Одарка прокинулася рано. Сонце тільки сходило, а вона вже була на подвір’ї, роздивлялася сад. Яблуні поважно тягнули віття, груші вже зацвіли, а під деревами заростала трава.
– Треба щось робити, – пробурмотіла вона. – Бо так усе бур’яном і затягне.
На цей день вона чекала: мала приїхати дочка Катерина з дітьми і син Павло з дружиною Наталею. Роботи – море, та разом веселіше.
Опівдні у двір заїхала машина. Висипалися всі: Катерина з двома дітлахами, Павло з Наталею, ще й пакети з міста витягають.
– Мамо, ми приїхали! – гукнула Катерина, і вже через хвилину сиділа на лавці біля хати.
– Добре, що приїхали, – радісно відповіла Одарка. – Будемо сад чистити, бур’ян треба вивести.
Павло закотив рукави, взяв сапу. Наталя теж одразу взялася до роботи. Дочка ж лишилася на лавці.
– Я за дітьми буду дивитися, – сказала Катерина, ніби виправдовуючись. – Бо куди їх?
Діти тим часом бігали подвір’ям, сміялися, навіть не дуже потребували догляду. А Катерина сиділа, крутила телефон у руках та зрідка гукала:
– Ой, Іванку, не лізь у калюжу! – і знову в екран.
Наталя працювала мовчки. Вона нахилялася до землі, вибивала корінці бур’янів, складала їх на купку. Павло теж допомагав, але швидко стомився, зняв сорочку й пішов у сад полежати під деревом.
Одарка все бачила. Її очі бігали від однієї дитини до іншої: ось дочка сидить, ось син розлігся, а біля сапи лишилася невістка.
– Наталю, доню, відпочинь, – крикнула вона. – Я ж знаю, ти цілий тиждень на роботі була.
— Та нічого, мамо, — усміхнулася невістка.
Катерина з лавки зітхнула:
– Та ти не рвися так, Наталю. Хай собі той бур’ян росте.
– Це треба зробити, раз м уже тут, – відповіла невістка й продовжила сапати.
До вечора робота була зроблена. Сад засвітився чистими рядками, купки бур’янів лежали збоку. Одарка навіть зраділа:
– Як добре, коли разом!
Але слова «разом» звучали трохи гірко. Бо вона знала, що весь тягар упав на одну людину – невістку.
Увечері накрили стіл. Картопля з печі, домашня ковбаса, салати. Катерина одразу сіла, взяла тарілку. Наталя ж носила страви, ставила перед усіма.
– А ти що, не сідаєш? – здивувалася Катерина.
– Зараз сяду, – відповіла невістка. – Ще ложки поставлю.
Вечеря минала галасливо. Діти бігали подвір’ям, Павло щось жартував, Катерина розповідала про місто. Одарка сиділа й слухала, хоч думки її поверталися до того, що бачила вдень.
Коли всі наїлися, посуд лишився на столі. Катерина зітхнула:
– Ой, наїлася, ледве дихаю… – і знову на лавку.
Наталя піднялася й почала збирати тарілки.
– Доню, та посидь, я сама, – не витримала Одарка й теж встала.
– Та що ви, мамо. Я швидко, – відповіла невістка.
Катерина тим часом жартувала з братом, сміялася, навіть не піднялася з місця.
Коли все було зроблено й кухня прибрана, сім’я зібралася ще раз у саду. Сутеніло, над селом засяяли зорі. Одарка сиділа й не витримала:
– Діти, скажіть мені чесно: хіба так має бути? Чому Наталя весь день працює, а Катя тільки на лавці сидить?
Тиша. Катерина почервоніла.
– Мамо, я ж з дітьми була. Хіба це не робота? – обурилася вона.
– Діти бігали самі, – тихо сказала невістка. – Я й сама їх гляділа, коли вони під ногами крутилися.
– Та ти що, хочеш мене винуватою зробити? – накинулася Катерина. – Я ж теж втомлююся, в місті працюю, діти на мені. А ти, Наталю, мабуть, хочеш показати, яка ти добра?
Павло встав, глянув на сестру:
– Катю, не кажи дурниць. Я сам бачив – Наталя все робила. І в саду, і за столом. Ти могла б хоч трохи допомогти.
Катерина різко піднялася:
– Та знаєш що, Павле? Може, вам тут удвох із Наталею краще, ніж зо мною. Я більше не буду приїжджати!
Вона гримнула хвірткою й пішла в хату. Діти побігли за нею.
Одарка тяжко зітхнула.
– Ой, діти мої… Я не хотіла сварки. Але так несправедливо. У мене серце болить, коли я бачу, що одна гнеться, а інша сидить, та ще й ображається.
Наталя підійшла й торкнулася руки свекрухи.
– Мамо, не беріть близько до серця. Я вже звикла. Для мене головне, щоб був лад у сім’ї.
– Але ж правда мусить бути правдою, – відповіла Одарка. – Бо як інакше жити?
Наступного ранку Катерина з дітьми поїхала, навіть не попрощавшись. Павло з Наталею залишилися ще на день. Вони допомогли матері з городом, а тоді рушили додому.
Одарка довго стояла на подвір’ї, дивилася на сад. Вона знала: сварка залишить слід. Але й розуміла: часом треба сказати правду, щоб у сім’ї не було кривди.
Бо це таки несправедливо – коли один працює, а другий лише дивиться з лавки й ображається, якщо його назвати лінивим.
Сусідки потім довго обговорювали ту подію. Одна казала:
– Добра невістка Одарці дісталася, роботяща.
Інша відповідала:
– А дочка… може, ще зрозуміє, що не все в житті – телефон та балачки.
А Одарка тільки махала рукою:
– Бог усім суддя. Я лиш одне хочу – щоб діти не пересварилися та пам’ятали: сім’я тримається на роботі й взаємній пошані.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
