fbpx

Одного дня чоловік прийшов пізно з роботи, був дуже втомлений. Я поставила йому пісну картоплю. Петро нічого мені не сказав, лише схилився над нею в куточку

Деякі люди думають, що будь-яка людина не може змінитися, будучи вже дорослою та сформованою особистістю. Але вони помиляються в цьому. Під впливом якихось життєвих обставин все можливо. Все це вийде, якщо від нього залежить життя і добробут рідної та коханої людини, без якої нічого не хочеться. Таке життя, хто б що там не говорив.

Так і у мене вийшло, хоча я вже й не сподівалася на це. Не буду особливо розписувати наше життя, розповім лише найголовніше, що спонукало мене подивитися на своє життя з іншої сторони.

Спільних дітей у нас з чоловіком Петром немає, у нас у кожного є по дитині від перших коротких шлюбів, діти виросли, вже живуть окремо своїми сім’ями далеко від нас. Ми всі в хороших відносинах.

Починали з Петром ми все майже з нуля, в двохтисячних роках був свій успішний бізнес. А потім відразу настали дуже непрості для нас часи: не стало ні автомобілів, ні квартири, а так самі по собі «випарувалися» друзі, залишилися тільки найвірніші та найкращі друзі.

Ми з Петром удвох переїхали в маленьку орендовану квартиру, він намагався заробити все, щоб покращити наше життя і старався з усіх сил, працюючи за десятьох: майже не спав. А я, як нерозумна, опустила руки, мені здавалося, що ми вже не повернемося до того хорошого життя, яке мали, я сумувала – так, характер такий у мене, мені складно було впоратися з нашими не найкращими часами в житті. Як я шкодую про те, що була тоді такою.

І ось, три роки тому сталося щось недобре у нашій сім’ї. Петро повернувся додому пізно ввечері, дуже втомлений, довгий час не спав, і тут спекотно було ще цілий день. Сів спокійно повечеряти і якось дивно нахилився. А потім був стаціонарі.

Але фахівці сказали, що він ще не дуже старий, він ще молодий, впорається. Але наслідки будуть серйозними. Уже в палаті я не відходила від нього – годувала з ложечки, доглядала за ним. Коли чоловіка виписали додому, Павло лише лежав.

Звичайно, на перших порах до пенсії нам рідні та близькі люди допомогли грошима і навіть коляскою, поки через деякий час її держава не виділила, але то було не так вже й багато. Правда, на той час мій Петро вже ходити почав. А поки що треба було все вчитися робити самій.

Мені всі бажали сил, а мене це щиро обурювало: ну які сили. Адже це таке щастя – жити, бути разом, знати, що він поруч зі мною, я дякувала Богу, що він зберіг мені чоловіка. Найскладніші були пів року. І коляску зі сходів сама витягувала. А чоловік у мене нелегкий.

Кожен день маленька радість і перемога: ось Петро міг сам сісти, ось Петро вперше став, ось він зробив перші кроки. Це було вже через пів року. Я була дуже щасливою від того, що ми разом йдемо вперед. Потім Петро став ходити з паличкою.

Я рук не опускала, я вмію гарно шити, брала замовлень багато додому. Грошей ні у кого не прошу, але іноді рідні дають – наприклад, на свята, як подарунок. Але від чоловіка я не відходжу, хіба що тільки в магазин. І то виходжу – і вже скучаю без нього, хочеться до нього додому.

Але я не про фінансову сторону хочу зараз говорити. Вся справа в тому, що найважливіше мені було спонукати чоловіка займатися чимось, щоб у нього була своя маленька справа, яка б приносила йому радість та якесь натхнення. Він навчився малювати картини за номерами, збирати моделі техніки і навіть робити красиві полички.

А ще в теплу пору року Петро на лоджії займається своїм садівництвом. Вирощує все: огірочки, помідорчики, перець і якусь зелень. І зауважте – все однією рукою. Найголовніше в нашій родині – бути завжди на оптимізмі, що б не трапилося. Ми разом. Я щаслива від того, коли Петро щось робить з захопленням, коли в нього гарний настрій.

Я ніколи не розуміла – чому ту людину, яку доглядає за своєю рідною людиною, вважають героєм? Тут нічого немає такого, якщо без другої половинки ти не можеш, якщо приносячи радість йому, радієш сама. Я тепер ціную час поряд з ним, як ніколи раніше в житті. Дуже шкодую, що не підтримувала його раніше, коли у нас було все добре. Можливо, зараз було б все по-іншому.

Я не звинувачую тих, хто пішов від другої половинки у найважчий час. Можливо, у нього було недостатньо любові до неї, або жили так собі. Але це не наш випадок. Я дуже кохаю свого чоловіка. Ну і нехай він буде завжди таким – трішечки дитиною, нехай грає в комп’ютері в «Танки», робить все, що йому подобається, тільки б він був поруч зі мною щасливий. Тоді і я щаслива поруч з ним. Адже він – мій світ.

Фото ілюстративне.

You cannot copy content of this page