– Одна ти мене розумієш, Галинко. Навіть не знаю, як мені тепер бути, адже донька нічого про це і слухати не хоче, каже, що у мене є вони.
Але їй добре казати, вона має чоловіка, а мені зовсім не хочеться старість самотньою доживати. Та й ти сама знаєш, що Славко мені давно подобався, то чому я тепер маю втрачати таку нагоду? – бідкалася Люба подрузі.
В свої 57 років Люба виглядала наче молодиця – висока, струнка, і волосся ще майже зовсім без сивини. На роботі працювала, внуками займалася, одним словом, щасливо собі жінка жила, поки не почула новину, що Ярослав став вдівцем.
– Галино, йдемо в неділю до церкви, – каже подрузі. – Але в суботу підемо по магазинах, бо мені геть зовсім нема в що вбратися.
Подруга слухала її і лише посміхалася.
– Що, непокоїть тебе Славко? Невже юнацька любов повернулася? – питає чи то жартома, чи то всерйоз.
Люба важко вдихнула, наче готувалася сказати щось надто важливе.
– Нічого від тебе, Галинко, не утаїш. Ти ж знаєш, що любила я Славка ще коли ми дівували, але він собі багату Маринку знайшов, а я від безвиході вийшла заміж за свого Івана.
Він був чоловіком добрим, і батьком непоганим, але я його так і не змогла полюбити, нехай простить мені вже на тому світі.
А тепер, як я почула, що Славко один лишився, то місця собі не знаходжу. Мені треба, щоб він мене побачив, а далі я впевнена, що все добре буде.
План Люби спрацював, стала вона ходити в церкву, бо знала, що і Ярослав там буде. Зустрілися вони після Служби кілька разів, перекинулися кількома словами, а потім вже і на каву стали ходити.
– Любочко, тут моєї сестри не стало, і дітей своїх у неї не було, тому її квартира мені дісталася. Я в місто переїжджаю, якщо хочеш – їдь зі мною, – якось сказав Ярослав.
Слова коханого і утішили Любу, і одночасно засмутили. З однієї сторони, бути з ним – це було її найбільше бажання, а з іншої – в якості кого вона до нього поїде?
– Чого засумувала? Чи ти, може, проти? – питає.
– Та ні, просто я думала, що ти мені пропозицію спочатку зробиш.
– Смішна ти. Ми ж уже не юні, навіщо нам той штамп в паспорті? Ми любимо одне одного, і будемо собі жити.
Думала Люба недовго, і таки погодилася, бо дуже вона вже любила Славка.
– Мамо, ти геть розум втратила? У тебе є я, є внуки, а ти нас кидаєш і йдеш прислуговувати чужому чоловікові за просто так? – картала Любу донька, яка була категорично проти її переїзду.
Нікого Люба слухати не стала, вирішила, що це її шанс стати нарешті щасливою і вона його ні за що не прогавить.
Квартира була велика, з гарним плануванням, і майже в самому центрі міста, тож Люба не чулася від щастя. Мила, прала, прасувала, прибирала, варила, пекла, цілий день крутилася як білка в колесі, щоб лише догодити коханому, ні на себе, ні доньку з внуками у неї зовсім не залишалося часу.
– Загордилася ти, Любко, відколи в своє місто поїхала, так навіть не набереш, щоб поговорити, – якось зателефонувала Любі Галина, бо їй було неабияк цікаво, як вони собі там живуть.
– Ой, Галинко, я така щаслива, як ніколи. Ми з Славиком живемо душа в душу. Ну просто рай, – хвалиться Люба.
Вона все так барвисто розповідала, що Галина встигла аж позаздрити, мовляв, ото життя у людей, любов на старості років, не те, що в неї.
І яким же було її здивування, коли через три місяці побачила вона Любу, яка додому повернулася. Змарніла, худа, здавалася аж чорна – на щасливу жінку вона аж ніяк не була схожою.
– Що сталося? Чого ти тут? І де Славко?
– Не питай мене нічого про цього Славка. Йому служниця була потрібна, а не дружина. Я йому їсти відрами варила, лише те й робила, що стояла біля плити.
А коли я почала мову про квартиру, що було б добре, якби він частку в ній на мене переписав, вже хоч якісь гарантії, але він як руками замахав, мовляв, про що це я, адже у нього є діти, і спадщина буде їм.
– То нехай тебе твої діти і доглядають, а у мене є свої, є кому їсти варити, – сказала я, зібрала свої речі і пішла.
– Ну і молодець! Правильно зробила!
А знаєш що, приходь сьогодні до мене, посидимо, поговоримо як в старі часи, а мій Василь нам шашличків посмажить.
Спробувала Люба тієї любові і щось їй перехотілося. Якщо вже вибирати – то вибирати завжди треба себе.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
