Чужі люди за одним столом зазвичай мовчать, але найгучніша тиша настає тоді, коли рідні стають чужими.
Надія Петрівна ніколи не вважала себе лихою людиною. Навпаки, у всьому районі її знали як господиню, у якої і муха без дозволу не пролетить, і підвіконня блищать, як дзеркало. Але того літа сонце, здавалося, вирішило випалити не лише сорняки на її городі, а й залишки терпіння.
Спека стояла така, що за зачиненими віконницями повітря ставало густим і солодкуватим від запаху сушених трав. Надія витерла піт із чола тильним боком долоні, залишивши на шкірі сіру смугу чорнозему. Перед нею, наче нескінченне море, розкинулися грядки з морквою.
— Понаростало ж вас, — прохрипіла вона, звертаючись до пирію. — Тільки дай волю, все життя затягнете.
Вона звикла розмовляти з землею. Це було простіше, ніж говорити з людьми. Земля хоча б не сперечалася і не вимагала пояснень.
Після того, як чоловік пішов у кращий світ, а син перебрався до великого міста, її світ стиснувся до розмірів цієї ділянки. Тут вона була королевою, суддею і виконавцем.
На межі, під старою розлогою яблунею, сиділи Максим та Аліна. Близнюкам щойно виповнилося десять. Вони були схожі на маленьких наляканих горобців: розпатлані, з почервонілими від сонця щоками. У руках вони тримали сапки, які здавалися для їхніх дитячих пальців заважкими.
— Бабусю, — тихо покликала Аліна, ледь ворушачи губами. — А можна ми трохи в хаті посидимо? Там холодно…
Надія Петрівна навіть не розігнулася. Її спина, звикла до такої пози, здавалася скам’янілою.
— В хаті телевізор сидітиме, а тут робота чекає. Хто не працює, той і смаку життя не знає. Давай, Аліно, не псуй борозну.
— Але в мене пальці горять, — прошепотіла дівчинка, дивлячись на мозолі, що почали наливатися водянистим болем.
— То від незвички, — відрубала Надія. — Ми в вашому віці цілі гектари проходили. І нічого, ніхто не розсипався. А ви зараз як цукрові — трохи пригріло, і вже танете.
Максим похмуро колупнув землю краєм сапки. Він був мовчазним хлопчиком, але в його очах уже прокидався той самий впертий вогник, який Надія колись бачила у свого сина.
— Тато казав, що ми приїхали відпочивати, — буркнув він.
Бабуся нарешті випросталася. Її погляд був важким, як чавунна сковорідка.
— Відпочивати будеш, коли свою копійку заробиш. А поки ти на моїх харчах, то і правила тут мої. Хочеш вечірній чай з медом? Тоді досапуй до краю.
Вона знала, що діє жорстко. Але в її розумінні це була любов. Вона хотіла загартувати їх, підготувати до того немилосердного світу, де ніхто не дасть нічого за гарні очі. Вона не розуміла, що для дітей цей світ зараз обмежувався лише її гнівом і пекучим сонцем.
Минуло кілька годин. Тінь від яблуні змістилася, залишивши дітей на самому припіку. Надія Петрівна пішла до літньої кухні, щоб набрати води. Вона бачила через вікно, як Максим щось гаряче шепоче сестрі, а потім витягає з кишені старенький телефон.
— Кому це ти там строчиш? — гукнула вона з порога.
Хлопчик здригнувся і заховав гаджет за спину.
— Нікому. Просто час дивлюся.
— Дивись краще під ноги, щоб моркву не потоптати. Бо за кожну розчавлену рослину буде окрема розмова.
Надія не знала, що в цей момент у великому місті Ольга, її невістка, уже кидала речі в сумку. Повідомлення від сина: «Мамо, нам страшно, бабуся каже, що ми будемо спати в полі, якщо не закінчимо», — подіяло як сірник, кинутий у суху траву.
Між Надією та Ольгою завжди була невидима стіна. Ольга була «міською», надто м’якою, на думку свекрухи. Вона дозволяла дітям довго спати, купувала їм дорогі іграшки і ніколи не змушувала допомагати по господарству. Надія вважала це злочином проти майбутнього дітей. Ольга ж вважала методи свекрухи середньовічними тортурами.
Ближче до вечора, коли небо почало набувати відтінку стиглого персика, біля воріт загальмувала машина. Пил ще не встиг осісти, як Ольга вже вибігла з салону. Вона була в легкій сукні, яка зовсім не пасувала до сільського пейзажу, але її обличчя виражало таку рішучість, що навіть сусідський пес припинив гавкати.
— Ви що тут влаштували? — голос Ольги тремтів від напруги. — Надія Петрівно, я вас питаю!
Діти, побачивши матір, кинули сапки і побігли до неї, наче шукали порятунку від стихійного лиха. Аліна вчепилася в її спідницю і тихо заскиглила.
— О, з’явилася, — Надія повільно витерла руки об передник. — Чого кричиш на все село? Людей позориш.
— Це я вас позорю? — Ольга пригорнула дітей до себе. — Подивіться на них! Вони червоні як раки! Ви їх тримали на сонці весь день! Максим каже, ви погрожували залишити їх на ніч на городі з жуками та холодом!
— То я для красного слівця сказала, щоб швидше рухалися, — спокійно відповіла бабуся, хоча всередині в неї все стислося. — Виховувати треба, Олю. Поки малі. Бо виростуть перекотиполем, ні до чого не придатними.
— Ви не виховуєте, ви ламаєте! — Ольга майже кричала. — Мій чоловік досі здригається, коли ви йому дзвоните. Він виріс у страху, і я не дозволю, щоб мої діти боялися власної бабусі!
Надія Петрівна відчула, як до горла підкотився гіркий клубок. Слова невістки вжалили болючіше за будь-яку кропиву.
— Твій чоловік — порядна людина. І це моя заслуга. Він знає ціну кожному колоску. А ти… ти тільки споживати вмієш. Привезла дітей на «свіже повітря», а сама втекла у свої справи. То хто з нас гірша мати?
Це був удар нижче пояса. Ольга замовкла на секунду, її очі налилися сльозами гніву.
— Ми їдемо. Зараз же. І знаєте що? Може, це повітря тут і свіже, але атмосфера — отруйна.
Вона схопила дітей за руки і майже силоміць заштовхала в машину. Коли двигун заревів і авто зникло за поворотом, Надія залишилася стояти посеред порожнього двору. Тільки дві покинуті сапки в пилюці нагадували про те, що тут щойно були її онуки.
— Ну і їдьте, — прошепотіла вона в порожнечу. — Бач, які ніжні. Самі приповзете, коли їсти захочете.
Але ніхто не приповз.
Осінь прийшла непомітно. Листя на яблуні, під якою сиділи діти, пожовкло і почало опадати, вкриваючи землю золотистим килимом. Надія Петрівна зібрала врожай. Погреб був забитий під зав’язку: і картопля, і морква, і сотні банок із закрутками. Але радіти не було кому.
Телефон мовчав тижнями. Син Артем телефонував раз на місяць, говорив сухими, короткими фразами про погоду і здоров’я. Про дітей не згадував, ніби їх і не існувало. Надія відчувала, як навколо неї замикається коло самотності.
Якось у жовтні вона не витримала. Сама набрала номер сина.
— Артеме, — почала вона, намагаючись, щоб голос не здригнувся. — Приїжджайте в суботу. Я качку запечу, борщу наварю свіжого. Урожай такий, що не переносити. Треба ж дітям вітаміни…
На іншому кінці дроту запала довга пауза.
— Мамо, Ольга не хоче. І діти… вони побоюються.
— Чого побоюються? Власної баби? — Надія перейшла на свій звичний різкий тон, але вчасно зупинилася. — Скажи їм, що я не буду… не буду змушувати. Просто нехай приїдуть.
На диво, вони погодилися. Можливо, Артем зміг переконати дружину, а може, Ольга вирішила дати останній шанс.
Субота видалася похмурою. Надія Петрівна готувалася так, ніби чекала на перевірку з міністерства. Вона вимила підлогу тричі, напекла пиріжків із вишнею, від яких аромат стояв на всю вулицю. Але в її голові все ще крутилася образа. «Я ж для них стараюся, а вони як до чужої їдуть».
Коли біла машина знову з’явилася на горизонті, серце старої жінки тьохнуло. Вона вийшла на ґанок, витираючи руки об новий фартух.
Сім’я зайшла до хати. Діти трималися ближче до матері. Вони стали вищими, Максим змінив зачіску, а в Аліни з’явилися нові окуляри. Вони виглядали як іноземці у цій старій хаті з іконами та рушниками.
— Ну, проходьте, сідайте, — сказала Надія, намагаючись посміхнутись. — Борщ якраз упрів.
Вона почала метушитися біля столу. Насипала повну миску Артему — густого, жирного борщу з м’ясом. Потім поставила миску перед собою.
А тоді сталося те, що назавжди змінило їхні стосунки. Надія Петрівна взяла ще три тарілки і повільно поставила їх перед Ольгою, Максимом та Аліною. Але тарілки були порожніми.
В хаті запала така тиша, що було чути, як муха б’ється об скло.
— Мамо, це що за жарти? — Артем відклав ложку.
Надія Петрівна склала руки на грудях. Її обличчя знову стало кам’яним.
— А це не жарти. Це справедливість. Хто влітку грядку не докопав, той восени порожню тарілку має. Ви ж казали, що робота — це не головне? Ну от, насолоджуйтесь «атмосферою».
Ольга повільно встала з-за столу. Її обличчя не було гнівним. Воно було втомленим і розчарованим.
— Ви справді це зробили? — тихо запитала вона. — Ви покликали нас за сотні кілометрів, щоб знову показати свою владу над дітьми?
— Я вчу їх життя! — вигукнула Надія. — Щоб знали, що булка не на дереві росте!
— Бабусю, ми ж хотіли просто побачити тебе, — раптом подала голос Аліна. У її великих очах забриніли сльози. — Ми малюнки тобі привезли…
Дівчинка витягла з рюкзака зім’ятий аркуш, де була намальована яблуня, хата і троє людей, що тримаються за руки.
Надія Петрівна подивилася на малюнок, потім на порожні тарілки. У цей момент її внутрішня фортеця, яку вона будувала десятиліттями зі «справедливості» та «правильного виховання», почала тріщати.
— Мамо, ми їдемо, — сказав Артем. Його голос був холодним, як лід. — Більше не дзвони. Твій борщ занадто дорого коштує.
Вони пішли швидко. Навіть пиріжки залишилися на столі, випускаючи останню пару.
Надія залишилася сама. Вона дивилася на три порожні білі тарілки, які сяяли в сутінках хати, наче німі докори. Вона хотіла бути правою. Вона хотіла, щоб її цінували за її важку працю. А натомість залишилася з горами врожаю, який не було кому їсти.
Вона сіла на табурет і вперше за багато років заплакала. Не від гніву, а від страшного усвідомлення: вона виполола з життя не бур’яни, а власну сім’ю.
За вікном починався дощ. Він омивав землю, омивав покинуті грядки, але не міг змити ту порожнечу, що оселилася в серці старої жінки. Вона зрозуміла, що любов не вимірюється відрами моркви чи чистотою борозен. Але розуміння прийшло тоді, коли на порозі не залишилося нікого, кому можна було б це сказати.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
