Все почалося з тієї самої фрази, яку багато жінок ненавидять так само, як несподівані перевірки на роботі чи порожній бак серед траси вночі:
— Ми тут… на тиждень перекантуватися, ти ж не проти?
Оксана вимовила це з такою легкістю, ніби просила позичити дрібку солі, а не пропонувала втиснути всю свою сім’ю в нашу двокімнатну квартиру. За її спиною стояв Степан, її чоловік. Він тримав два величезні пакети, з яких стирчали дитячі кросівки та ручка від сковорідки. Степан мав вигляд людини, яка дуже хоче здаватися непомітною, але при цьому займає собою весь простір коридору.
Мій Павло, побачивши рідну сестру, розцвів. Для нього поняття «родина» завжди було чимось священним, навіть якщо ця родина згадувала про нього лише тоді, коли виникали проблеми.
— Звісно, заходьте! — вигукнув він, забираючи пакети. — Місця вистачить, у тісноті, та не в образі.
Я стояла в дверях кухні, стискаючи рушник, і відчувала, як усередині починає рости холодна грудка передчуття. Я знала Оксану. Я знала, що її «тиждень» має властивість розтягуватися до нескінченності, як стара гумка.
Вечір пройшов у метушні. Наша затишна вітальня вмить перетворилася на склад.
— Ой, Мариночко, а де у вас постіль? — гукала Оксана з кімнати. — Нам би щось м’якеньке, бо у Степана спина затікає.
Я винесла запасний комплект, який ми тримали для моєї мами. Оксана критично оглянула підодіяльник.
— Бавовна? Ну, добре, на тиждень зійде. Алінка спатиме з нами, вона боїться сама в чужому домі.
Павло лише підтакував. Він уже тягнув з кухні стільці, розкладав диван, поводився як ідеальний господар, зовсім не помічаючи мого заціпеніння.
Коли ми нарешті лягли, я прошепотіла:
— Пашо, ти ж розумієш, що ми завтра мали йти в кіно? Ми планували цей вечір два тижні.
— Марин, ну яке кіно? Людям ніде жити. Треба бути людянішими. Потерпи трохи, це ж сім’я.
Я закрила очі, але заснути не могла. Через тонку стіну було чути, як Степан голосно позіхає, а Аліна вимагає увімкнути їй мультики на планшеті. Тиша в моєму домі настала о 22:15.
Ранок почався не з кави, а з черги до ванної кімнати. Я звикла прокидатися раніше, щоб у спокої зібратися на роботу, нанести макіяж і просто побути наодинці зі своїми думками. Це був мій ритуал. Але цього разу за дверима ванної щось несамовито гуло, плескалося і співало.
Коли через сорок хвилин звідти вийшла Оксана, вона була в моєму новому махровому халаті. Той самий, білосніжний, який я купила собі на день народження і ще жодного разу не прала.
— Ой, Марино, ти вже встала? — вона променисто усміхнулася, поправляючи вологий комір.
— Я тут твій халат взяла, бо мої речі ще в сумках, не хотілося копатися. Ти ж не проти? Ми ж свої люди.
Я відчула, як пальці самі стиснулися в кулаки.
— Взагалі-то, Оксано, я збиралася його вдягнути. І мені через двадцять хвилин треба виходити на зупинку.
— Та встигнеш! — відмахнулася вона, прямуючи до кухні. — Степане, вставай, господиня вже сніданок готує!
Сніданок я не готувала. Принаймні, на п’ятьох. Але за десять хвилин на кухні вже сидів Степан. Він розвалився на моєму улюбленому стільці біля вікна — тому самому, де я люблю пити чай і дивитися на каштани.
— Кава є міцна? — запитав він замість вітання. — І яєчню зроби, тільки щоб жовток рідкий був. Оксана казала, ти добре готуєш. Не те що в кафешках.
Я мовчки поставила перед ним пачку пластівців.
— Кава в банці. Чайник на плиті. Я запізнююся.
Їхня донька, Аліна, забігла на кухню і одразу полізла у верхню шухляду, де я ховала запаси смаколиків до свят.
— А де ті цукерки з горішками? Вчора ж були! Тітко Марино, ви що, їх з’їли самі під ковдрою?
Оксана засміялася:
— Бачиш, яка дитина уважна! Дай їй жменю, хай порадіє.
Я пішла на роботу з таким відчуттям, ніби мене виставили з власного життя.
Через чотири дні я перестала впізнавати власну оселю. Оксана вирішила, що мої каструлі стоять «нелогічно».
— Марино, ну хто так ставить? Великі мають бути знизу, а маленькі зверху. Я тут усе переставила, так зручніше, — заявила вона мені ввечері, поки я намагалася знайти свою улюблену сковорідку, щоб просто підсмажити шматочок хліба.
— Оксана, мені було зручно так, як було. Це моя кухня.
— Ой, починається! Ти просто занадто зациклена на порядку, — повчально казала вона, розкладаючи свої косметички на моєму туалетному столику в спальні. — Життя — це рух! А ти все по лінійці хочеш. До речі, у вас пральна машина якось дивно гуде, я туди кросівки Степана закинула разом з твоїми світлими рушниками, то вона ледь не попливла по ванній.
Я забігла у ванну. Мої дорогі рушники тепер мали брудно-сірий відтінок з розводами від вуличного пилу.
— Ти попрала взуття з рушниками для обличчя? — мій голос тремтів.
— Та що їм станеться? Попрасуєш — будуть як нові. Не будь такою дріб’язковою.
Того вечора Степан знову курив на балконі, хоча я просила цього не робити. Дим тягнуло в кімнату, де сохла моя чиста білизна. Павло сидів поруч з ним, вони обговорювали футбол.
— Паш, попроси Степана зайти в хату, — сказала я тихо.
— Марин, ну людина відпочиває. Він весь день роботу шукав, втомився.
Степан за весь день лише два рази зазирнув у телефон, щоб подивитися оголошення, і решту часу дивився серіали.
Я прийшла з роботи втомлена. Зайшла в магазин, купила продуктів. Ціни зараз такі, що кожен похід — це невеликий стрес для гаманця. Взяла ковбаси, сиру, трохи фруктів. Думала, зробимо з Павлом вечерю, коли вони підуть гуляти.
Не встигла я поставити пакет на стіл, як Оксана вже була поруч.
— О, ковбаска! Натуральна? — вона спритно розрізала пакування. — Степане, йди-но сюди, тут делікатеси приїхали! Алінка, бери хліб!
За десять хвилин пакет спорожнів. Я навіть не встигла роззутися.
— Це було на завтра… — прошепотіла я.
— Та ладно тобі, завтра ще купиш. Ой, Марино, я й забула сказати: ми там твій йогурт з’їли вранці, Аліна дуже хотіла. Ти ж не образишся?
Степан витер рота рукою і додав:
— Хороша ковбаса. Тільки солі мало. Наступного разу бери іншу, я тобі покажу яку.
Я відчула, як у мене починає смикатися око. Вони жили тут четвертий день, і за цей час жодного разу не запропонували скинутися на їжу чи хоча б купити хліба.
Вечеря того дня була напруженою. Я мовчала, а Оксана розлого розповідала про те, як важко зараз знайти хорошу квартиру без посередників.
— Всі хочуть за перший і останній місяць одразу! У людей совісті немає. От добре, що у вас є де прихиститися. Ми так подумали… мабуть, тиждень — це мало. Поки варіант знайдемо, поки Степан на роботу вийде. Місяць-другий посидимо у вас, а там побачимо.
Я ледь не поперхнулася чаєм.
— Місяць? Оксано, ми домовлялися про тиждень. У нас свої плани.
— Які плани? — вона здивовано підняла брови. — Робота-дім-робота? Яка різниця, чи ми тут є, чи ні? Місця ж повно. Он, Степан каже, що у вас на балконі можна навіть невеликий ремонт зробити, щоб речі краще лежали.
Я відставила чашку.
— Павле, нам треба поговорити. Наодинці.
Ми вийшли на балкон, де ще стояв запах дешевого тютюну.
— Пашо, ти це чув? Вони збираються жити тут місяцями. Це неможливо. Я не можу жити в такому хаосі.
— Марин, ну ти чула — їм нікуди йти. Степан обіцяв допомогти з ремонтом.
— Яким ремонтом?! Він за чотири дні навіть чашку за собою не помив! Вони з’їдають наш бюджет. Я сьогодні витратила на продукти чимало, а ми навіть не вечеряли нормально!
— Ти просто занадто бережеш свою «зону комфорту», — Павло раптом став холодним. — Це моя сестра. Вона в біді. А ти рахуєш шматки ковбаси. Це черство, Марин. Дуже черство.
Слово «черства» обпекло. Я дивилася на свого чоловіка і не впізнавала його. Він завжди був добрим, але зараз ця доброта була за мій рахунок.
Наступного дня я повернулася з роботи раніше — на районі вимкнули світло, і нас відпустили. Заходжу в квартиру тихо, бо голова розколювалася. Чую шум у нашій спальні.
Відчиняю двері — і застиває серце. Оксана стоїть перед моїм дзеркалом. На ній моя вечірня сукня — та сама, смарагдова, яку я одягала лише раз, на наше десятиріччя знайомства. Вона крутиться, намагаючись застебнути блискавку, яка явно на неї затісна. У руках у неї — скринька з моїми прикрасами.
— О, ти рано сьогодні! — Оксана навіть не зніяковіла.
— Слухай, сукня класна, але в грудях тисне. Ти її де купувала? Я б собі таку взяла, тільки на розмір більше. І от, дивись, — вона підняла золоту підвіску, подарунок моєї мами, — ця штучка сюди не пасує. Треба щось масивніше.
— Зніми це, — сказала я дуже тихо.
— Та чого ти? Я просто приміряла. Хотіла Степану показати, який фасон мені йде.
— Зніми сукню. Поклади кулон. І вийди зі спальні.
— Марин, ну що ти за людина така? — Оксана почала нервово розстібати блискавку. — Прямо як цербер над своїм майном стоїш. Це всього лише ганчірки. Ми ж сім’я!
— Ви не сім’я, — я відчула, як всередині щось остаточно обірвалося. — Сім’я — це повага. Сім’я — це коли запитують дозволу. Ви — загарбники.
На шум забіг Павло.
— Що тут знову? Оксано, ти чого в Марининій сукні?
— Та от, хотіла сюрприз зробити, приміряла, а вона на мене накинулася, наче я її пограбувала! Пашо, твоя дружина мене ненавидить!
Павло глянув на мене з докором:
— Марин, ну справді… Це просто сукня.
Це була не «просто сукня». Це був мій простір, мої спогади, моя гідність, яку витирали щодня, як ноги об килимок у передпокої.
— Значить так, — я зробила глибокий вдих. — Мені байдуже, що ви про мене думаєте. Степане, Оксано — у вас є дві години, щоб зібрати пакети.
— Ти це серйозно? — Степан вийшов з кухні, жуючи яблуко. — Куди ми підемо? На ніч дивлячись?
— На вокзал. У готель. До кума зі складом. Мені байдуже. Якщо через дві години ви будете тут — я викличу службу охорони. Документи на квартиру на моє ім’я, ви тут не зареєстровані.
Павло зблід.
— Марин, ти збожеволіла? Ти виганяєш мою сестру з дитиною?
— Я виганяю людей, які мене не поважають. І якщо ти зараз не допоможеш їм зібратися — ти можеш іти разом з ними.
Оксана почала голосно плакати, обіймаючи Аліну.
— Бачиш, донечко? Нас виганяють на мороз! Тітка Марина зла, вона не хоче, щоб нам було добре!
Це була класична маніпуляція. Але вона більше не діяла. Я просто вийшла в коридор і почала складати їхні кросівки в пакет.
Через дві години в квартирі стало тихо. Оксана йшла, вигукуючи прокляття, Степан похмуро мовчав, а Павло… Павло пішов з ними. Він сказав, що не може залишити рідних у такий момент і що я «показала своє справжнє обличчя».
Першу ніч у тиші я провела, просто сидячи на дивані. Квартира була розгромлена. Брудний посуд, плями на килимі, запах чужого життя. Але це була МОЯ тиша.
Наступного дня Павло зателефонував.
— Марин, я надіюсь, ти заспокоїлася. Ми зараз у друзів Степана, тут дуже тісно. Я можу приїхати ввечері, поговоримо? Але з умовою — Оксана з сім’єю повернеться, поки вони не знайдуть житло.
Я глянула на свої руки. Вони більше не тремтіли.
— Ні, Павле. Ти можеш приїхати лише за своїми речами.
— Ти що, серйозно? Через якусь сварку руйнуєш шлюб? — Шлюб зруйнували не ми. Його зруйнувала відсутність поваги до мене в моєму ж домі. І те, що ти вибрав їхнє нахабство замість нашого спокою.
Ми розлучилися через місяць. Виявилося, що без моєї квартири і моєї зарплати «велике родинне вогнище» Оксани та Степана швидко згасло. Павло намагався повернутися ще кілька разів, писав повідомлення про «спільні роки», але я просто блокувала номери.
Минуло пів року. Я сиділа на своїй оновленій кухні. Я переклеїла шпалери — тепер вони були світло-бежеві, без жодних плям. Купила нові рушники. На столі стояла ваза з квітами, які я купила сама собі просто тому, що сьогодні п’ятниця.
Я пила каву з тієї самої улюбленої чашки. Ніхто не питав, де цукерки. Ніхто не брав мій халат. Ніхто не курив на моєму балконі.
Іноді мені буває самотньо, але це приємна самотність. Це свобода бути собою у власному просторі. Я навчилася говорити «ні» ще на порозі. Бо доброта має закінчуватися там, де починається нахабство.
Життя надто коротке, щоб дозволяти комусь перетворювати твій дім на прохідний двір, навіть якщо у цього когось «важка ситуація». Важка ситуація не дає права лазити в чужу скриньку з прикрасами чи їсти чужий сніданок. Тепер я це знаю точно.
І знаєте що? Моя ковбаса на завтрашні канапки тепер завжди залишається в холодильнику. І це — маленьке, але таке важливе щастя.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
