– О, знову йде твій Андрій, – зауважила мама, коли побачила сусідського хлопця з букетом польових квітів.
– А чого це мій? Ми з ним просто друзі, – спробувала пояснити мамі Оксана, а у самої вже щоки зашарілися, як ті суниці, що приніс Андрій.
– Це намисто чи букет? – грайливо запитала Оксана, коли Андрій протягнув їй силянку – акуратно нанизані на травичку лісові ягідки.
– Не знаю, це тобі. Знаю лише, що ти їх дуже любиш. А я вертався з поля, де пас корову, і знайшов галявинку, – пояснив Андрій.
Оксана і Андрій були майже ровесниками, разом ходили в школу, а потім – разом пасли корів за селом. Дитинство було простим, але теплим, їх завжди усюди бачили разом. Інші хлопці навіть не сміли підходити до Оксани, бо знали – у неї є Андрій.
Оксана була гарною дівчиною – з русявими косами до пояса, усмішкою, що могла розтопити навіть найсуворішу зиму, і очима, в яких, як казали старі, світилося літо. А Андрій – хлопець добрий, роботящий, трохи сором’язливий, але з щирим серцем. Він не говорив багато, але завжди був. Приносив з лісу букети суничок, дрібненько нанизаних на травинку. А з поля – жмені маків, волошок, ромашок. Він завжди знаходив найкрасивіші квіти, бо знав, що Оксана любить їхню простоту.
– Диви, яка краса, – тихо казав, простягаючи їй оберемок.
– Дякую, Андрійку… – усміхалась вона, і серце хлопця шалено калатало.
Але він не казав їй головного. Не признавався, що любить. Бо думав: ще рано, ще прийде час… А час ішов.
Одного літа, коли Оксані було вже двадцять, у село приїхав його двоюрідний брат – Станіслав. Столичний, модний, на блискучому автомобілі. Весь сільський люд дивився на нього як на чудо. А він собі Оксану вподобав, та так закрутив їй голову, що вона про все забула.
Оксана – ніби вперше подивилася на життя. Станіслав був не таким, як усі – говорив легко, сміливо, красиво. І він відразу почав залицятися до неї. Дарував справжні дорогі букети, возив в райцентр в ресторан.
Андрій бачив, як вона змінюється: розпускає коси, купує нову сукню, частіше заглядає в дзеркало. Він мовчав. Лише очі його стали сумними. Свій біль хлопець ховав у праці.
Одного разу він таки наважився на розмову, не з Оксаною, а з своїм братом. Він зізнався Станіславу, що давно любить Оксану.
– І що з того? Що ти їй можеш дати? – тільки посміявся з його почуттів двоюрідний брат.
Одного дня Станіслав сказав:
– Поїхали зі мною в місто, Оксано. Там життя – інше. Світле, швидке, красиве.
Вона вагалася. Але хтось із подруг сказав:
– Ти що, дурна? Така нагода – раз у житті!
І вона поїхала.
Андрій того вечора сидів на узліссі, де вони колись разом пасли корів. У руках – зів’ялий букет з ромашок, які він хотів їй подарувати. А в душі – мовчазна порожнеча.
Минав час. Андрій перестав спілкуватися і з Оксаною, і з братом. Люди казали, що Оксана вийшла за Станіслава. Що живе в місті. Що має квартиру. Але з кожним роком новин було все менше.
Андрій не женився. Його сватали до інших дівчат, але він тихо відмовлявся. Мовляв, ще не час. Насправді – серце його було зайняте. Він не нарікав, не плакав, просто жив. Обробляв землю, допомагав своїм батькам по господарству, ходив в церкву. Кожної весни садив на тому самому місці ромашки.
Аж одного липневого дня, коли вийшов з хати, він побачив її.
Вона стояла біля старої криниці – схудла, з коротким волоссям, у простій сукні. Не така, якою її пам’ятав, але… рідна. Очі залишилися ті самі.
– Привіт, Андрію, – сказала вона тихо.
– Оксано… – лише й вимовив він.
З’ясувалося, що з Станіславом вони розлучились. Місто виявилося не таким казковим, як здавалося. Спочатку були гарні ресторани, фото на фоні фонтанів, але потім – байдужість, зрада і самотність у чужій квартирі. І коли остаточно все розвалилося, вона приїхала додому. До батьківської хати. Туди, де спокій.
– Я така дурна, Андрію. Така… – сльози текли по її щоках.
– Не кажи так, – сказав він просто. – Просто ти повірила, бо хотіла стати щасливою.
І він не дорікав. Не питав “чому не я?”, “чому тоді вибрала не мене?”. Лише знову приніс їй сунички. І знову – ромашки. І вона зрозуміла: ось той, хто її насправді любить, бо любов не кричить. Вона мовчить. І чекає.
Минуло ще трохи часу. В селі заговорили, що Андрій і Оксана стали ходити до церкви разом. Що бачать їх у саду, як разом підв’язують помідори. Що вечорами на лавці сидять і довго мовчать.
А потім вони побралися. Без пишних весіль, без гостей із міста. Була тільки церква, спів пташок і просте “так”, сказане щиро, без вагань.
І всі зрозуміли – то любов, яка витримала час, біль і розчарування. Любов, яка не пішла, не зів’яла, не зламалась.
Іноді життя робить круги, щоб ми по-справжньому побачили, хто нам справді потрібен. А іноді – просто дає другий шанс. Але тільки тим, хто не втратив здатність любити. Як Андрій.
І тепер у їхньому селі щоліта розквітають ромашки. Їх садить Оксана. Бо знає – саме вони колись навчили її, що справжнє не завжди гучне. Але завжди – поруч.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
