Сергій відчинив двері квартири – ключ провернувся тихо, як завжди. Та щось було не так. У коридорі горіло світло, хоча він завжди сварив Оксану за те, що забуває його вимкнути. З кухні долинало ледве чутне блимання телевізора, який показував якусь стару передачу без звуку. На столі – накрита рушником вечеря: картопля, котлета, салат. І біля тарілки – аркуш паперу.
Він спершу подумав, що вона просто пішла до магазину. Але коли прочитав короткі слова, серце наче хтось стискав у жмені:
«Я втомилася. Я поїхала до мами».
Сергій сів на стілець і довго дивився на цей аркуш. Тиша була гнітюча. Телевізор миготів, годинник на стіні цокав, і тільки цей аркуш мовчав найгучніше.
Він сидів так, певно, годину. Потім підвівся, відчинив балкон, закурив. І, вдихаючи холодне повітря, почав згадувати.
Вони з Оксаною познайомилися сімнадцять років тому, у поїзді. Він їхав на роботу до Києва, вона – до сестри в гості. Вона сміялася, коли він ніяково перепитав, чи її звати “Оксанка” чи “Оксана”. Тоді вона сказала:
– Для чужих – Оксана, а для своїх – Оксанка.
Він тоді ж подумав, що хоче бути “своїм”. І був. Перші роки – як у кіно: вечірні прогулянки, чай під дощем, квіти просто так.
А потім почалося звичайне життя. Робота, кредити, ремонт, побут. І якось усе стало сірим. Він приходив додому пізно, дивився телевізор, відповідав коротко. Оксана ще намагалася: нові рецепти, нові зачіски, навіть купила сукню, яку він так і не помітив.
– Сергію, подивись, як мені? – якось спитала вона, розвернувшись у дзеркалі.
– Гарно, – буркнув він, не відриваючи погляду від новин.
І тоді він не помітив, як у її очах згас той вогник, що колись запалив його серце.
Вона все терпіла. Терпіла його мовчання, байдужість, те, що він забував про їхні дати, про неї саму. А він думав, що так і треба – мовляв, сімейне життя, ніхто ж не живе у казці.
Але тепер у квартирі не було Оксани. Лише запах її парфумів, що ще тримався в повітрі. І ця холодна вечеря – мовчазний докір.
Він узяв телефон, написав коротке “Де ти?”, але не натиснув “надіслати”. Бо що він скаже? Що шкодує? Що любить? А чи любить? Мабуть, просто звик.
Ту ніч Сергій не спав. Курив, ходив від кухні до вікна, від вікна до дивана. І чим більше згадував, тим більше боліло. Якось Оксана казала:
– Ти навіть не бачиш, коли мені погано.
– Не перебільшуй, – відповів він тоді. – У всіх буває важко.
І от тепер, коли її нема, він побачив усе – її втому, її мовчазні сльози, те, як вона дивилася на нього, коли він ішов на роботу навіть не попрощавшись.
Вранці він вирішив – поїде. Поїде до неї, до тещі, в село. Не знав, що скаже, але мусив.
Дорога була довга. Осінь стояла похмура, небо важке, поля сумні. Коли в’їхав у село, відразу згадав, як колись вони сюди приїжджали на вихідні. Як Оксана вчила його пекти пляцки з мамою, як сміялась, коли він спалив пиріг.
Біля старої хати стояла її мама – Марія Степанівна, невисока, в хустці. Побачила його, підперла руки в боки.
– О, нарешті згадав, що маєш жінку?
– Доброго дня, – винувато відповів він. – Вона тут?
– А де ж їй бути? Тиждень уже, як приїхала. Все мовчить, тільки плаче ночами.
Сергій опустив голову.
– Можна побачити?
– Сам вирішуй, – зітхнула теща. – Але, Сергію, знай: не всі жінки кричать, коли болить. Деякі просто мовчки йдуть.
Він підійшов до дверей, постукав.
– Хто там? – долинув тихий голос.
– Це я… Сергій.
Довга пауза. Потім двері відчинилися. Вона стояла у старому светрі, з розпущеним волоссям, бліда, втомлена. Але така рідна.
– Чого приїхав? – спитала вона спокійно.
– Бо зрозумів, що без тебе – ніяк.
– Сергію, я жила поруч із тобою роками, а ти був десь далеко. Я стукала – ти мовчав. Тепер що змінилося?
Він не знав, що сказати. Просто підійшов ближче.
– Я не помічав, як ти йдеш. Я думав, що все добре, поки не побачив порожню квартиру. Пробач мені, Оксано.
Вона мовчала, дивилася на нього довго, уважно. Потім зітхнула:
– Пробачити – не означає повернутись.
Сергій опустив голову, і тиша знову впала між ними.
– Але, – додала вона після паузи, – я не хочу, щоб ти їхав зараз. Мамі треба допомогти картоплю перебрати.
Він усміхнувся.
– Буде зроблено, – сказав, і вперше за довгий час видихнув.
Вони стояли на подвір’ї, поруч, мовчали, кожен із своїми думками. А над селом сходило сонце. Можливо, це був не початок – але й не кінець. Просто ще один шанс.
Мораль: іноді люди не розходяться через великі сварки, а через дрібні мовчання. Іноді любов не зникає – просто її перестають помічати. Але той, хто знайде в собі сили повернутись, може знайти не лише людину, а й самого себе.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
