— Артеме, ну скажи їй хоч щось! — Голос у слухавці бринів від розпачу. — Мені справді більше нікуди податися!
Оксана застигла біля дверей кухні, втупившись у чоловіка. Артем сидів за столом, схилившись над телефоном, і на його обличчі прочитувалося: розмова вкрай неприємна. Він підняв на дружину винуваті очі, що благали про розуміння.
— Зорянко, зачекай хвилинку, — пробурмотів він, прикриваючи мікрофон долонею. — Це сестра. У неї проблеми.
— Які ще проблеми? — Оксана зайшла на кухню і кинула сумку на стілець. Після важкої зміни в клініці ноги гули так, що єдиним бажанням було дістатися дивана і не рухатися кілька годин.
— Їй потрібна фінансова допомога, — Артем говорив майже пошепки, ніби боявся, що його почує не лише дружина, а й усі сусіди. — Тридцять тисяч гривень. Терміново.
— Тридцять?! — Оксані не вдалося стримати крику, голос злетів угору. — І звідки ми маємо взяти тридцять тисяч?
Артем знову підніс телефон до вуха:
— Зорян, я тобі передзвоню за пів години, добре? Так, обов’язково передзвоню. Не хвилюйся.
Він поклав телефон на стіл і зітхнув із такою важкістю, ніби щойно сам затягнув мішок із цементом на п’ятий поверх без ліфта.
— Що трапилося? — Оксана сіла навпроти, схрестивши руки на грудях.
— У неї на роботі затримують зарплату вже третій місяць. Уявляєш? Третій! — Артем провів рукою по волоссю. — А їй треба за оренду заплатити, та ще й кредитка висить. Каже, банк уже погрожує штрафними санкціями.
— І що, ми маємо їй віддати тридцять тисяч? — Оксана відчула, як усередині все стискається. Вони самі лише вчора сплатили комуналку, закупили продукти на два тижні. У їхній сімейній заначці залишалося сили-силенної — не більше п’яти тисяч.
— Ну, я не знаю… — Артем дивився вбік, уникаючи погляду дружини. — Може, якось допоможемо?
— Як? — Оксана нахилилася вперед. — Артеме, у нас зараз немає цих грошей. Зовсім немає.
— Але за три дні тобі батьки переведуть, — він нарешті глянув на неї. — Хіба не двадцять тисяч зазвичай приходить?
Оксана так різко випросталася, що стілець під нею аж скрипнув:
— Ці гроші мені надсилають мої батьки! З якого дива я маю їх віддавати твоїй сестрі?
— Тихіше, тихіше, — Артем підняв руки, ніби захищаючись. — Я ж не кажу віддати все. Може, половину? Хоча б десять тисяч?
— Половину? — Оксана не могла повірити, що чує. — Ти зараз серйозно? Артеме, мої батьки не для того мені гроші надсилають, щоб я їх Зоряні роздавала!
— Але ж їй справді важко!
— А нам, на твою думку, легко? — Оксана підвелася, почала ходити по кухні. — Ми на ремонт збираємо вже півтора року! Півтора року кожну копійку рахуємо! А ти хочеш взяти й просто так віддати десять тисяч?
— Не просто так, — Артем теж встав. — Вона поверне. Обіцяла за місяць повернути все до копійки.
— А як вона повернула минулі п’ять тисяч? — Оксана зупинилася, вперши руки в боки. — Коли це було? Пів року тому! Де ті гроші, Артеме?
— Ну, у неї тоді форс-мажор стався…
— Форс-мажор, — Оксана криво посміхнулася. — У твоєї сестри постійний форс-мажор! То одне, то інше! Вона взагалі вміє жити за своїми статками чи ні?
Артем стиснув щелепи. Він терпіти не міг, коли дружина говорила про Зоряну в такому тоні — поблажливому, майже зневажливому. Так, сестра не вміла заощаджувати, це правда. Так, вона часто витрачала більше, ніж заробляла. Але ж вона не навмисно! Просто життя у неї не складалося.
— Вона сама, — промовив він тихо. — Їй нікому допомогти, крім мене.
— А як же твоя мати? — Оксана знову сіла, стомлено відкинувшись на спинку стільця. — Нехай мати допоможе.
— У мами пенсія невелика, працює за копійки. Звідки їй взяти такі гроші?
— А нам звідки? — Оксана подивилася чоловікові прямо у вічі. — Артеме, мені мої батьки ці гроші надсилають, щоб мені було легше. Щоб я могла купити собі щось потрібне, відкласти на наш ремонт. Не для того вони на двох роботах працюють, щоб я гроші чужим людям роздавала!
— Зоряна не чужа людина! — Голос Артема затремтів. — Вона моя сестра!
— Мені відомо, — Оксана підвелася і пішла до дверей кімнати. — От нехай своїми грошима їй допомагає. Моїх не чіпай.
Двері за нею зачинилися тихо, але Артем здригнувся, ніби почув гучний ляскіт. Він опустився назад на стілець і вперся чолом у долоні. Телефон на столі знову завібрував — Зоряна. Він відхилив дзвінок. Зараз він точно не міг говорити з сестрою.
Наступного ранку Оксана прокинулася раніше за будильник. Усю ніч вона ворочалася, прокручуючи в голові вчорашню суперечку. Артем спав на краю ліжка, відвернувшись до стіни. Вони так і не помирилися перед сном.
У клініці було тихо — перший пацієнт мав прийти лише за годину. Оксана перевдяглася в білий халат і зайшла до ординаторської, де вже сиділа медсестра Людмила, допиваючи ранковий напій із термоса.
— Привіт, — Людмила відірвалася від телефону і пильно подивилася на колегу. — Ти чого така пом’ята?
— Майже не спала, — Оксана плюхнулася на стілець поруч. — З чоловіком посварилися.
— Серйозно?
— Його сестра грошей просить. Тридцять тисяч. А він хоче, щоб я віддала ті гроші, які мені батьки надсилають.
Людмила присвиснула:
— Нічого собі апетити у родичів.
— От і я про це, — Оксана потерла скроні. Голова розколювалася. — Він каже, що їй важко. А мені, виходить, легко? Ми кожну копійку рахуємо!
— А вона точно поверне?
— Минулі п’ять тисяч досі не повернула. Пів року минуло.
Людмила замислено похитала головою:
— Знаєш, я тебе розумію. Але з іншого боку… Допомагати родичам — це ж нормально. Може, справді варто дати хоч щось?
— На які гроші? — Оксана обернулася до неї. — На мої, що батьки надсилають? Вони для мене їх надсилають, не для Зоряни!
— Ну, технічно це сімейний бюджет…
— Ні, — Оксана похитала головою. — Це мої гроші. Артем отримує свою зарплату, я отримую допомогу від батьків. Ми складаємо і витрачаємо разом. Але це не означає, що я мушу Зоряні віддавати!
Людмила знизала плечима:
— Тоді скажи чоловікові, нехай зі своєї зарплати дасть.
— Так у нього грошей немає! Зарплату затримали на тиждень.
— Ну от бачиш, — Людмила сумно посміхнулася. — Проблеми у всіх. А сестра, мабуть, думає, що коли брат одружений, то у нього все добре з грішми.
Оксана хотіла щось відповісти, але в коридорі почулися кроки — прийшов перший пацієнт. Розмову довелося відкласти.
Весь день Оксана болісно прокручувала в голові вчорашню суперечку. Надвечір, коли вона поверталася додому, рішення вже дозріло — жодної копійки Зоряні вона не дасть. Це був принцип.
Артем був удома, сидів за ноутбуком, щось друкував. Коли дружина зайшла, він підвів голову, і Оксана одразу зрозуміла — щось сталося.
— Я подзвонив Зоряні, — почав він без передмов. — Сказав, що дам їй десять тисяч. З тих, що тобі прийдуть від батьків.
Оксана завмерла на порозі. Всередині все похололо.
— Що ти зробив?
— Я пообіцяв, — Артем закрив ноутбук. — Вона у розпачі, Оксано. Їй реально нікуди подітися.
— Ти обіцяв мої гроші?
— Наші, — він підвівся. — Це наш сімейний бюджет.
— Ні, — Оксана підійшла ближче. Говорила вона тихо, майже пошепки, але кожне слово було як удар. — Це мої гроші. Мої батьки їх мені надсилають. І я вирішую, на що їх витрачати.
— Але ж я вже пообіцяв!
— Тоді скасуй обіцянку, — Оксана пройшла повз нього до кімнати. — Бо грошей вона не отримає.
Артем стояв посеред кухні і відчував, як усередині все стискається в одну болісну грудку. Він не впізнавав своєї дружини. Коли вони познайомилися три роки тому, Оксана була теплою, чуйною. А зараз? Тепер вона дивилася на нього так, ніби він її зрадив.
Може, й справді зрадив, подумав він. Обіцяв сестрі гроші, які дружина вважає своїми. Але що йому було робити? Зоряна плакала в слухавку, казала, що їй ніде буде жити, що господиня квартири вже погрожує виставити її на вулицю.
Він дістав телефон і написав сестрі: «Вибач, поки не можу дати десять. Спробую знайти хоча б п’ять». Зоряна прочитала повідомлення миттєво, але не відповіла. Артем знав цей прийом — мовчання означало образу. Сильну образу.
Вечір минув у важкому мовчанні. Оксана сиділа в кімнаті з телефоном, Артем на кухні перед телевізором. Вони повечеряли в різний час, не обмовившись і словом. Перед сном Артем спробував обійняти дружину, але та відсторонилася:
— Не треба.
Він ліг на свою половину ліжка і довго дивився в темряву. Десь за стіною грала музика, знизу долинало гавкання собаки. Звичайні вечірні звуки, а йому здавалося, що світ довкола руйнується.
У суботу вранці на телефон Оксани надійшло повідомлення — батьки перевели двадцять тисяч гривень. Вона лежала в ліжку, дивлячись на екран, і відчувала дивне полегшення. Гроші на місці. Виходить, можна далі відкладати на ремонт.
Артем уже не спав, пораючись на кухні. Оксана підвелася, вмилася, одяглася і вийшла до нього. Він стояв біля вікна зі своїм телефоном у руках.
— Гроші прийшли, — сказала Оксана нейтральним тоном.
Артем обернувся. На його обличчі майнула надія:
— Послухай, може, все-таки…
— Ні, — Оксана підняла руку. — Навіть не починай.
— Я їй обіцяв!
— Це твої проблеми, — вона відкрила холодильник, дістала йогурт. — Обіцяв — виконуй. Зі своїх грошей.
— Я не маю грошей! — Голос Артема зірвався на крик. — Зарплату затримали, розумієш? У мене в кишені три тисячі всього!
— От і дай їй три тисячі.
Артем із силою опустився на стілець.
— Ти така жорстока? Чи просто вдаєш?
Оксана обернулася до нього:
— Я така, що не хочу жити у вічних боргах через твою сестру! Вона позичає у нас постійно, Артеме! Постійно! То п’ять тисяч, то три, то ще щось! А чи повертає? Ні! Ніколи не повертає!
— Вона старається!
— Вона витрачає направо і наліво, — Оксана сіла навпроти чоловіка. — У неї щомісяця якісь «форс-мажори». То новий телефон потрібен, то чоботи, то ще щось. Вона не вміє заощаджувати!
— Їй важко самій!
— Мені теж було важко самій, поки я не вийшла за тебе заміж, — Оксана не підвищувала голосу, говорила рівно, але від цього слова звучали ще жорсткіше. — І нічого, не чіплялася до родичів із проханнями. Працювала, накопичувала, жила в орендованій кімнаті, а не в квартирі. Економила на всьому. А твоя сестра що? Винаймає квартиру за двадцять тисяч, при цьому заробляє тридцять! Куди десять ідуть?
Артем мовчав. Він не знав, що відповісти. Зоряна дійсно не вміла рахувати гроші. Завжди жила одним днем, не думаючи про завтра. Але ж вона його сестра! Він не міг просто так відвернутися від неї!
— Я поїду до мами, — нарешті сказав він. — Може, вона дасть пораду.
Оксана посміхнулася:
— Звісно, їдь. Впевнена, твоя мама в усьому мене звинуватить.
— Чому ти так кажеш?
— Тому що так воно і буде, — Оксана підвелася і пішла до кімнати. — Для неї Зоряна — маленька дівчинка, яку треба захищати. А я — зла невістка, яка шкодує грошей.
Артем не став сперечатися. Може, дружина й мала рацію. Мама справді завжди жаліла Зоряну більше, ніж його. Говорила, що дівчинці одній важче, що треба допомагати. А він допомагав. Усе життя допомагав. І тепер дружина ставить його перед вибором.
За годину Артем уже сидів у маршрутці, яка везла його до сусіднього району, де мешкала його мати, Марія Іванівна. Невелика двокімнатна квартира на третьому поверсі панельного будинку — він тут виріс, тут минуло його дитинство.
Мати зустріла його на порозі, одразу зрозумівши, що трапилося щось недобре.
— Що сталося?
— Можна спочатку увійти? — Артем пройшов усередину, роззувся, зайшов на кухню.
— Сідай, — Марія Іванівна метушливо поставила перед ним тарілку з печивом. — Розповідай.
І він розповів. Про Зорянине прохання, про відмову Оксани, про те, як дружина не хоче дати гроші, які їй батьки надсилають.
Марія Іванівна слухала мовчки, лише стискала губи все сильніше. Коли Артем закінчив, вона зітхнула:
— Жадібна в тебе дружина.
— Мам, не треба так, — Артем скривився.
— А що, хіба неправда? — мати підвелася, почала ходити по кухні. — Ну, що їй варто дати сестрі десять тисяч? Зоряна ж поверне!
— Зоряна не повернула минулі п’ять, — нагадав Артем.
— То в неї тоді були обставини! — Мати махнула рукою. — Артемчику, вона твоя сестра! Рідна кров! А Оксана хто? Чужа людина, по суті.
— Мам, вона мені дружина!
— Дружина, — Марія Іванівна сіла назад. — Я на твоєму місці подумала б, що важливіше — гроші чи родина.
Артем відчув, як усередині щось тьохнуло. Найважливіше? Хіба це вибір? Він любить Оксану. Але й сестру не може покинути!
— Я не знаю, що робити, — сказав він.
— Поговори з дружиною ще раз, — мати поклала руку поверх його долоні. — Поясни, що Зоряні справді важко. Може, вона зрозуміє.
Артем кивнув, хоча всередині не вірив, що Оксана змінить рішення. Вона була впертою. Коли вона щось собі вирішувала, переконати її було майже неможливо.
Він повернувся додому надвечір. Оксана сиділа в кімнаті з книжкою, вдавала, що читає. Артем сів на край ліжка:
— Ми можемо поговорити?
— Говори, — вона не підвела очей від сторінок.
— Зоряні справді потрібна допомога. Мама каже…
— Твоя мама, звичайно, на моєму боці, — Оксана закрила книгу. — Вгадала?
Артем промовчав.
— От і я про те, — Оксана підвелася. — Для вашої родини я завжди буду чужою. Жадібною. Злою. А Зоряна — бідна, нещасна, якій усі винні.
— Це не так!
— Це саме так, — Оксана підійшла до вікна. — Артеме, я втомилася. Втомилася виправдовуватися, втомилася пояснювати. Це мої гроші. Крапка.
Артем підвівся і вийшов із кімнати. Далі говорити було безглуздо.
У понеділок Артем зважився на відчайдушний крок. На роботі, під час обідньої перерви, він підійшов до начальника цеху:
— Іване Степановичу, чи можна вас на хвилину?
— Звісно, Артеме. Що сталося?
— Мені потрібен аванс, — Артем проковтнув. — Терміново. Сімейні обставини.
Начальник подивився на нього уважно, потім кивнув:
— Вісім тисяч зможу виписати. Більше не вийде, регламент.
— Дякую, — Артем відчув полегшення. — Це вже добре.
Увечері того дня гроші надійшли на картку. Артем одразу набрав Зорянин номер:
— Привіт. Я можу дати тобі вісім тисяч. Зараз.
— Лише вісім? — Голос сестри прозвучав розчаровано. — Артеме, мені треба хоча б двадцять п’ять!
— Більше не можу, — він стомлено притулився до стіни під’їзду. До будинку залишалося два поверхи, але підніматися не хотілося. — Це все, що є.
— А Оксана? Їй гроші прийшли!
— Вона не дасть.
— Як це не дасть? — Зоряна підвищила голос. — Це що, тільки її гроші? А ти хто взагалі? Чоловік чи ніхто?
— Зорян, не треба, — Артем стиснув перенісся пальцями. — Ми з нею посварилися через це. Серйозно посварилися.
— І що я тепер маю робити? — Голос сестри тремтів. — Мені за три дні за квартиру платити, банку віддавати! Восьми тисяч не вистачить!
— Я спробую знайти ще, але пізніше…
— Пізніше мені не потрібно! — Зоряна явно плакала. — Знаєш що? Я сама з нею поговорю. Сьогодні приїду і все їй скажу!
— Не треба, — злякався Артем. — Зорян, не приїжджай, це тільки гірше зробить…
Але сестра вже скинула дзвінок. Артем подивився на темний екран телефону і зрозумів, що скандалу не уникнути.
Він піднявся додому, відчинив двері. Оксана була в кімнаті, щось дивилася на ноутбуці. Артем пройшов на кухню, сів за стіл і вперся чолом у долоні. Голова гуділа.
За пів години у двері подзвонили. Артем здригнувся — так швидко? Оксана вийшла з кімнати зі здивованим виглядом:
— Хто це?
— Мабуть, Зоряна, — він повільно пішов відчиняти.
На порозі стояла його сестра — скуйовджена, з червоними очима, у розтягнутій куртці. Вона зайшла всередину, навіть не роззувшись:
— Де Оксана?
— Я тут, — Оксана вийшла в коридор, схрестивши руки на грудях.
— Поясни мені, — Зоряна підійшла ближче, — чому ти не хочеш мені допомогти? Що я тобі зробила?
— Нічого, — Оксана трималася спокійно. — Просто я не вважаю, що мушу віддавати свої гроші.
— Свої? — Зоряна посміхнулася. — Ви ж із братом розписані! Це ваші спільні гроші!
— Ні, — Оксана похитала головою. — Ці гроші мені надсилають мої батьки. Для мене. Не тобі.
— Ти просто жадібна! — Зоряна підвищила голос. — Тобі що, шкода допомогти людині в біді?
— Мені не шкода допомагати, — Оксана не підвищувала голосу, говорила рівно і чітко. — Мені шкода віддавати гроші тому, хто їх не поверне. Ти пів року тому брала у нас п’ять тисяч. Де вони?
— У мене тоді були обставини!
— У тебе завжди обставини, — Оксана зробила крок уперед. — Ти взагалі хоч раз думала про те, що треба жити за своїми можливостями? Чи не витрачати більше, ніж заробляєш?
— Та як ти смієш мене вчити? — Обличчя Зоряни почервоніло. — Ти ж навіть не працювала як слід, поки не вийшла заміж! Батьки тобі гроші шлють, як маленькій!
— Зате я не приходжу до чужих людей із простягнутою рукою, — Оксана не здригнулася.
— Чужих?! — Зоряна обернулася до брата. — Чуєш, що вона каже? Я чужа для неї!
Артем стояв біля дверей і почувався розчавленим. Дві найважливіші жінки в його житті стояли одна проти одної, і він не знав, що сказати.
— Зорян, заспокойся, — спробував він.
— Не смій мені казати, що робити! — Сестра розвернулася до нього. — Ти взагалі на чиєму боці? Ти вибираєш її чи мене?
— Це не вибір, — Артем зробив крок до сестри. — Зорян, зрозумій, у нас справді немає цих грошей!
— Є! — Вона тицьнула пальцем у бік Оксани. — У неї є! Двадцять тисяч від матусі з татком! Але їй шкода мені дати хоч половину!
— Тому що ти не повернеш, — Оксана не здавалася. — Як не повернула минулого разу. І позаминулого. Ти думаєш, я не пам’ятаю, що три роки тому, коли Артем ще не був моїм чоловіком, ти позичила сім тисяч на терміновий ремонт телефону? Де ці гроші?
Зоряна розкрила рота, але нічого не відповіла.
— Отож, — Оксана кивнула. — Ти береш і не віддаєш. Це не допомога, це утримання. А я не збираюся тебе утримувати.
— Значить, ти мене просто ненавидиш, — голос Зоряни став тихим, майже пошепки. — Із самого початку ненавиділа. Тому що я сестра Артема. Бо він мене любить.
— До чого тут ненависть? — Оксана знизала плечима. — Я взагалі до тебе ніяк не ставлюся. Просто не хочу, щоб ти висіла у нас на шиї.
— Ти стерво, — Зоряна зробила крок до неї, але Артем перехопив сестру за лікоть.
— Досить, — сказав він тихо, але твердо. — Зорян, годі. Йди.
— Що? — Сестра обернулася до нього з подивом.
— Йди звідси, — Артем відпустив її руку. — Ми дамо тобі вісім тисяч — ті, що я взяв авансом. Більше не буде.
— Ти на її боці, — Зоряна позадкувала до дверей. Сльози текли її щоками, розмазуючи дешеву туш. — Ти вибрав її. Замість мене.
— Я вибрав свою сім’ю, — Артем подивився сестрі у вічі. — Оксана моя дружина. І вона має рацію. Ти постійно береш у борг і не повертаєш. Це неправильно.
— Значить так, — Зоряна схопила сумку, яку кинула на порозі. — Якщо ти на її боці, то можеш забути, що маєш сестру. Мені такий брат не потрібен.
Вона вискочила за двері і голосно, із силою грюкнула ними. Відлуння пролунало по всьому під’їзду. Артем залишився стояти посеред коридору, дивлячись на зачинені двері.
Оксана підійшла до нього, доторкнулася до плеча:
— Ти в порядку?
— Не знаю, — він повільно обернувся до дружини. — Здається, я щойно втратив сестру.
— Вона охолоне, — Оксана притулилася до його плеча. — Просто їй потрібен час.
Артем не відповів. Він не був упевнений, що Зоряна охолоне. Вона завжди була вразливою, злопам’ятною. Могла не розмовляти місяцями, якщо вважала, що її образили.
Наступні кілька днів минули у дивній тиші. Зоряна не відповідала на дзвінки брата, не читала його повідомлення в месенджері. Артем написав їй про вісім тисяч, сказав, що може передати через матір, але сестра навіть не прочитала повідомлення.
У п’ятницю ввечері зателефонувала Марія Іванівна:
— Ти що з Зоряною зробив? — Голос матері був сповнений докору.
— Я нічого не робив, — Артем сидів на кухні сам, Оксана затримувалася на роботі. — Просто сказав, що не можу дати їй стільки, скільки вона просить.
— Вона плакала, коли приходила до мене, — говорила мати тихо, але кожне слово різало по живому. — Сказала, що ти вибрав дружину, а не її.
— Мам, я не вибирав! — Артем стиснув телефон сильніше. — Я просто сказав правду. У нас цих грошей немає!
— А гроші, які Оксані від батьків прийшли?
— Це її гроші. Я не можу їх просто так взяти й віддати.
— Значить, дружина важливіша за сестру, — констатувала Марія Іванівна. — Зрозуміло.
— Мам, ну чому ти все до однієї купи?
— Тому що Зоряна тепер одна. Зовсім одна. Ти від неї відвернувся.
— Я не відвертався! — Артем відчував, як усередині закипає. — Я запропонував їй вісім тисяч! Усе, що зміг дістати!
— Вісім тисяч, — посміхнулася мати. — А їй треба тридцять.
— Тоді нехай шукає, де взяти інше! — Зірвався Артем. — Мам, я втомився! Втомився почуватися винним! Зоряна доросла людина, нехай сама вирішує свої проблеми!
Зависла пауза. Потім мати тихо сказала:
— Добре. Якщо ти так вирішив. Тільки не чекай, що вона тобі пробачить.
— Що пробачить? Те, що я не дав їй грошей, яких у мене немає?!
— Те, що зрадив, — мати поклала слухавку.
Артем сидів на кухні, дивлячись у темне вікно. Зрадив. Це слово засіло в голові, наче скалка. Він справді зрадив сестру? Чи просто зробив те, що мав зробити — захистив свою сім’ю, свій шлюб?
Оксана повернулася додому за годину, втомлена, але одразу помітила, що з чоловіком щось не так:
— Що трапилося?
— Мама дзвонила, — Артем підняв на неї очі. — Сказала, що я зрадив Зоряну.
Оксана зняла куртку, підійшла, обійняла його за плечі ззаду:
— Ти нічого не зраджував. Ти просто поставив межі.
— Легко говорити, — він заплющив очі. — Вона моя сестра. Єдина.
— І я твоя дружина. Єдина, — Оксана сіла поруч. — Артеме, послухай. Якби у Зоряни була реальна біда — я б допомогла. Серйозно. Але це не біда, це її невміння поводитися з грошима. Вона завжди так живе — від зарплати до зарплати, залазячи в борги. І ми не зобов’язані її витягувати щоразу.
— Я знаю, — Артем кивнув головою. — Просто важко.
— Буде легше, — Оксана взяла його за руку. — Просто потрібен час.
Але час минав, а легше не ставало. Зоряна так і не вийшла на зв’язок. Через тиждень Артем поїхав до матері, передав через неї конверт із вісьмома тисячами. Марія Іванівна взяла мовчки, навіть не подякувала.
— Як вона? — Запитав Артем.
— Знайшла підробіток, — мати поставила чайник. — Вечорами в торговому центрі листівки роздає. Каже, що сама впорається.
— Це добре, — Артем відчув дивне полегшення. Значить, сестра не пропаде. Впорається.
— Добре? — Обернулася мати. — Їй по десять годин на день працювати тепер доведеться! А міг би брат допомогти!
— Мам, я допоміг! Вісім тисяч віддав!
— Гроші, — мати відвернулася. — Тобі вісім тисяч — гроші. А для неї порятунок міг бути.
Артем не став сперечатися. Він зрозумів, що мати ніколи не стане на його бік. Для неї Зоряна завжди буде маленькою донькою, яку треба захищати від усього світу.
Він повернувся додому надвечір. Оксана готувала на кухні щось просте — макарони із сосисками. Побачила чоловіка і одразу зрозуміла:
— Вона не взяла грошей?
— Взяла. Через маму, — Артем повісив куртку. — Але зі мною не розмовляє.
— Образиться і заспокоїться.
— Не знаю, — він пройшов на кухню, сів за стіл. — Відчуваю, що це надовго.
Оксана сіла навпроти, взяла його руки у свої:
— Послухай мене уважно. Ти нічого поганого не зробив. Ти не повинен утримувати дорослу сестру. Вона сама вибрала, як реагувати. І якщо вона хоче дутися — це її право. Але ти не винен.
Артем подивився на дружину і зрозумів, що вона має рацію. Він справді не винен. Він просто зробив вибір — вибрав свою сім’ю, свій шлюб. І якщо Зоряна не може це прийняти, то це її проблема.
Минуло три тижні. Зоряна так і не зателефонувала, не написала. Артем іноді заходив до її профілю в соціальній мережі — сестра викладала фотографії, писала якісь пости, але його додала до чорного списку. Навіть дивитися на її сторінку він міг лише через чужий обліковий запис.
Якось у суботу вранці, коли Оксана та Артем сиділи на кухні, зателефонувала Марія Іванівна:
— Артеме, це мама. Ти можеш зараз говорити?
— Так, звичайно, — він увімкнув гучний зв’язок, щоб Оксана теж чула.
— Зоряна… ну, вона квартиру сплатила. Банку віддала. Впоралася. Зараз працює на двох роботах — удень у магазині, увечері в торговому центрі.
— Це добре, — Артем відчув полегшення.
— Добре, — помовчала мати. — Тільки вона сказала, що більше не звернеться до тебе. Ніколи. Навіть якщо буде зовсім погано.
— Мамо…
— Я не засуджую, — перебила Марія Іванівна. — Просто кажу, як є. Вона образилася. Сильно образилася. І я її розумію.
— Я не хотів її ображати, — Артем стиснув телефон. — Просто не міг віддати те, чого не маю.
— Знаю. Але для неї це була зрада. Вона вважала, що ти завжди будеш на її боці. А ти вибрав дружину.
— Я вибрав чесність, — заперечив Артем. — Я не можу постійно витягувати її з боргів.
— Може, — зітхнула мати. — Гаразд, я пішла. Просто хотіла сказати, що вона впоралася. Сама впоралася.
Слухавка замовкла. Артем поклав телефон на стіл і відкинувся на спинку стільця.
— Ну от, — сказав він тихо. — Впоралася без нас.
— Звісно впоралася, — Оксана торкнулася його руки. — Вона доросла. Мала це зробити давно.
— Тільки тепер вона мене ненавидить.
— Не ненавидить, — Оксана похитала головою. — Образилася. Але це минеться. Може, не за місяць, може, не за рік, але минеться.
Артем хотів вірити в її слова. Хотів думати, що колись Зоряна подзвонить, скаже, що все розуміє, що була неправа. Але всередині зростало відчуття, що цього не станеться. Що тріщина, яка утворилася між ним та сестрою, вже не затягнеться.
Він підвівся, підійшов до вікна. Внизу, на подвір’ї, грали діти, хтось вигулював собаку. Звичайне суботнє життя. А в нього всередині була порожнеча.
Оксана підійшла ззаду, обійняла його:
— Ти зробив правильно.
— Чому тоді так паскудно на душі?
— Тому що це твоя сестра, — Оксана притулилася щокою до його спини. — І тобі її шкода. Це нормально.
Артем накрив її руки своїми. Вони стояли так мовчки, дивлячись у вікно. Сім’я розпалася, зв’язок розірвався, але їхній власний шлюб вистояв. Може, це був правильний вибір. Може, саме так і мало статися.
Але чомусь від цього не легшало.
Увечері того ж дня, коли Артем сидів перед телевізором, надійшло повідомлення від матері: «Зоряна влаштувалася ще на один підробіток у вихідні. Назбирує на переїзд в іншу квартиру, дешевшу. Каже, що навчилася рахувати гроші. Дякую вам. Хоч ви її образили, але, схоже, це пішло на користь».
Артем прочитав повідомлення кілька разів. Значить, щось змінилося. Зоряна справді взялася за розум. Але ціна цієї зміни була високою — брат та сестра більше не розмовляли.
Він показав повідомлення Оксані. Та прочитала і кивнула:
— Бачиш? Вона справляється. Може, то був для неї урок.
— Дорогий урок, — Артем прибрав телефон.
— Зате правильний.
Вони сиділи поруч на дивані, тримаючись за руки. За вікном починало темніти, вмикалися ліхтарі. Десь у цьому ж місті, в орендованій квартирі, сиділа Зоряна, планувала свій бюджет, шукала дешевшого житла. Вона справлялася сама. Без брата. Без його допомоги.
І це був її шлях. Шлях, який вона мала пройти сама.
А Артем та Оксана залишилися вдвох. Їхній шлюб встояв, але стосунки із зовицею зруйнувалися. Може, колись, за рік чи два, Зоряна зателефонує. Скаже, що все розуміє. Або не скаже. Життя покаже.
Але прямо зараз, цієї миті, Артем розумів одне — він зробив вибір. Вибір на користь своєї сім’ї, дружини, своїх принципів. І нехай цей вибір коштував йому стосунків із сестрою, він не шкодував.
Тому що іноді доводиться жертвувати чимось важливим, щоб зберегти найголовніше.
І для нього найголовнішою була Оксана.
За місяць Марія Іванівна зателефонувала знову:
— Зоряна переїхала. Знайшла квартиру за чотирнадцять тисяч. Говорить, тепер зможе відкладати.
— Добре, — тільки й зміг відповісти Артем.
— Вона питала про тебе.
Серце тьохнуло:
— Що питала?
— Як у вас справи. Я сказала, що начебто все нормально.
— І що вона?
— Нічого. Просто кивнула.
Артем поклав слухавку і подивився на Оксану. Та сиділа в кріслі з книгою:
— Може, вона відтає?
— Не знаю, — Артем знизав плечима. — Але навіть якщо й так, то це буде не скоро.
Оксана встала, підійшла до нього, обійняла:
— Головне, що все добре.
Артем кивнув головою. Так, у них усе було гаразд. Вони впоралися з кризою, вистояли, зберегли шлюб. А Зоряна… Зоряна пішла своїм шляхом. І хто знає, може, саме це їй і було потрібно — навчитися стояти на своїх ногах без підтримки.
Але чи помирились вони? Ні. Поки що не помирились. І коли помиряться — невідомо. Може, ніколи.
Таке життя. Іноді вибори призводять до розриву. І це треба прийняти.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
