Василь завжди дуже пишався своїм сином. Іван народився, коли скроні Василя вже злегка посивіли. Господь подарував їм з Галиною синочка, коли обом було уже по сорок років.
Тішив батьків Іван, і вчився добре, і був слухняним, та й що правду таїти – був доброю підмогою, а в селі завжди багато роботи знайдеться.
Після школи Іван поїхав в столицю, поступив в університет. Відразу і роботу там знайшов, бо вивчився на програміста. Зарплату непогану отримував, і себе забезпечував, і літнім батькам допомагав.
Одарки не стало минулої осені. Відтоді Василь живе сам. Сумно йому, особливо вечорами, бо вдень роботи багато. Як не просив Іван батька продати корову, той ніяк не погоджувався. Сказав, що поки його ноги по землі носять, доти буде тримати Зіроньку.
Війна внесла свої корективи. Іван пішов воювати сам, сказав, що інакше не може. Спочатку телефонував батькові, хоча б раз в день, щоб той не хвилювався, обіцяв з перемогою приїхати. А потім зв’язок раптово обірвався. В командуванні повідомили – зник безвісті.
Сірі будні тягнулися день за днем, а звісточки від сина не було. Вже й сліз не залишилося, а від важких думок всі ночі стали безсонними і дуже довгими. Говорив Василь про своє горе з Зіронькою, а вона дивилася йому в очі, наче все розуміла.
Якось зранку до Василя зателефонував незнайомий чоловік. Він назвався Олексієм, сказав, що має добру звістку – живий Іван, але в полоні. Дуже просив його дочекатись. А він обов’язково повернеться, і обов’язково з перемогою.
Фото ілюстративне.
