше майбутнє».
Вона працювала не покладаючи рук. Економила на всьому: на собі, на відпочинку. Гроші висилала доньці, щоб та могла закінчити навчання, а ще – вкладала в будівництво дому.
Минали роки. Лідія зрідка приїжджала в Україну, але кожного разу бачила, як росте її дім. Стіни зводилися, дах сяяв новою черепицею, кімнати поступово наповнювалися меблями.
Через п’ятнадцять років вона вже мала справжній двоповерховий будинок із садом, літньою кухнею й господарськими будівлями. Сусіди шепотілися:
– Це все на її плечах. От сильна жінка!
А тим часом Марина вийшла заміж. Зятя звали Сергій. Він здався Лідії привітним, роботящим хлопцем. Та й головне, дочка поряд з ним була щаслива.
– Мамо, – казала донька, – Сергій хороший. Він мене кохає.
Лідія раділа за доньку. Нарешті в її житті було світло – дочка щаслива, дім збудований, є заради чого жити.
Одного дня Сергій несміливо заговорив:
– Лідо Іванівно, у мене мама в селі залишилася сама. Їй допомогти нікому, та й здоров’я підводить. Може, візьмемо її до нас? Щоб вона трохи підлікувалася, відпочила?
Лідія погодилася без вагань:
– Та звичайно, треба допомогти. Мама є мама.
І незабаром у її дім привезли Галину Петрівну – Сергієву матір.
Спочатку вона здавалася тихою і скромною. Сиділа в своїй кімнатці, посміхалася:
– Дякую, Лідочко, що прийняла мене. Я тут тимчасово.
Але з часом «тимчасово» почало тягнутися й тягнутися. Галина Петрівна не поспішала повертатися в село. Навпаки, почала поводитися так, ніби це її дім.
– Лідо, а чого це в мене в кімнаті прохолодно? Треба б батарею сильніше крутити.
– Лідо, ти б мені ще чайочку принесла, бо я щось розхвилювалася.
– А чому це я маю за комуналку платити? Ви ж мене запросили.
Лідія спершу терпіла. Думала: «Жінка літня, може, просто важко їй». Але минали місяці, і ставало зрозуміло: вона не збирається їхати.
Галина Петрівна навіть почала вказувати, як вести господарство:
– Лідо, ти не так борщ вариш.
– Та й узагалі, цей будинок, можна сказати, сімейний. Я тут теж маю право голосу.
Ці слова свахи стали останньою краплею, Ліда зрозуміла, що в її домі її не цінують ще й користаються нею.
Якось увечері Лідія не витримала й поскаржилася дочці:
– Марино, я все життя тягнула сама. Збудувала цей дім, щоб у вас було добре. А тепер відчуваю, ніби я тут зайва.
– Мамо, – розгубилася Марина, – та що ти таке кажеш? Може, мама Сергія просто ще не звикла…
– Не звикла? Вона вже господарює, наче все тут її.
Марина замовкла. Вона любила чоловіка, але бачила й правду мами.
Одного дня Лідія почула розмову свахи з зятем. Сергій із матір’ю сиділи на кухні й думали, що вона не чує.
– Синку, от бачиш, як добре: у Ліди такий дім. Тут ми й залишимося. Нащо мені вертатися в ту розвалюху? – казала Галина Петрівна.
– Та я й сам так думаю, мамо, – відповів Сергій. – Хай буде так. Теща ж одна, їй компанія потрібна.
Лідія відчула, як у ній усе закипіло. «Виходить, вони й не планували, щоб це було тимчасово. Вони просто вирішили, що я маю забезпечувати їхнє життя».
Увечері вона зібрала всіх за стіл.
– Слухайте, діти, я хочу сказати важливе. Я не проти допомагати. Але мушу нагадати: цей дім я побудувала власними руками. Кожна цеглина тут – це моя праця, мої ночі без сну, мої роки в чужій країні. Я нікого не виганяю, але прошу поваги.
Галина Петрівна пирхнула:
– Та що там твоя праця? Ти ж просто гроші заробила. А хіба без чоловіків будинок постав би?
У Лідії здригнулося серце, але вона спокійно відповіла:
– Якраз без чоловіків і постав. Бо я була сама. І якщо ви вважаєте, що маєте більше права на мій дім, то ви помиляєтеся.
Марина підтримала маму:
– Мамо, ти права. Я бачила, як ти тяжко працювала. І ніхто не має права знецінювати твою працю.
Сергій знітився. Він уперше побачив свою тещу такою рішучою.
– Лідо Іванівно, вибачте. Я неправильно все розставив. Ми подумаємо, як бути далі.
Минуло кілька тижнів, і Галина Петрівна все ж повернулася в село. Їй не сподобалося, що тут від неї чекали поваги та взаємності.
А Лідія нарешті зітхнула з полегшенням. Вона залишилася в своєму домі господинею. І хоч зять дивився на неї скоса, а сваха перестала спілкуватися – вона все одно вважала, що зробила все правильно. Бо коли в тебе є гроші і комфорт, завжди знайдеться багато бажаючих погрітися біля тебе.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
