— Андрію! Я більше не маю сили терпіти! Це не хлопець, а справжнє випробування для моїх нервів. Знову дзвонила його класна керівниця. Навчальний рік лише місяць як почався, а нас уже викликають «на килим». Зустріч призначена на сьому вечора, і відмова не приймається. Наскільки я зрозуміла, ці збори організовують переважно через нашого Артема, і навіть директорка обіцяла бути присутньою. Май на увазі: цього разу йдеш ти! У мене запис до косметолога, і я не збираюся його скасовувати через чергові витівки твого сина!
Голос Оксани лунав із динаміка смартфона настільки пронизливо, що Андрій мимоволі відсунув телефон від вуха. Його кабінет, обставлений добротними меблями з темного дерева, зазвичай був оазою спокою, але зараз цей спокій було безжально порушено. Партнери по бізнесу, що сиділи навпроти, делікатно відвели погляди, вивчаючи краєвид за вікном.
— Оксано, — стримано, але твердо відповів Андрій, — у мене зараз важливі переговори. Як тільки звільнюся — ми поговоримо.
На тому кінці щось обурено вигукнули, але чоловік натиснув на відбій. Він зробив глибокий вдих, поправив окуляри й винувато посміхнувся присутнім.
— Вибачте, колеги. Сімейні справи. Сину, Артему, вже тринадцятий рік пішов — самі розумієте, перехідний вік, характер стає нестерпним. Навчання відходить на другий план, а на перший виходять протести. Ми з дружиною тепер у школі буваємо частіше, ніж у власному ресторані.
Пані Світлана, представниця постачальників, привітно кивнула. Вона була жінкою досвідченою і чудово розуміла ціну батьківських тривог.
— Не переймайтеся, Андрію Миколайовичу. Діти — це завжди непросто. Здається, от навчиться ходити, заговорить — і стане легше. А воно навпаки: що більші діти, то складніші питання. Правильно кажуть, що найспокійніший час — це коли вони ще під серцем у матері. Це вічний конфлікт поколінь, через це проходять усі.
Її колега, пан Ігор, додав із легкою іронією:
— О так, я свого часу теж давав батькам жару. Пам’ятаю, як тільки дізнавався, що мама йде на збори, починав генеральне прибирання в усій квартирі. Думав, якщо вдома буде ідеальна чистота, то й сварка за погані оцінки буде не такою гучною.
Ця коротка розмова про вічне розрядила напружену атмосферу. Переговори, які до цього йшли досить важко, раптом зрушили з мертвої точки. Спільні людські проблеми зблизили сторони більше, ніж сухі цифри звітів. Невдовзі основні пункти додаткової угоди були погоджені. Андрій швидко набрав текст на комп’ютері, принтер слухняно видав два примірники.
Після підписання паперів, як гостинний господар, Андрій запросив партнерів до зали ресторану.
— Тепер дозвольте запросити вас на обід. Мій шеф-кухар сьогодні підготував особливе осіннє меню. Не люблю хвалитися, але його деруни з лісовими грибами та качина ніжка — це щось неймовірне.
Обід пройшов у теплій атмосфері, проте партнери не затримувалися довго. Прощаючись, пані Світлана зауважила:
— Поїду і я, поспілкуюся зі своїми дівчатами. Сьогоднішня розмова нагадала мені, що робота — це лише засіб, а головне — це ті, заради кого ми все це робимо. Хочеться, щоб у них був гідний старт у житті, щоб вони не знали тих труднощів, через які проходили ми.
Коли гості пішли, Андрій залишився в кабінеті сам. Радість від вдалої угоди швидко згасла, поступившись місцем важким думам про майбутній візит до школи.
Андрій часто запитував себе: де вони з Оксаною припустилися помилки? Іноді в хвилини слабкості йому навіть здавалося, що рішення про усиновлення було найбільшим прорахунком у його житті.
Десять років тому Оксана категорично заявила, що не готова до вагітності. Вона боялася за свою кар’єру, за фігуру, а найбільше — за той комфортний світ, який вони так ретельно будували. Андрій, який мріяв про велику родину, довго намагався її переконати, але жінка була непохитною. Натомість вона запропонувала альтернативу, яка на той момент здавалася розумним компромісом.
— Андрію, якщо тобі так потрібен спадкоємець, давай візьмемо дитину з будинку малюка. Там так багато сиріт, яким потрібна любов. Ми зможемо знайти чудового хлопчика. Використаємо свої знайомства, можливо, зробимо благодійний внесок, щоб нам допомогли підібрати здорову, гарну дитину від порядних батьків, які опинилися в скруті.
Оксана міркувала про це, наче обирала аксесуар у дорогому бутіку:
— Нам потрібен певний типаж. Дитина має бути схожою на нас, щоб ні в кого не виникало зайвих питань. Русявий, з сірими або блакитними очима. І не зовсім немовля — я не готова до безсонних ночей, пелюшок і сумішей. Років зо два-три — ідеальний вік. У цей час вони вже щось розуміють, але ще легко пристосовуються до всього нового. Погане забудеться, добре приживеться. Ми віддамо його в найкращий приватний садочок, наймемо няню-гувернантку з англійською мовою. Ти згоден?
Андрій, втомлений від постійних суперечок, погодився. Після тривалих процедур, які значно пришвидшилися завдяки їхньому статусу та меценатській допомозі закладу, у їхньому великому будинку з’явився трирічний Артем.
Перші роки були складними. Хлопчик був мовчазним, часто ховався в кутках і здригався від гучних звуків. Тільки завдяки неймовірному терпінню однієї виховательки в елітному садочку Артем почав «відтаювати». До першого класу він уже здавався ідеальною дитиною: ввічливий, охайний, з гарною вимовою. Для сторінок у соцмережах та інтерв’ю про «успішний бізнес і щасливу родину» вони робили чудові фото.
Але в середній школі все почало руйнуватися. Чи то природа взяла своє, чи то Артем відчув емоційну холодність Оксани, яка сприймала сина радше як проект, аніж як живу людину, але хлопець став некерованим. Він почав зухвало відповідати вчителям, зривати уроки своїми коментарями, сваритися з однокласниками. Модні психологи, на яких Андрій не шкодував коштів, лише розводили руками. Артем називав їх «мисливцями за чужими секретами» і замикався ще більше.
У коридорі школи було гамірно. Андрій побачив Артема, який сидів на лаві неподалік від кабінету. На щоці хлопця красувався свіжий садно.
— Знову з’ясовував стосунки силою? — коротко запитав батько, підходячи ближче.
Артем лише кивнув, стиснувши губи. Він не збирався виправдовуватися. В цей момент з кабінету вийшла вчителька, Тетяна Миколаївна. Її обличчя виражало крайню втому.
— Артеме, Павле, зачекайте тут. Я покличу вас пізніше. Батьки, прошу заходьте.
Андрій увійшов до класу і з зусиллям вмостився за парту, яка була явно не розрахована на дорослого чоловіка. Поки вчителька почала стандартну промову про успішність та збір коштів на екскурсію, Андрій почав роздивлятися присутніх.
Його погляд зупинився на жінці в третьому ряду. Щось у її профілі здалося йому знайомим. Раптом він згадав — це ж Марія, яка нещодавно влаштувалася до нього в ресторан помічницею на кухню. Вона була тихою, завжди працювала сумлінно, але в її очах постійно застигла якась невимовна туга. Відчувши на собі пильний погляд, Марія обернулася, впізнала директора і миттєво зніяковіла, опустивши голову.
Андрій знав про неї небагато — лише те, що в неї четверо дітей і вона сама їх виховує. Його керуючий колись згадував, що Марія пережила трагедію: її чоловік загинув на будівництві за кордоном, і через юридичні тонкощі родина не отримала жодної допомоги. Побачити її тут, у досить престижній школі, було несподівано. Очевидно, її старший син, Павло, навчався в одному класі з Артемом.
— Шановні батьки, — голос вчительки став суворішим, — я змушена говорити про неприємне. У нашому класі почастішали випадки агресії. Сьогодні в їдальні стався конфлікт між Артемом та Павлом. Дійшло до бійки. Найприкріше те, що ніхто з них не хоче пояснювати причину. Це неприпустимо. Я хотіла б, щоб вони зараз увійшли і при всіх розказали, що сталося.
Марія здригнулася і ще нижче схилила голову. Андрію стало шкода жінку. Він піднявся зі свого місця.
— Тетяно Миколаївно, вибачте, що перебиваю. Але чи варто влаштовувати дітям такий публічний допит? Це лише посилить ворожнечу. Павло — новачок у класі, хлопці просто «притираються» один до одного. Дозвольте нам, батькам, розібратися в цьому приватно. Я впевнений, ми знайдемо спільну мову.
Вчителька, яка поважала Андрія Миколайовича за його постійну підтримку шкільних ініціатив, на мить замислилася і погодилася.
— Добре. На цьому збори закінчено. Маріє Іванівно, Андрію Миколайовичу, прошу вас залишитися на кілька хвилин.
Коли інші батьки розійшлися, Андрій підійшов до Марії. Вона виглядала дуже наляканою.
— Маріє, не хвилюйтеся. Я не збираюся нікого карати. Давайте просто вийдемо в коридор і поговоримо з нашими «бійцями».
У коридорі Артем і Павло сиділи на великій відстані один від одного.
— То через що весь цей шум? — запитав Андрій у сина.
Артем неохоче процідив: — Та він… я просто сказав, що прибирати посуд у їдальні — це справа персоналу, якому за це платять. А він накинувся на мене.
Андрій відчув, як усередині закипає гнів, але не на хлопця, а на ту атмосферу зверхності, яку створювала вдома Оксана. Артем просто копіював її слова.
— Синку, кожна праця гідна поваги. І прибрати за собою — це питання виховання, а не статусу.
Марія тим часом тихо розмовляла з Павлом. Вона ледь стримувала сльози. Коли вони виходили зі школи, Андрій наздогнав їх.
— Маріє, почекайте. Вибачте Артему, він іноді говорить дурниці, не замислюючись. Нехай ця прикрість не впливає на вашу роботу.
— Дякую, Андрію Миколайовичу, — тихо відповіла вона. — Павло просто дуже гостро реагує на все, що стосується праці… він знає, як важко нам все дається.
Вона швидко пішла до зупинки автобуса, міцно тримаючи сина за руку. Андрій дивився їм услід, відчуваючи дивний щем у серці.
Вдома на Андрія чекала вечеря і роздратована Оксана.
— Ну що? Що там сказала вчителька? Сподіваюся, ти поставив на місце ту жінку, чий син посмів підняти руку на Артема?
— Оксано, хлопець захищав гідність своєї матері. Наш син дозволив собі вкрай некрасиві висловлювання про людей, які працюють у сфері обслуговування. До речі, ця жінка працює в нашому ресторані. Вона чудова працівниця і мати чотирьох дітей.
Оксана зневажливо знизала плечима. — Ой, тільки не треба цих сентиментів про «важку долю». Якщо вона працює на кухні, це її вибір. А Артем має розуміти свою ієрархію в суспільстві. Ти робиш із нього слабака своїми розмовами про рівність.
— Рівність — це не про гроші, Оксано. Це про людяність.
Того вечора вони знову розійшлися по різних кімнатах. Артем, чуючи їхню сварку через зачинені двері, почувався ще більш самотнім. Він хотів підійти до батька, вибачитися, але стіна відчуження, що росла в їхньому домі роками, здавалася йому нездоланною.
Наступного дня в ресторані Андрій помітив, що Марії немає на місці. Це було на неї не схоже. Він викликав Тетяну, офіціантку, яка була подругою Марії.
— Таню, де Марія? Вона захворіла?
Тетяна озирнулася і стишила голос. — Ой, Андрію Миколайовичу, там біда. У неї ж молодший, Іванко, зовсім малий, чотири рочки. У нього з народження проблеми з серцем. Вночі був важкий напад, швидка забрала в кардіологію. Марія зараз там, сама не своя. Лікарі кажуть, що потрібна термінова операція. Державна черга на квоти розписана на рік наперед, а чекати не можна — рахунок іде на тижні.
Андрій відчув, як холоне всередині. Він пам’ятав, як Марія завжди намагалася взяти додаткові зміни, як економила на обідах. Тепер він розумів — чому.
— Скільки коштує така операція? — запитав він.
Тетяна назвала суму. Для середньостатистичного українця це були космічні гроші, ціна хорошого автомобіля або навіть квартири в невеликому місті.
Андрій повернувся до кабінету. Він згадав слова пані Світлани про те, що діти — це найважливіше. Він відкрив сейф, де зберігалася готівка для розрахунків з постачальниками. Там була значна сума, яку він планував витратити на оновлення кухонного обладнання.
Він викликав Тетяну. — Ось, візьми це. Тут вистачить на операцію та реабілітацію. Поїдь до лікарні, віддай Марії. Скажи, що це безвідсоткова позика на багато років, або взагалі… просто скажи, нехай рятує сина.
Тетяна взяла пакунок, і в її очах спалахнув дивний вогник. Вона подякувала і швидко вийшла.
Тетяна ніколи не була зразковою дівчиною. У неї був хлопець, Вадим, який постійно грав у гральні автомати та онлайн-казино. Вони по вуха загрузли в боргах, і колектори вже почали погрожувати їхньому спокою.
Тримаючи в руках гроші, призначені для порятунку маленького життя, Тетяна відчула спокусу. «Марія все одно не дізнається, — промайнуло в голові. — А у Іванка… ну, такі діти рідко виживають, навіщо витрачати стільки грошей намарно? А нам вони зараз врятують життя».
Вона подзвонила Вадиму. Той зустрів її біля лікарні, але замість того, щоб зайти всередину, вони сіли в таксі і зникли в невідомому напрямку. Вадим, побачивши суму, збожеволів від радості. Він переконав Тетяну, що вони можуть «прокрутити» частину грошей і повернути решту пізніше. Але, як це часто буває, за одну ніч у підпільному закладі він програв майже все.
— Нам кінець, — плакала Тетяна в орендованій квартирі на околиці міста. — Андрій Миколайович цього не подарує. Він звернеться в поліцію.
— Спокійно, — Вадим нервово курив. — У мене є план. Твій директор — багатій. У нього немає охорони, він їздить сам. Ми його трохи… затримаємо. Попросимо викуп. Оксана, його дружина, точно заплатить, щоб не піднімати галасу. А потім ми поїдемо звідси назавжди.
Осінній вечір був туманним. Андрій повертався додому пізніше, ніж зазвичай. На глухій ділянці дороги його підрізала стара іномарка з вимкненими фарами. Чоловік загальмував, думаючи, що комусь потрібна допомога.
Як тільки він вийшов з машини, двоє молодиків у масках накинулися на нього. Все сталося миттєво, перед тим, як він знепритомнів.
Коли наступного ранку Андрій не з’явився в ресторані, а його телефон був поза зоною досяжності, першою занепокоїлася Марія. Вона, так і не отримавши допомоги, про яку він розпорядився, прийшла на роботу в надії попросити хоча б невелику суму в рахунок зарплати.
Оксана ж, дізнавшись про зникнення чоловіка, поводилася дивно. Вона подала заяву в поліцію, але вже через годину сиділа в салоні краси.
— Андрій доросла людина, — казала вона своїй подрузі. — Можливо, він просто вирішив відпочити від моїх претензій. Повернеться, куди він подінеться.
Тільки Артем відчував, що трапилося щось жахливе. Він бачив, як тремтять руки у Марії, коли вона мила посуд, і вперше в житті він підійшов до неї не з насмішкою, а з проханням:
— Маріє Іванівно… ви не знаєте, де тато? Мені страшно.
Лікарняна палата була сповнена запаху антисептиків та осіннього сонця, що пробивалося крізь напівпрозорі штори. Андрій лежав, дивлячись на свої руки, вкриті синцями. Але фізичний біль був нічим порівняно з тим душевним очищенням, яке він відчував. Кожен подих здавався йому тепер солодким, кожен промінь світла — благословенням.
Найбільшим відкриттям для нього став Артем. Хлопець проводив у лікарні кожну вільну хвилину. Він більше не був тим колючим підлітком, який ховався за навушниками та цинічними жартами. Одного вечора, коли сонце вже сідало за горизонт, між ними відбулася розмова, на яку обоє чекали роками.
— Тату, — тихо почав Артем, крутячи в руках яблуко. — Чому ви мені ніколи не казали правду? Про те, що я… не ваш рідний син?
Андрій здригнувся. Він давно підозрював, що Артем знає, але вони з Оксаною завжди тримали цю тему під забороною, створюючи ілюзію «ідеальної біологічної родини».
— Ми боялися, синку. Боялися, що ти відчуєш себе чужим. Що це знання поранить тебе. Оксана наполягала, що це має залишитися таємницею назавжди.
Артем гірко посміхнувся. — Знання не ранить так, як нещирість. Я завжди відчував, що я для мами — лише частина інтер’єру. Наче я гарна ваза, яку поставили на полицю, щоб гості захоплювалися. Але я знав, що вона мене не любить. І думав, що ти теж… що ти просто терпиш мене через обов’язок.
Андрій простягнув руку і накрив нею долоню сина. — Артеме, послухай мене уважно. Те, що ми не пов’язані кров’ю, не має жодного значення. Того дня, коли я вперше побачив тебе в дитячому будинку — маленького, серйозного, з великими сірими очима — ти став моїм. Я бачив у тобі себе. Свою впертість, свою цікавість до світу. Я люблю тебе не тому, що мушу, а тому, що ти — моя дитина. Справжня, єдина і найкраща.
Хлопець вперше за довгий час заплакав, не соромлячись своїх сліз. Це були сльози звільнення від тягаря, який він ніс у собі роками.
Поки Андрій одужував, Оксана не гаяла часу. Її відчай через розлучення швидко перетворився на холодну лють. Вона намагалася через суд накласти арешт на ресторан, стверджуючи, що він був побудований виключно на її «ідеях та естетичному баченні». Її адвокати намагалися виставити Андрія як людину, яка не здатна керувати бізнесом через психологічну травму.
Але вона недооцінила людей.
Одного ранку до залу суду прийшли майже всі співробітники «Стожарів». Від шеф-кухаря до прибиральниць. Вони не були свідками в юридичному сенсі, але вони прийшли підтримати Андрія.
— Пані Оксано, — сказав шеф-кухар у коридорі суду, коли вона проходила повз у своєму новому дорогому костюмі. — Ресторан — це не стіни і не меню, яке ви замовили в дизайнерів. Ресторан — це ми. І ми знаємо, хто справжній господар. Ви звільнили людей за те, що вони мали власну думку. Андрій Миколайович врятував дитину, коли сам був у небезпеці. З ким, по-вашому, ми хочемо працювати?
Судовий процес був довгим і виснажливим. Андрію довелося виплатити Оксані значну частину своїх заощаджень, щоб вона нарешті залишила їх у спокої. Але коли вона востаннє вийшла з його кабінету, забравши свої речі, повітря в ресторані наче стало чистішим. Вона поїхала до Європи, шукаючи нове життя, але Андрій знав — вона скрізь возитиме з собою свою внутрішню порожнечу.
Після повернення до справ Андрій вирішив повністю змінити концепцію закладу. Він зрозумів, що більше не хоче керувати «пафосним» місцем для обраних. «Стожари» мали стати домом.
Марія стала його правою рукою. Виявилося, що вона має чудовий смак і глибоке знання українських традицій. Саме вона запропонувала змінити інтер’єр на більш теплий, з використанням натурального льону, живих квітів та глиняного посуду від майстрів з Опішні.
— Люди втомилися від пластику і холоду, Андрію Миколайовичу, — казала вона, розставляючи на столах свіжі сухоцвіти. — Вони хочуть відчувати коріння. Хочуть їсти страву, в яку вклали душу, а не просто технологічну карту.
Ресторан розквітнув. Тепер сюди приходили не для того, щоб похизуватися статками, а щоб провести затишний вечір з родиною. Андрій запровадив систему «підвішених обідів» та щотижневі безкоштовні обіди для літніх людей району. Його бізнес став соціально відповідальним, і, на диво, прибутки лише зросли. Громада віддячила йому вірністю.
Найбільшою радістю для всіх став Іванко. Операція пройшла успішно, хоча реабілітація потребувала часу. Павло щодня після школи бігав до лікарні, а потім додому, щоб допомогти мамі.
Андрій часто заїжджав до них. Він бачив, як Марія розквітає поруч зі своїми дітьми. Її обличчя розгладилося, в очах з’явився спокій. Вона більше не була «тією жінкою з кухні». Вона була сильною, гідною жінкою, яка пройшла крізь пекло і не зламалася.
Між Андрієм та Марією почало зароджуватися те почуття, яке не потребує гучних слів чи дорогих подарунків. Це була глибока повага, яка переростала в ніжність. Вони могли годинами розмовляти про все на світі, сидячи на терасі ресторану після закриття.
Наближалося Різдво. Перше Різдво в їхньому новому, справжньому житті.
Андрій вирішив влаштувати свято в ресторані для всієї великої «родини» — працівників та їхніх близьких. Вечір 24 грудня був морозним, небо всіяли яскраві зірки, наче хтось розсипав діаманти на темно-синьому оксамиті.
Зал ресторану перетворився на казкову оселю. Пахло кутею, свіжопеченим хлібом та хвоєю. У кутку стояв величний дідух — символ добробуту та зв’язку з предками.
На святвечір зібралися всі. За довгим столом сиділи поруч Андрій з Артемом, Марія з Павлом та молодшими дітьми, шеф-кухар зі своєю дружиною, вчитель Степан, який став для Артема справжнім наставником.
Іванко, який тепер вже міг бігати (хоч мама і просила його бути обережним), захоплено розглядав ялинку.
— Тату, дивись! — гукнув Артем, показуючи на вікно. — Вертеп іде!
До ресторану з піснями та колядками увійшла молодь. Звуки кози, дзвін зірки, веселі жарти наповнили приміщення неймовірною енергією. Андрій дивився на своїх гостей і відчував, як його серце переповнюється вдячністю.
Марія підійшла до нього і тихо поклала руку на його плече. — Про що ви думаєте, Андрію?
— Думаю про те, Маріє, що щастя — це дуже проста річ. Воно не в цифрах на банківському рахунку і не в статусі. Воно в тому, щоб мати можливість зігріти когось, коли на вулиці холодно. В тому, щоб син називав тебе батьком не тому, що так написано в свідоцтві, а тому, що він тобі вірить.
Марія посміхнулася. — Ви навчили нас усіх вірити в дива. Навіть тоді, коли здається, що все втрачено.
Коли прийшов час подавати кутю, Андрій піднявся зі свого місця.
— Друзі! — сказав він, і в залі запала тиша. — Цей рік навчив нас багато чому. Він навчив нас розрізняти справжнє і фальшиве. Він показав, що в найтемніші часи ми стаємо світлом один для одного. Я хочу подякувати кожному з вас. Ви врятували мене не лише з того гаража. Ви врятували мою душу. Нехай це Різдво принесе в кожен дім мир, тепло і надію. Христос народився!
— Славімо Його! — дружно відповів стіл.
На березі Дніпра, неподалік від парку, де каштани вже почали скидати своє листя, гуляла велика родина. Чоловік і жінка йшли, тримаючись за руки. Попереду бігли двоє хлопців-підлітків, про щось жваво сперечаючись — мабуть, знову обговорювали новий волонтерський проект. Маленький хлопчик весело підстрибував поруч, намагаючись наздогнати собаку, яку вони нещодавно взяли з притулку.
Люди, що проходили повз, озиралися на них. Від цієї групи людей виходило таке відчуття спокою та впевненості, що мимоволі хотілося посміхнутися у відповідь.
Андрій зупинився і подивився на Марію. На її пальці сяяла скромна, але вишукана обручка. Вона тепер була його дружиною — офіційно і перед Богом. Артем наполіг на тому, щоб бути свідком на їхньому весіллі, а Павло та Денис з гордістю називали Андрія своїм наставником.
— Знаєш, — прошепотіла Марія, пригортаючись до чоловіка. — Я іноді думаю: а що, якби тієї бійки в школі не сталося? Якби наші сини не зчепилися в їдальні?
Андрій притягнув її ближче до себе. — Життя все одно знайшло б шлях, кохана. Доля іноді говорить до нас через конфлікти та біль, щоб змусити зупинитися і побачити те, що справді має значення. Той день був початком нашої справжньої історії.
Сонце повільно ховалося за обрій, розливаючи над Києвом золотаве сяйво. Десь далеко дзвонили дзвони Лаври, закликаючи до вечірньої молитви. Це був вечір спокою, вечір надії та безмежної любові.
Світ був великим, іноді жорстоким і складним, але тепер вони точно знали: поки вони є одне в одного, вони здолають будь-який шторм. Адже справжнє багатство людини вимірюється не тим, що вона накопичила, а тим, скільки любові вона змогла віддати.
І в цьому маленькому, але такому важливому знанні, полягав найбільший секрет їхнього щастя.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
