Січневий ранок у львівській багатоповерхівці почався не з аромату кави, а з гучного гуркоту вхідних дверей.
Ганна Степанівна саме намагалася порахувати залишки грошей у своїй старенькій барсетці, коли на кухню, не знімаючи чобіт, влетіла її донька Мар’яна.
— Мамо, терміново треба десять тисяч! — Мар’яна кинула на стіл свій новенький iPhone – Apple останньої моделі й вимогливо подивилася на матір. — Ми з Дмитром вирішили оновити техніку, а нам якраз не вистачає.
Ганна Степанівна відчула, як в середині неприємно стиснулося.
Вона подивилася на свої натруджені руки, якими ще вчора перебирала останню сітку картоплі, куплену за акцією.
— Мар’янко, дитино, — тихо почала жінка. — У мене ж пенсія — лише шість тисяч. Я ще за газ не платила, а ціни зараз такі, що страшно квитанцію в руки брати.
Донька роздратовано закотила очі й почала нервово поправляти свою дорогу норкову шубку.
— Ой, знову ти про свої платіжки! Ти ж цілими днями вдома сидиш, телевізор дивишся, світло майже не вмикаєш. А ми з Дмитром гаруємо на роботах! Дітям репетитори потрібні, гуртки. Ти хочеш, щоб твої онуки неуками росли? Я знаю, що в тебе є заощадження в банку чималі, які ти ще до пенсії багато років відкладала, коли працювала.
— Я вчора дала тобі три тисячі, Мар’яно. Це були мої відкладені кошти на зимове взуття. Ти бачила мої чоботи? У них підошва вже відходить, я скотчем підклеювала.
— Тобі ті чоботи нащо? — пирхнула донька. — До магазину і назад? Потерпиш. А нам треба «тримати марку». Ти ж не хочеш, щоб над нами сусіди сміялися?
Ганна Степанівна мовчки піднялася.
Її серце боліло не від фізичної вади, а від того крижаного холоду, що віяв від рідної дитини.
Вона пройшла до кімнати, дістала зі схованки конверт, де лежали останні гроші, призначені на аптеку
— Тримай, — вона простягнула купюри доньці. — Це останнє. До кінця місяця в мене лишилася лише гречка.
— Ой, не прибідняйся, мамо! Щось вигадаєш, — Мар’яна швидко сховала гроші в дизайнерську сумку. — Все, я побігла, у мене запис у салон краси.
Двері знову грюкнули.
Ганна Степанівна опустилася на табурет.
У квартирі запала важка, гнітюча тиша.
Ще чотири роки тому Ганна Степанівна була впевнена, що старість буде спокійною.
Коли Мар’яна з чоловіком Дмитром та двома дітьми попросилися пожити в її великій трикімнатній квартирі, вона зраділа.
Думала — разом веселіше, допомога під рукою.
— Мамо, ми тільки-но назбираємо на перший внесок за іпотеку і відразу з’їдемо, — обіцяв тоді зять Дмитро.
Але «назбирування» затягнулося.
Гроші в молодої сім’ї з’являлися — на дорогі гаджети, брендовий одяг, вечері в ресторанах.
Але на іпотеку чомусь ніколи не вистачало.
Зате вони дуже швидко навчилися вважати пенсію Ганни Степанівни спільним бюджетом, а саму жінку — безкоштовною нянькою та економкою.
— Бабо Ганно, а де мої чисті шкарпетки? — кричав із кімнати онук Артем.
— Мамо, чому вечеря ще не готова? Ми втомлені прийшли! — невдоволено бурчав Дмитро.
Ганна Степанівна терпіла. Вона звикла віддавати.
Вона не купувала собі нового одягу роками, доношуючи старі хустки та розтягнуті кофти.
Вона навчилася готувати обіди з мінімуму продуктів, аби онукам дісталося найкраще.
Але піком цинізму стала заява Дмитра кілька місяців тому:
— Слухайте, Ганно Степанівно. Ви ж тут теж живете, воду ллєте, опаленням користуєтеся. Давайте комуналку ділити порівну. Справедливо ж?
Жінка тоді лише кивнула. Справедливо.
Вона платила половину рахунків зі своєї мізерної пенсії, а на решту намагалася вижити, поки молоді купували делікатеси, які ховали в окремому ящику холодильника.
Наступного дня Ганна Степанівна повільно йшла з аптеки.
Вона так і не купила ліки — ціна в півтори тисячі була для неї зараз недосяжною космологією.
На вулиці сіяв дрібний, колючий сніг, який забивався в тріщини її підклеєних чобіт.
— Ганно? Це ти, чи що? — почувся голос збоку.
Біля під’їзду стояла її давня подруга Софія.
Софія виглядала чудово: тепле кашемірове пальто, доглянуте обличчя, спокійний погляд.
— Боже, Ганнусю, що з тобою? Ти як тінь! Хворієш?
— Та ні, Софійко, все гаразд, — Ганна спробувала натягнути посмішку, але губи зрадницьки затремтіли.
— Не кажи мені дурниць! Ходімо до мене, я якраз чаю заварила.
У квартирі Софії було тепло й пахло корицею.
Подружилися вони ще в інституті, але життя розвело їх у різні боки.
Тепер Софія, чия донька поїхала до Польщі й постійно допомагала матері, з жахом дивилася на Ганну.
— Ганно, подивися на себе! — Софія взяла подругу за руку. — Ти ходиш у лахмітті. Твої руки посічені від постійного миття під холодною водою. А твоя Мар’яна вчора в інстаграмі виставила фото з нового ресторану. Шуба за кілька тисяч доларів! Як це розуміти?
Ганна опустила голову. Сльози самі покотилися по зморшках.
— Вона каже, що їм важко. Що дітям треба. А я ж мати, Софійко. Як я відмовлю?
— Ти не мати, Ганно. Ти — служниця! — Софія стукнула чашкою по столу. — Вони тебе не просто не поважають, вони тебе зовсім ні за що не мають. Ти для них — засіб для комфортного життя. І доки ти не скажеш «ні», вони питимуть соки до останньої краплі.
Ганна поверталася додому з дивним відчуттям у на душі.
Це був не біль. Це був гнів. Тихий, зрілий гнів людини, яка нарешті усвідомила свою цінність.
Коли Ганна Степанівна зайшла на кухню, вона побачила на столі величезні пакети з елітного делікатес-маркету.
Червона риба, дорогі сири, якісь пляшки, ананаси.
— О, мамо, прийшла? — Мар’яна, весело наспівуючи, розкладала продукти. — У нас сьогодні ввечері гості. Дмитра партнери прийдуть, треба вразити людей.
— Звідки гроші на все це, Мар’яно? — тихо запитала мати. — Ти ж вчора казала, що дітям на молоко не вистачає.
— Ой, ну знайшлися! Дмитро премію отримав, — недбало відмахнулася донька. — Ти, до речі, сьогодні ввечері посидь у себе в кімнаті, добре? Не виходь, бо ці твої кофти ну, ти сама розумієш. Не той рівень.
Ганна Степанівна відчула, як у неї холоне всередині.
— Тобто я маю сидіти під замком у власній квартирі, бо тобі соромно за мою бідність, яку ти сама ж і створила?
— Мамо, не починай сцену! Просто не заважай нам відпочивати.
Вечеря почалася о восьмій.
З великої зали доносився сміх, дзвін кришталевих келихів (тих самих, що Ганна берегла як пам’ять про своє весілля), аромат запеченого м’яса.
Про Ганну ніхто не згадав.
Їй навіть не запропонували зайти й привітатися.
У Ганни Степанівни від голоду та образи крутилася голова.
Вона тихо вийшла на кухню, щоб налити собі хоча б води.
Холодильник був забитий залишками розкоші, але на полиці, яку їй виділили, лежала лише черства скибка хліба.
— Ти чого тут бродиш? — на кухню зайшов нетверезий Дмитро. — Ми ж просили — сиди тихенько.
— Дмитре, я хочу їсти. Ви забрали все місце в холодильнику моїми ж грошима.
Зять пирхнув і поглянув на неї з неприхованою образою:
— Твоїми грошима? Ті копійки, що ти даєш? Слухай, Степанівно, ти тут взагалі на пташиних правах. Ми тобі послугу робимо, що доглядаємо тебе на старості років, що не сумно одній сидіти тут тобі. Іди до себе і не псуй людям вечір.
— Доглядаєте? — Ганна випрямила спину. — Це я готую, прибираю і перу ваші речі! Це я віддаю останні гроші на ваші забаганки!
— Ой, та кому ти потрібна, окрім нас? — Дмитро розсміявся. — Радуйся, що ми взагалі тебе в дім престарілих не здали. Іди спати!
Цілу ніч Ганна Степанівна не спала.
Вона дивилася в стелю і згадувала кожен день цих чотирьох років.
Вона зрозуміла, що її доброта стала для них слабкістю, а її любов — інструментом щоденних докорів.
Вранці у квартирі панував хаос: брудний посуд, розлиті напої, запах диму. Всі ще спали.
Ганна Степанівна пройшла до вітальні, відчинила вікно, щоб вивітрити цей дух зневаги, і дістала зі старої скриньки документи на право власності.
О дев’ятій вона постукала у двері спальні доньки.
— Вставайте. Всі. Негайно.
— Мамо, ти що? — закричала Мар’яна. — Неділя ранок!
— Я сказала — вставайте.
Через п’ятнадцять хвилин розгублена і зла сім’я сиділа на кухні.
Дмитро намагався зобразити гнів, але щось у погляді Ганни Степанівни змусило його замовкнути.
— Слухайте мене уважно, — голос Ганни був твердим, як скеля. — Цей цирк закінчено. Я більше не ваша нянька, не ваша кухарка і не ваш банкомат.
— Мамо, що ти говориш? — Мар’яна почала нервово кусати губи.
— Я говорю правду. Ви назвали мене наглою у моїй власній квартирі. Ви довели мене до того, що я не маю грошей на ліки та взуття. Тому рішення таке: у вас є два місяці, щоб знайти собі житло і з’їхати.
— Ти не можеш нас вигнати! — закричав Дмитро. — Нам нікуди йти!
— Можу. І зроблю це. З сьогоднішнього дня — жодної копійки з моєї пенсії ви не побачите. Холодильник тепер окремо. Комуналка — повністю на вас, як компенсація за чотири роки безкоштовної оренди. Якщо через два місяці ви будете тут — я змінюю замки і подаю до суду.
— Мамо, як ти так можеш? Ми ж родина! — Мар’яна почала плакати своїми звичними маніпулятивними сльозами.
— Родина — це коли піклуються одне про одного, Мар’яно. А ви — лише користувалися моєю добротою. Я дала вам усе, але ви хотіли ще й мою душу. Цього ви не отримаєте.
Перші тижні були важкими. Були істерики, спроби тиску через онуків, навіть погрози.
Але Ганна Степанівна була непохитною.
Вона почала знову купувати собі фрукти, купила ті самі ліки і — вперше за довгий час — нові, теплі чоботи.
Вона більше не готувала на шістьох.
Вона закрилася у своєму світі спокою. Софія часто заходила до неї, вони разом ходили до театру або просто гуляли парком.
Через два місяці Мар’яна з Дмитром таки з’їхали.
Виявилося, що гроші на оренду квартири у них були завжди — просто раніше вони воліли витрачати їх на розваги.
Коли за ними зачинилися двері востаннє, Ганна Степанівна не відчула самотності.
Вона відчула свободу. Вона набрала повні груди повітря, яке нарешті пахло не образою, а свіжістю.
Вона підійшла до дзеркала і посміхнулася. Її обличчя розгладилося, а в очах знову з’явився той живий блиск, який був у неї в молодості.
Вона знала, що шлях до примирення з донькою буде довгим і, можливо, ніколи не закінчиться повною довірою. Але вона також знала, що тепер вона має найголовніше — саму себе.
Увечері вона заварила собі смачного чаю, відкрила нову книгу і вперше за багато років відчула, що вона — справжня господарка свого життя.
Але тепер приходять думки, як їй забезпечити свою старість, якщо донька відвернеться від неї.
Що вже зараз їй потрібно зробити, поки є сили, щоб на старості років не бідувати?
Чи є якісь хороші варіанти для старої пенсіонерки, від якої можуть відмовитися назавжди донька та зять?
Фото ілюстративне.
