– 10 тисяч для тебе – це не гроші. Мамо, нам нова машина потрібна, – заявила мені старша донька Галина, не встигла я і сумки по приїзду розібрати.
– Мамо, ці гроші нам більше потрібніші, бо зима наближаться, нам будову до перших морозів треба закінчити, – бідкається молодша Христина.
Обидві доньки прибігли, начебто, мене зустрічати, але жодна не спитала, як я себе почуваю з дороги, а відразу мову про гроші завели.
Мої доньки мене дуже засмутили, бо я ще не встигла до хати зайти, а вони вже встигли посперечатися, кому з них більше гроші потрібні.
В Італії я вже 19 років, і весь цей час я працювала для того, щоб всіх забезпечити житлом, бо це у нас була основна проблема.
Дітей у мене двоє, я їх залишила доволі юними, дівчата якраз школу закінчили.
Чоловік мій пропав ще коли діти малими були. Пропав – це поїхав на заробітки і там знайшов собі іншу, а мені написав листа, що йде з сім’ї.
Ми розлучилися, і він забув про наше з дітьми існування. Його мізерних аліментів, які він висилав, не вистачало ні на що.
Я працювала в місцевій школі прибиральницею, зарплата у мене була мінімальна, то ж ми з дітьми не жили, а виживали.
Виходу у мене не було, я повинна була забезпечити дітям хоч якесь майбутнє, тому і поїхала на заробітки.
В результаті я двом дочкам допомогла побудуватися. Тепер вони живуть одна від одної недалеко, бо два будинки поряд збудовані.
Я подумала, що так добре буде, бо в разі чого сестри зможуть одна одній допомогти. Та й моя хата недалеко теж, тому і до мене доньки зможуть забігти в будь-який час.
Та я трохи прорахувалася, бо живучи по сусідству, доньки тільки те й роблять, що постійно сваряться.
А мені в Італію телефонують і скаржаться одна на одну. В мене вже сил нема це слухати, як малі діти, чесне слово. Я їм, між іншим, скоро по 40 років буде.
Ще місяць тому я попередила своїх дітей, що приїду додому в середині червня.
У мене день народження 1 липня, ювілей, і я хотіла його відзначити з рідними дітьми і внуками.
Останній час я гроші складала, ні на що не витрачала, тому мої доньки знали, що я приїду додому з кругленькою сумою, за рік я склала 11 тисяч євро.
Стали вони між собою сперечатися, кому з них я ці гроші віддам.
Молодша донька була впевнена, що їй, бо вона планувала добудову до свого будинку робити.
А старша хотіла машину, і вже чекала, коли я приїду і дам їй гроші на авто.
Стали вони сперечатися, кому з них мої євро більше потрібні, кому я дала менше, а кому більше.
Послухала я все це, і так мені не по собі стало. Хіба такого результату я хотіла? Я ж і будинки вкупі будувала для того, щоб ми всі разом, дружно жили. Та в підсумку вийшло зовсім не так, як я сподівалася.
Щоб зупинити їхню суперечку, я запропонувала спочатку в хату зайти, пообідати, я відпочину, а тоді і подумаю, що робити.
Поки доньки на стіл накривали, скоса поглядаючи одна на одну, я добре собі все обдумала, і вирішила, що нікому не даватиму гроші, вони мені теж потрібні.
Я давно вже подумувала над тим, щоб собі на старість однокімнатну квартиру купити. В Італії я вже звикла жити в квартирах, а в селі моя хата так і залишилася без ремонту, бо ж я все донькам своїм віддавала.
Коли за столом я оголосила їм про своє рішення, що від тепер я гроші на квартиру складаю, у моїх доньок відразу настрій погіршився, такого вони від мене не чекали.
Стали вони мене картати, що я не можу так з ними вчинити, адже вони на мене розраховували. А я їм відповіла, що тепер вони самі мають на себе заробляти, я їм і так вже достатньо допомогла.
Вони просять мене ще цей раз хоча б поділити між ними гроші, але я вже все вирішила, і не зміню свого рішення, бо розумію, що про мене ніхто з них не подумає, а старість не за горами, на жаль.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
