О п’ятій годині ранку різкий дзвінок телефону розпанахав тишу спальні. Андрій, ще не до кінця розплющивши очі, намацав на тумбочці телефон.
— Хто це, Господи, у таку годину… — пробурмотів він сонно, притискаючи слухавку до вуха.
— Сину, сину, ти не спиш? — пролунав знайомий, тривожний й трохи панічний голос.
— Мамо? П’ята ранку! Уже не сплю, завдяки твоєму дзвінку, — Андрій на мить подивився на годинник, наче сподівався, що помилився.
— Сину, прорвало трубу! В мене все тече, сусідів знизу заливає! Уже викликала сантехніка, але треба п’ять тисяч гривень, щоб він зробив.
— Мамо, ну зачекай… хай перекриє воду, я потім приїду, може, сам подивлюся. В нас зараз немає таких грошей.
— Та які потім, сину? — не вгамовувалася вона. — Я що, без води сидітиму? Уже треба переводити на карту, бо він чекає!
Андрій глибоко зітхнув.
— Добре, мамо, зараз переведу.
Поруч ворухнулася Олена — його дружина. Вона вже не спала, тільки мовчки слухала, як її чоловік знову відправляє гроші матері.
— Ти перевів? — тихо запитала, коли він поклав телефон.
— Так. Ти ж чула нашу розмову.
— Ти розумієш, що сьогодні двадцять восьме число? Ще три дні — і платіж по іпотеці. Ми маємо віддати сорок тисяч. Сорок! Ми самі собі у всьому відмовляємо. Я вчора в супермаркеті купила лише хліб, молоко і яйця. Ми вже другий тиждень сидимо на картоплі з смаженими яйцями, щоб швидше розрахуватись із боргами. А ти знову…
— Лєно, ну що я мав робити? Вона ж моя мама.
— Я все розумію, але твоя мама кожного разу щось придумує! — голос її здригнувся. — Минулого місяця вона просила на холодильник, бо “старий не морозить”. Потім — на ліки, бо “в аптеці дорожчають”. Три тижні тому — на комуналку. І щоразу “зараз треба”, “потім поверну”. А повертати коли?
Андрій мовчав. Лежав, дивився в стелю.
— Вона одна, — тихо промовив. — Їй ніхто не допоможе, крім мене.
— А ми хто? Ми що, не сім’я? Ми не люди? Ми теж маємо право хоч іноді видихнути. Ти бачиш, як ми живемо — усе по копійці. Я вже боюся відкривати месенджер, бо знову буде “синку, допоможи”.
Він стиснув губи.
— Не говори так, Лєно. Ти не розумієш…
Вона сіла на ліжку, ввімкнула лампу. Її очі блиснули слізьми.
— Як не розумію? Я бачу, що ми не живемо, а виживаємо. Я бачу, що твоя мама не старається навіть десь зекономити чи знайти вихід. Вона просто знає: ти все вирішиш.
Вранці на кухні панувала напружена тиша. Кава остигала, а Андрій крутив ложечку у чашці, не зводячи очей з телефону.
— Написала? — запитала Олена.
— Так. Дякує, каже, що сантехнік усе зробив.
— А п’ять тисяч?
— “Коли буде можливість, поверну”, — процитував він повідомлення з кривою усмішкою.
Олена вийшла до кімнати, принесла зошит — їхній “бюджетник”.
— Дивись, — почала вона. — Ось: зарплата твоя — тридцять п’ять. Моя — двадцять. Разом п’ятдесят п’ять. Мінус іпотека — сорок. Комуналка — п’ять. Лишилось десять. А тепер — продукти, транспорт, ліки, і ось — п’ять тисяч твоїй мамі.
Вона глянула на нього. — І ми знову в мінусі.
Андрій відсунув зошит.
— Не треба мені рахувати, я й сам бачу. Але ти не розумієш, що коли їй погано, я не можу спокійно сидіти.
— А коли погано нам — вона теж не може спокійно сидіти? — різко відповіла Олена. — Хоч раз вона спитала, як ми? Як ти? Як я?
Він хотів заперечити, але не знайшов слів. Бо правда — ні, не питала. Їй було байдуже до їхніх проблем, поки її власні не вирішені.
Минув тиждень. У суботу зранку Андрій знову отримав повідомлення від мами:
“Сину, треба заплатити за новий кран, бо той, що поставили, тече. 1800 гривень.”
Він зітхнув, поклав телефон на стіл.
— Що сталося цього разу? — без запитань сказала Олена.
— Та дрібниця. Кран тече.
— І знову “треба зараз”?
— Напевно.
Олена підійшла, поклала руку йому на плече.
— Послухай. Я не хочу сваритися. Але ти маєш поговорити з нею. Не як син, що все кидає на першу вимогу, а як дорослий чоловік. Бо скоро ми не матимемо, з чого платити навіть за свій дах.
Андрій мовчки кивнув. Увечері він подзвонив мамі.
— Мамо, послухай, — сказав обережно. — Ми з Лєною зараз маємо багато витрат. Іпотека, комуналка. Не можу тобі постійно пересилати гроші.
— Сину, ти що, мені відмовляєш? — її голос став твердим. — Я ж не чужа людина!
— Ніхто не каже, що чужа, але ми теж не бездонний мішок.
— Ну от бачиш, — перебила вона, — дружина тебе вже налаштувала проти мене! Раніше ти інший був, а тепер…
Андрій відчув, як щось стискається всередині.
— Мамо, не треба так. Це не Лєна. Це я кажу. Ми просто не тягнемо.
— Не тягнете? То може, не треба було ту квартиру брати! Хто тебе просив?
Після цієї фрази він замовк. В голові калатало.
— Добре, мамо. Як зможу — допоможу, — сухо сказав і вимкнув телефон.
Після тієї розмови вдома настала тиша. Не така, як після сварки, а спокійна, тепла. Олена вперше за довгий час бачила в очах чоловіка не втому, а рішення.
Вони сіли ввечері пити чай.
— Як вона? — спитала Олена.
— Образилася. Але, може, хоч трохи задумається.
— Це правильно, Андрію. Бо допомагати — це добре. Але коли допомога стає звичкою, вона вже не рятує, а розбещує.
Він усміхнувся.
— Знаєш, я подумав… Може, краще не просто давати гроші, а допомогти їй знайти рішення. Наприклад, я знайду їй хорошого майстра, щоб уже все зробив нормально, без постійних поломок.
— Ось це інше, — підтримала Олена. — Тоді вона зрозуміє, що ти поруч, але не гаманець.
Через кілька днів мама таки зателефонувала сама.
— Сину, я, може, трохи переборщила, — тихо сказала вона. — Ти мене вибач. Просто я завжди знала, що ти допоможеш, от і звикла.
Андрій усміхнувся.
— Я завжди допоможу, мамо. Але не завжди грошима. Іноді краще порадою чи ділом.
— Знаю, сину, — відповіла вона лагідно. — І дякую тобі.
Того вечора Олена принесла на стіл пиріг.
— За мир у родині, — сказала вона, підморгнувши.
Вони сміялися, говорили про майбутнє, про те, як хочуть швидше виплатити іпотеку і нарешті подумати про дітей.
А в душі Андрія було спокійно: вперше за довгий час він відчував, що поставив межу — не між любов’ю і байдужістю, а між турботою і залежністю.
Мораль:
Любити батьків — святий обов’язок. Але справжня любов — це не бездумна жертва, а вміння зберегти рівновагу між допомогою і власним життям. Бо коли родина втрачає мир — ніякі гроші не врятують.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
