У типовій квартирі невеликого провінційного містечка, де час, здавалося, завмер ще кілька десятиліть тому, панувала звична атмосфера суботнього вечора.
Ганна, ледь переступивши поріг рідної оселі після важкої зміни, одразу вловила знайомий гул голосів.
Її чоловік, Василь, знову влаштував незаплановані посиденьки.
Вона тихо повісила своє пальто на старий гачок, прислухаючись до того, що відбувається в кімнаті.
Сміх Василя — гучний, розкотистий і дещо хрипкий — був вірною ознакою того, що частування йде повним ходом і випито вже чимало.
Ганна набрала в легені побільше повітря, намагаючись вгамувати внутрішнє тремтіння, і увійшла до вітальні.
— О, з’явилася нарешті! Дружина золота, — Василь розвалився на старому дивані, по-господарськи закинувши ногу на ногу. Поруч із ним сидів незнайомий чоловік із густою рудою бородою та втомленими очима. — Ну що застигла? Накривай на стіл! Гості зачекалися на справжню вечерю.
— Доброго вечора, — Ганна ледь помітно кивнула гостю і за звичкою почала збирати порожні тарілки. У кутку, на маленькому журнальному столику, сиротливо стояла напівпорожня пляшка та два дешеві келихи.
Василь зовсім нещодавно повернувся з лікарні після недуги, але про жодну дієту й чути не хотів.
Ганні довелося швидко вигадувати щось таке, що було б відносно добрим для його здоров’я, але при цьому задовольнило б його невблаганний апетит.
— Могла б хоч пил витерти перед зміною. Дивись, Іване, яка в мене «господиня». Все їй важко, все вона втомлюється, — кинув Василь, помітивши її розгублений погляд на брудний стіл.
Рудобородий Іван лише хмикнув у кулак, але Ганна вдала, що не почула образи.
Вона пересувалася кухнею майже невагомо, мов маленька сіра миша: тихо, непомітно, боячись зайвий раз привернути до себе увагу чоловіка.
Трохи пізніше з прогулянки повернулася Оксана.
Донька Ганни з першого погляду на розкидане взуття в коридорі зрозуміла, що вдома знову «свято».
— Мамо, я за підручники і спати, — кинула дівчина, намагаючись чимшвидше проскочити у свою кімнату.
— А тебе хтось питав про плани? Ану марш у магазин! У нас закуска скінчилася! Чи ти теж вирішила байдики бити, як твоя мати? — прогримів голос вітчима з вітальні.
Оксана міцно стиснула губи, але промовчала.
Ганна кинула на доньку благальний погляд, у якому читалося: «Будь ласка, не сперечайся, так буде простіше для всіх».
Дівчина неохоче натягнула куртку і пішла до найближчого супермаркету, думаючи про те, як сильно вона втомилася від усього.
У дитинстві вона не злюбила вітчима за те, що той виставив на вулицю її улюбленого кота, бо не любив його, а тепер, ставши дорослою, вона остаточно зрозуміла істинну природу цієї людини.
Коли випадкові гості нарешті розійшлися, Ганна взялася за миття посуду.
Василь, похитуючись, прийшов на кухню і прихилився до одвірка.
— Чого ти така похмура? Знову чимось незадоволена?
— Ні, Василю, — вона витерла мокрі руки об фартух. — Просто дуже важкий день був на роботі.
— Втомилася вона. А хто тобі казав стільки на себе звалювати? Ти ж сама хочеш усе тримати під контролем. Правильна дружина має знати своє місце — біля плити та за порядком у домі. Решта — не твоя справа.
Ганна не відповіла. Вона вже давно навчилася фільтрувати його слова, пропускаючи повз вуха те, що боліло найбільше.
У голові постійно звучали настанови її власної матері:
«Тобі пощастило, що він взяв тебе з дитиною. Будь покірною, бо залишишся сама на старості літ».
Вона вирішила відкласти розмову про поїздку до недужої мами в село на ранок.
Обговорювати щось серйозне з чоловіком, який вже ледь тримався на ногах, було марною справою.
Втім, наступного дня Василь сприйняв новину про її відсутність навіть із певним задоволенням.
— Їдь собі. І Оксанку з собою забирай, а то вона мені очі муляє своїм вічно незадоволеним обличчям.
— А як же ти тут будеш? Хто тебе нагодує? — здивувалася Ганна.
— А ти наготуй наперед! Щоб я нічого не шукав. Салатів наріж, але не заправляй — я вже сам якось мазну майонезом. Котлет насмаж цілу гору. І курку хочу, ту, що в сметані з часником.
— Василю, тобі ж жирне категорично заборонили.
— Мовчи краще! Я сам знаю, що мені можна, а що ні! — обірвав він її на півслові.
Ганна з донькою повернулися з села раніше, ніж планували.
Серце жінки було не на місці, та й Оксані потрібно було готуватися до іспитів, а за містом зв’язок був жахливий.
У квартирі панувала підозріла тиша, але з вітальні доносилися приглушені жіночі голоси та сміх.
«Дивно, це не схоже на звичні посиденьки Василя з друзями» — подумала Ганна і обережно зазирнула в кімнату.
На дивані сиділи Василь та жінка, в якій Ганна впізнала медсестру Марію з лікарняного відділення, де лікувався її чоловік.
На столі вона помітила ту саму курку в сметані та салат, який вона дбайливо готувала перед від’їздом.
— О, Ганнусю! А чого це ви так рано припхалися? — Василь невдоволено насупився, відсуваючись від гості.
— Та ось. Вирішили швидше повернутися, — пробурмотіла дружина, почуваючись так, ніби це вона зробила щось неправедне.
— Доброго дня, — Марія помітно напружилася, очікуючи на грандіозний скандал.
Але Ганна не з тих, хто влаштовує сцени.
— Це пані Марія, медсестра. Пам’ятаєш, я казав, що вона за мною в лікарні доглядала? Ось, вирішив віддячити за турботу, пригостити вечерею, — виправдовувався Василь.
Ганна відчула, як усередині все стиснулося в тугий вузол, але вона не видала своїх емоцій жодним м’язом обличчя.
— Звісно, Василю. Як вам салат? Достатньо солі?
— Дякую, дуже смачно. Але мені вже час, справи чекають, — швидко зібралася Марія і майже вибігла з квартири.
За цією картиною з коридору спостерігала Оксана.
Вона була приголомшена до глибини душі материнською мовчанкою.
На її місці цей салат уже давно прикрашав би голову вітчима.
— Мамо, — сказала вона згодом, коли гостя пішла, а Василь заснув просто на дивані під телевізор. — Ти бачила, з ким він сидів? Ти бачила, як він на неї дивився?
— Бачила, Оксано. Але це нічого не означає. Просто вдячність, — Ганна механічно почала складати брудний посуд у раковину.
— Нічого не означає?! — Оксана підійшла ближче, заглядаючи матері в очі. — Він привів до нашого дому сторонню жінку, їв те, що ти готувала для нього, поки ми були в бабусі, а ти навіть слова не сказала!
— Оксанко. Ти ще зовсім молода і нічого не розумієш. Це просто медсестра. Василю призначили курс лікування, ось вона і заходила обговорити графік.
— Та невже? Тепер графіки лікування обговорюють за романтичною вечерею при свічках, поки дружини немає вдома?
Ганна мовчала. У горлі стояв гіркий ком, який не давав вимовити жодного слова.
Оксана лише похитала головою, сподіваючись, що мати нарешті прозріє.
Але Ганна, здавалося, була готова терпіти будь-які забаганки чоловіка, аби лише зберегти ілюзію стабільності.
Оксані залишалося лише зосередитися на власному навчанні та підготовці до вступу в медичний університет.
Минуло кілька тижнів. Ганна занедужала. Голова боліла, кожний рух завдавав болю.
Але у вітальні знову зібралася компанія — Василь та його приятель Іван, той самий рудобородий чоловік.
— Ганно! — донісся владний крик із кімнати. — Де закуска? Огірки закінчилися! Відкривай нову банку, гості чекають!
Вона з величезним зусиллям піднялася з ліжка, накинула халат.
— Василю, я дуже погано себе почуваю. Боюся вас заразити, — ледь чутно промовила вона, входячи до вітальні.
— Погано вона себе почуває! А гості мають голодними сидіти? Накривай на стіл, не вигадуй. Іване, ти вибач, у нас тут невелика затримка.
— Все гаразд, ми люди терплячі, — кивнув Іван, проте в його погляді промайнуло щось схоже на співчуття.
Ганна попленталася на кухню.
Зі своєї кімнати вийшла Оксана з підручниками.
— Мамо, лягай негайно. Я все зроблю сама.
— Нехай сама розбирається! Я її годую, одягаю, а вона тільки носом крутить. А ти зубри свої книжки, хоча толку з того небагато. Краще б готувати навчилася, нічого ж не вмієш у господарстві! Тільки язиком плескати майстриня! — вигукнув Василь услід дівчині.
Оксана зціпила зуби, стримуючи гнів, але промовчала заради спокою матері.
— А чого це донька в лікарі мітить? — поцікавився Іван у Василя.
— Та яке там лікарювання! Це не її справа — медицина. Там потрібна чоловіча витримка та точність. А жінки — вони тільки для того, щоб плітки збирати та млинці смажити. Ганно, до речі, млинців хочу! Зроби нам до чаю! — заявив Василь, перехиляючи келих.
Ганна випила ліки і мовчки підійшла до плити.
— Мамо, може, досить? Він через півгодини вже хропти буде на всю квартиру! Які млинці в такому стані?
— Хоче — значить, треба зробити. Мені неважко, — відповіла Ганна тихо. — Вийдеш заміж — зрозумієш, як важливо підтримувати мир у родині.
— А я взагалі заміж не піду, якщо всі чоловіки такі, як твій Василь! — випалила Оксана.
Василь якраз проходив повз кухню до вбиральні і почув ці слова.
— Невдячна ти людина, Оксано! Погано виховували ми тебе! Ну й виховала ти її, Ганно! Ні сорому, ні поваги до старших! Ще й лікарем хоче бути! Та твоє місце — судна виносити та підгузки міняти, от і вся твоя медицина!
— Я буду скаржитися на вас! — різко відповіла Оксана. — Ви нічого в цьому житті не досягли, працюєте звичайним монтажником, освіти немає, а пихи — як у міністра! Як ви смієте вирішувати, хто і де має бути?
— Дивись, яка розумна знайшлася! — Василь незадоволено нахмурився.
— Василю, ти чого? На, йди сюди, залиш дитину в спокої, — втрутився Іван, явно не бажаючи брати участь у непорозумінні.
— А ти мене, Іване, не вчи! Дружину і доньку потрібно повчати, а то вони думають, що розумніші за мене.
Ганна схопила тарілку з першими готовими млинцями.
— Василю, заспокойся. Все готово, іди до столу, спробуй, які гарячі.
Оксана не стала продовжувати цю безглузду суперечку. Було очевидно, що мати ніколи не наважиться захистити ні себе, ні доньку.
Вона схопила сумку з конспектами і почала швидко збиратися.
— Ти куди це зібралася? На ніч дивлячись? — жахнулася Ганна, хапаючись за голову.
— Я йду звідси.
— Куди саме?!
— До Каті. Будемо разом готуватися до іспитів. Там принаймні спокійно.
Василь хотів було щось крикнути наздогін, але Іван вчасно підсунув йому келих, а Ганна — гарячий млинець.
Ситуацію вдалося залагодити.
Оксана прийшла до своєї подруги Каті в сльозах. Їй було невимовно шкода себе, але ще більше — матір, яка просто марнувала своє життя в такому недоброму шлюбі.
Подруга та її мати вислухали дівчину, напоїли чаєм і запропонували залишитися в них до самого вступу.
Жили вони вдвох, і в їхньому домі завжди панував спокій.
Так і вирішили. До самого від’їзду в медичний інститут Оксана жила у подруги, а потім отримала місце в гуртожитку у великому місті, де був університет.
Ганна, звісно, не могла змиритися з таким рішенням доньки. Вона дзвонила майже кожного дня, намагаючись повернути все на свої місця.
— Оксанко, ти маєш вибачитися перед Василем. Він же тебе виростив, дах над головою давав, як би там не було, ми б самі з тобою не справилися з усім точно. Повертайся додому! Що люди скажуть про таку доньку?
— Хто скаже, мамо? Отой рудий товариш Іван чи медсестра, яка чекає, поки ти підеш на зміну? — саркастично відповідала Оксана.
— Доню, не кажи так. Василь, він же як батько тобі був. Май повагу до старших!
— Мамо, — перебила Оксана. — Батька в мене немає. А людей, які не поважають жінок, я ніколи не буду поважати у відповідь. І спілкуватися з ним я не планую. Прости, але це факт, який тобі доведеться прийняти.
— Але він же мій чоловік, — затинаючись, прошепотіла Ганна.
— А ти — моя мати. І я досі не розумію, як ти можеш терпіти таке ставлення до себе. Мамо, згадай, коли він востаннє купував тобі квіти? Просто так, без приводу?
— На поминальну неділю бабусі приносив.
— Ті квіти були не для тебе! Тобі що, треба на той світ відійти, щоб отримати від нього бодай дві гвоздики?
— Це не головне в житті, головне — щоб була сім’я, — тихо відповіла Ганна. — Інакше я просто залишуся зовсім одна в цьому світі.
— Мамо, — зітхнула Оксана. — Бути самою — не означає бути нещасною. Шкода, що ти цього так і не зрозуміла.
Ганна продовжила своє звичне життя.
День за днем вона поверталася з роботи, Василь за своєю традицією сидів перед телевізором, попиваючи з кедиха.
Час від часу заходив Іван та інші сусіди.
Все крутилося по колу, тільки тепер головною темою їхніх розмов була «невдячна Оксанка», яка неодмінно завалить іспити і приповзе назад до матері, благаючи про прощення.
Ганна вже машинально ставила чайник, мила нескінченний посуд, готувала вечері, постійно думаючи про доньку.
В середині оселилася невимовна туга, але страх перед самотністю виявився сильнішим за будь-який біль. Вона не хотіла нічого змінювати.
Тим часом Оксана почала абсолютно нове життя. Вона сумлінно вчилася, знайомилася з цікавими людьми, будувала плани на майбутнє.
Практика в лікарні лише підтвердила, що вона обрала правильний шлях.
Дівчина отримала диплом із відзнакою і влаштувалася в сучасну клініку.
Разом із подругою вони орендували світлу квартиру, і загалом в Оксани все складалося добре.
Єдиною складністю залишалося спілкування з матір’ю, яка щоразу намагалася довести, що донька живе «неправильно».
— Мамо, це моє життя. І я проживу його так, як вважаю за потрібне, — дедалі частіше відповідала Оксана, припиняючи будь-які спроби матері помирити її з вітчимом.
Минув час. Одного дня Ганна приїхала до доньки на прийом — потрібно було лікуватися.
— Як ви там живете? — запитала Оксана, одягаючи рукавички.
Вона вже дуже давно не була в рідному містечку, повністю розірвавши зв’язки з минулим.
— Нормально все, — Ганна спробувала посміхнутися, але очі залишалися сумними. — Василь переживає. Постійно питає, коли ти нарешті в гості завітаєш.
— Навіщо йому це?
— Ну як же. Друзі його питають, де донька, як успіхи. Він хоче тебе показати всім. Каже, що це повністю його заслуга, що ти лікарем стала, виховав, мовляв, людину.
Оксана так і завмерла з інструментами в руках.
Подивившись на матір, вона зрозуміла, що будь-які пояснення будуть марними.
Вони ніби належали до різних всесвітів, розмовляли різними мовами і ніколи б не змогли зрозуміти одна одну.
— Я не прийду, мамо. Вибач.
Ганна лише мовчки кивнула. В її очах стояли сльози, але вона звично стримала їх у собі.
— Ти все ж подумай. Може, колись.
— Краще ти приїжджай до мене частіше. Але сама. Тільки одна.
— Одна? Без Василя?
— Так. Я сама. Його для мене немає.
Мати хвилюється, що донька не хоче спілкуватися х вітчимом, а як помирити сама не знає їх.
А як ви вважаєте, чи правильно вчинила донька, обравши власну свободу замість сімейних суперечок нескінчених?
Чи варто було Ганні продовжувати таке життя заради “миру в домі”?
Чи Оксана таки має бути вдячна своєму вітчиму, адже він виростив та виховав її?
Фото ілюстративне.
