І от мій чоловік, несподівано, мені вчора заявляє: мовляв, виходу іншого немає зараз у нас, часи складні, просто доведеться, мабуть, продавати однокімнатну квартиру, щоб розплатитися з боргами. Я так здивувалася від того, що Петро сказав мені, що й словами не передати. А нічого, що це однокімнатна квартира – лише моя особиста, яку я ще до заміжжя купила. Я її продавати не збираюся! Тим більше, за його борги. З якого такого дива?
У шлюбі моя ми з Петром вже майже 13 років. У нас з чоловіком двоє дітей: синочок та донечка маленька. Діти вже немаленькі, можна сказати. Наш молодший син у другому класі, дочка в шостому, але я не працюю практично з дня весілля – сиджу вдома, займаюся вихованням дітей та організацією нашого побуту, я дуже стараюся в усьому.
Правду кажучи, невелику якусь копійку в наш сімейний бюджет я таки вношу: вже давно здаю свою однокімнатну квартиру в оренду. Нерухомість приносить не дуже великі гроші, зрозуміло, але за доходом я особливо не женуся. Це ніколи не було моєю проблемою.
У нас в родині завжди гроші заробляв лише мій чоловік, так ще з першого дня сімейного життя повелося само по собі.
У мого Петра свій бізнес, і до недавнього часу справи йшли досить таки непогано.
Великі гроші особливо чоловік там не заробляв, але на звичайне буденне життя нам вистачало, жили не гірше за інших знайомих та родин.
З часом ми розширили своє житло, купили трикімнатну квартиру, але перед цим продали двокімнатну квартиру, яку чоловік купив ще до шлюбу, в якій починали сімейне життя. На море їздили, звозили дітей і в Європу, і в Азію, показали світ. Одягалися, взувалися, радували подарунками наших батьків – в загальному, особливо не економили.
Але останні півтора-два роки бізнес, на жаль, став занепадати якось поступово, але стабільно. Спочатку поступово та начебто непомітно, та надія завжди була, що все це якось припиниться, справи налагодяться і все буде добре.
Але останні пів року вже навіть далекої від справ мені стало дуже ясно видно, що скоро Петро залишиться без своєї власної справи.
Я ще на початку весни дуже вмовляла свого чоловіка закрити бізнес та не витрачатися на справу, яка вже вичерпала себе і лише збитки їм приноситиме одні, але Петро не погоджувався зі мною зовсім та хотів все таки налагодити свої справи.
– Закрити свій власний бізнес, який багато років нас добре годував та так добре забезпечував, і чим тоді займатися? Йти працювати “на дядька чужого”? Ну ні! Такого ніколи не буде, – заявив чоловік постійно мені. Сказав, що спробує налагодити все.
Робота “на дядька” завжди представлялася йому гірше, що може бути.
Ще трохи Петро таки протримався, а нещодавно провів акцію великої щедрості, привернув клієнтів надзвичайно дешевими, в порівнянні з конкурентами, послугами. Люди до нього пішли, заплатили гроші, за допомогою яких навіть вдалося оплатити навіть якісь там борги.
І на якийсь час здалося, що справи йдуть на краще, але ж ні. Час минув якось дуже швидко, і треба знову платити зарплати, оренду, а найголовніше, виконувати зобов’язання перед своїми клієнтами. Або повертати гроші. А грошей більше немає.
Продавати в бізнесі нічого, приміщення взято в оренду, обстановка проблеми не вирішить.
– Схоже, це кінець моїй власній справі, яка нас годувала, за рахунок якої ми жили, – одного разу засмучено сказав мені чоловік. – Власники приміщення виселяють нас за борги, клієнти вже щодня приходять незадоволені, просять розрахуватися з ними, або повернути гроші. Мабуть, таки вже прийшов час продавати однокімнатну квартиру, щоб розрахуватися з боргами.
Найдивовижніше, чоловік навіть думки не припускає, що однокімнатна квартира належить лише мені, а я може і відмовитися від продажу. Він так впевнено мені про це заявив, наче все сам вже вирішив і без мене.
Я не хочу нічого продавати і крапка. Я йому говорила, що так буде, попереджала, просила зупинитися вчасно. Я знала все це ще навесні. Треба було закривати все тоді і йти нормально працювати. Так, в офіс, на дядька, ну і що? Вся країна так працює! І якось же живуть люди. Але він і слухати про це не хотів.
Чоловік мій дуже розчарований і засмучений, бо зараз потрапив в непросту ситуацію, а що робити, він не знає, грошей ні копійки зараз немає. Але найгірше саме те, що мене засмучує – він став говори ти про розлучення, мовляв, ніколи не думав, що я його так підведу, у найважчу хвилину.
Виходить так, що чоловік зі мною хоче розлучитися за майно. Хіба це нормально? Хіба кохав він мене, якщо так легко готовий залишити? Чи я не права, що відмовила в продажу квартири?
Мене ніхто не розуміє, навіть родичі проти мене. Мовляв, чоловік мене забезпечував, а я зараз залишаю його одного. Але ніхто не розуміє, що все, що ми маємо на чоловіка оформлено і в разі розлучення я просто можу залишитися ні з чим. Мені сумно думати про це. Хіба я зобов’язана продати єдине, що мені належить – свою квартиру, лише тому, що чоловік цього захотів?
Фото ілюстративне.
