− Ну ти й придумала, мати, гостей борщем пригощати, — брезгливо принюхався чоловік до повітря на кухні, де пахло томатним смаженням та торішньою капустою. — Вони там по фастфудах і ресторанах ходять, у столиці-то… Ти б їм щось цікавіше зварганила, а то – борщ. Фу!
Я розвернулася до нього, стискаючи в руці ополоник, і відчула, як усередині все закипає швидше, ніж той самий бульйон на плиті.
− Тефтелі ще будуть, салат, он, на майонезі, і млинці, — заричала я від образи, намагаючись говорити тихо, щоб сусіди не почули, — нарізка також… А взагалі, відчепись краще від мене, без тебе розберуся! Чеши звідси, поки не получив по маківці. А ні, стій! Залишся. Каструлю через п’ять хвилин вимкни, я пішла.
Я різко передумала, смикнула за зав’язки й зірвала з себе фартух. Кинула його прямо на стілець.
− Куди ти? — Петро в замішанні поправив свої неосяжні сімейні труси й боязко скосив праве око на плиту, де булькало червоне вариво.
− Туди! Їх зустріну. Через десять хвилин сказали будуть біля під’їзду. Заодно хліба докуплю, бо дехто в цій хаті ніяк не наїсться!
Я підійшла до дзеркала в коридорі й почала гарячково поправляти зачіску. Підкручене коротке волосся, яке зазвичай мають жінки мого віку, лежало ніби й непогано, але мене воно просто дратувало. Пройшли вже ті часи, коли я була квітучою красунею. Довго трималася, до останнього… А зараз що? В’янення, відцвітання, яке ніхто ще в цьому світі не зміг зупинити. Зморшки біля очей, важкий погляд. Ех, життя біжить…
− Та що ж вони – маленькі? Самі піднімуться, — здивувався чоловік, човгаючи капцями за мною в коридор.
− Ой, все, Петь, не мильготи перед очима, розберуся без тебе! Про каструлю не забудь і одягнися, заради Бога, а то ходиш у самих трусах, наче на пляжі!
− Ти чого зла така сьогодні? – почав ображатися й Петро, надувши губи, як ображена дитина.
− Не знаю! – відрізала я. — Ох, не зрозуміти тобі, мужику, що в мене на душі робиться!
Я гупнула дверима й пішла, важко перекочуючись стегнами, до ліфта.
Чого зла, чого зла! Будеш тут доброю, коли єдиний син кожні півтора-два роки приїздить із новою дівкою. І ладно б дівчата як дівчата, так ні — такі вони всі, прости Господи, вульгарні та пихаті, що й не знаєш, з якого боку до них підійти, якою мовою заговорити. То вони вегетаріанки, то на дієтах сидять екзотичних, то їм солоно занадто, то жирно. Минулого разу одна взагалі заявила, що їй за столом потрібен спеціальний прибор для м’яса, бо вона звикла в ресторанах тільки так їсти. Та у них у родинах тих приборів зроду-віку не було, і нічого, виросли, вижили! Сидять потім ці пави, носом крутять, нічого з моєї стряпні їм не подобається.
Тому цього разу я твердо вирішила: пальцем про палець не вдарю, щоб вразити столичну гостю. Приготую звичайне, повсякденне — і крапка. Захочуть їсти — голодними не залишаться, зметуть і борщ за милу душу.
Вулиця зустріла мене приємною травневою свіжістю. Я глибоко вдихнула чисте повітря, пахло молодою зеленню й квітучими каштанами. Мої нерви трохи заспокоїлися, я навіть встигла повністю прийти до тями перед тим, як на подвір’я повільно заїхала знайома срібляста машина сина.
Пашкові-то вже тридцять сім років. Ні чину не має, ні звання поважного. Заробляє щось там у своїх інтернетах, усе возиться з якимись незрозумілими програмами, ноутбук з рук не випускає. А час же йде, поспішає, ох як поспішає! Йому б уже родину нормальну, дитиночку. Як же мені хочеться онука чи онучку! Усі мої подруги, он і Люська, і Наташка, вже з візочками наньчилися, у садочок малечу водять. Одна я тащуся по світу обділена, ніби якась проклята. І дівчата у Паші всі, як одна, з якимось браком — жодна народжувати не хоче, все про кар’єру та свободу лепечуть.
Дверцята машини відчинилися.
− Мам, ну чого ти вийшла, ми б самі піднялися, привіт! — Паша підскочив до мене й міцно обняв, пахнучи дорогою туалетною водою. — Ось, знайомся, це Полина.
З пасажирського сидіння вийшла дівчина. На ній були прості джинси, світла затишна кофта, а волосся зібране у звичайний хвостик. Жодного яскравого макіяжу, жодних довгих нарощених нігтів, якими тільки землю копати.
− Здравствуйте! – приязно кивнула вона мені й щиро, так тепло усміхнулася.
− О! – мимоволі вирвалося в мене. — Зд… здрастуйте, Поліночко…
У голові одразу промайнула думка: «Ну, нарешті! Хоч одна на звичайну людину схожа, без оцих столичних викрутасів, і на тому спасибі». Я полегшено зітхнула й солодко-солодко усміхнулася новій пасії сина. Нехай, нехай хоч із цією все налагодиться. На вигляд проста, трохи навіть на сільську дівчину схожа — рум’яна, світленька, ну та ладно, головне, щоб людиною була хорошою та Пашку мого любила.
− Ну що, пішли до хати? — запитала я, беручи сумку зручніше.
− Почекай, мам, там у багажнику пакет із напоями й велика коробка з подарунком для тебе від Поліни.
− Та-а-а-к?? – протягнула я, заінтригована до глибини душі, а Поліна знову засяяла своєю доброю усмішкою.
− Ага, вона в мене займається екологією, справжній борець за чистоту навколишнього середовища. І подарунок якраз у тему – вдома подивишся.
Я вмить скисла. Весь мій ентузіазм як вітром здуло. Всередині знову ворухнулося розчарування: «Ні, поквапилася я з висновками. Все-таки ще одна прибабахнута. Зараз почнеться: пластик не викидайте, цегла не туди, сортуйте сміття, рятуйте планету…»
− Мам, ти пакет сама візьми, будь ласка, а я коробку понесу… Поліні не можна важкого, — попросив син і кректнув, витягаючи з багажника дійсно чималий і важкий короб.
Те, з яким таємничим виглядом при цьому перезирнулися закохані, залишилося мною непоміченим. Я подумки вже ховала ці нові стосунки сина, уявляючи, як вона виноситиме нам мізки своїми екологічними лекціями. Тому пакет я взяла з кислим виразом обличчя, наче робот, і мовчки повела молодих до під’їзду.
У квартирі нас зустрів Петро. Слава Бога, встиг одягнути штани й чисту сорочку, хоча волосся все одно стирчало в різні боки. Після звичайної метушні, роззування та гучних привітань ми нарешті сіли за стіл у вітальні.
Я з острахом чекала моменту, коли поставлю на стіл глибоку тарілку з борщем. Думала, зараз Поліна скривиться. Але дівчина, на моє здивування, нічуть не здивувалася. Вона спокійно взяла ложку, понюхала пару, що йшла від тарілки, і з задоволенням почала прихльобувати.
− Ой, як пахне самобутньо! — похвалила вона. — Справжній, домашній.
Я трохи розслабилася й вирішила розвідати обстановку.
− Поліночко, а розкажи про свою роботу. Чим ти там конкретно займаєшся? А то Паша все «екологія» та «екологія».
Дівчина розповідала неохоче, помітно соромилася, крутячи в руках серветку. Як я зрозуміла, вона була якимось дуже дрібним спеціалістом у службі з екологічного нагляду. Перевіряла якісь папери, звіти, стежила, щоб підприємства не викидали шкідливі речовини в річки. Я й не розслухала доладно всі ті терміни.
− Робота-то хоч офіційна? – уточнила я головне, що мене хвилювало. — Трудовий стаж іде?
− Так, звісно, я повністю офіційно оформлена, усе як має бути, — тихо відповіла дівчина.
Я тут же повернулася до сина, скориставшись моментом:
− От бачиш, Паша! Один ти в нас без оформлення сидиш. Трудова книжка вже десять років як припала пилом у шафі! А якщо захворієш раптом, не дай Боже? Хто лікарняний оплатить? А як же пенсія? Час швидко летить, а тобі вже тридцять сім, скоро сорок постукає у двері!
Я навіть підвелася зі стільця, до того мене мучило це питання щоразу, як я згадувала про його «інтернети».
− Ой, мам, та не турбуйся ти так. Може, я взагалі до тієї пенсії не доживу з нашим ритмом життя, — відмахнувся Паша, наливаючи собі компоту.
− То тобі тільки здається, що не доживеш! А от прийде час, здоров’я похитнеться, і сядеш ти на попу без копійки за душею, — без тіні сумніву заявила я, вперши руки в боки.
− Ой, все, мамусь, облиш, будь ласка. Ти мені зараз усе травлення зіпсуєш своїми лекціями, — поморщився Паша. — Тату, подай краще млинець і он той сир.
Петро з радістю втрутився в розмову, рятуючи сина. Щось Паша хотів таке серйозне сказати, кілька разів збирався підняти тост, тримаючи в руці келих із соком, але щоразу його перебивав батько. Чоловік схоплювався з місця, згадував якісь армійські байки, проголошував довгі й плутані побажання здоров’я, так що син тільки зітхав і знову сідав.
Коли з основними стравами було покінчено, Поліна акуратно склала свою серветку.
− Дуже смачний борщик, Алевтино Сергіївно. Я навіть соромилася попросити добавки, так наїлася, — вона піднялася з-за столу. — Давайте я допоможу вам прибрати посуд і все віднести на кухню.
− Та ну що ти, сідай, я сама… — спробувала я заперечити для приліку.
− Ні-ні, я допоможу, мені зовсім не важко!
Ми з нею за кілька засідань перетягали всі брудні тарілки, келихи й каструлі на кухню. Коли Поліна зайшла і побачила природний безлад, який завжди буває після великої готовки — жирні краплі на стільниці, не дуже чисту плиту, на яку втік бульйон, вона раптом сплеснула руками.
− Ой! Там же подарунок ваш у коридорі залишився! Чуть не забула!
Вона вибігла й за хвилину повернулася з тією самою важкою коробкою. Швидко й спритно розпакувала її, знімаючи захисну стрічку, і почала розставляти переді мною на столі красиві, яскраві баночки та флакони з розпилювачами. Всі вони були однієї марки.
− Ось, дивіться! — з гордістю заговорила Поліна, погладжуючи одну з пляшок. — Це спеціальні екологічні засоби для кухні й не тільки. Наше виробництво. Вони повністю розчиняються у воді, не залишають хімії й абсолютно не псують навколишнє середовище. І головне — вони зроблені на основі екстрактів овочів та фруктів, без цієї жахливо їдкої кислоти. Ця компанія виготовляє майже всі види побутової хімії для дому.
Я з недовірою взяла в руки один із флаконів, на якому була намальована блискуча пательня, поправила окуляри на носі й прочитала голосно по буквах назву:
− По-мий-до-блис-ку! Помийдоблиску! Ну й придумають же назву…
− Так, саме так! — загорілася Поліна, і в цей момент її очі так заблищали, а на щоках з’явився такий рум’янець, що вона стала надзвичайно хорошенькою. — А хочете, ми прямо зараз що-небудь випробуємо в ділі? Наприклад, давайте я оброблю цим спреєм вашу плиту, а поки засіб діятиме, я швиденько помию весь посуд ось цим спеціальним гелем?
Я від несподіванки злякалася, аж серце тьохнуло. Швидко зробила крок назад і буквально заслонила собою плиту, як грудьми на амбразуру.
− Ох, ні, дитинко, тільки не плиту! Я її вже три дні не мила, мені просто соромно перед тобою. Не встигла сьогодні через цю біганину, ти вже вибач старої.
− Та ладно вам, чого ви соромитеся? — весело засміялася Поліна, анітрохи не збентежившись. — Я ж у селі виросла, у бабусі, яких тільки плит у житті не бачила! Там і сажа була, і все на світі. Ну добре, якщо соромитеся, ви самі на неї попшикайте, а я потім просто губкою проведу, і ви побачите — вона одразу стане чистою, без зусиль.
Вона протягнула мені флакон. Я неохоче взяла його, підійшла до плити й кілька разів бризнула на застарілі жирні плями навколо конфорок. Пахло, до речі, приємно — якимось яблуком чи цитрусом, а не тією хімією, від якої зазвичай очі виїдає і дихати нічим.
Поки засіб осідав білою піною, Поліна закатала рукави своєї кофти й спритно взялася за посуд у раковині. Вона мила тарілки швидко, впевнено, одразу видно — домашня дівчина, роботи не боїться, не те що попередні Пашкові красуні, які боялися нігті зламати об чашку.
Я сіла на стілець поруч, почала задумливо катати крихти хліба по столу й тихо розпитувати дівчину. То одне запитаю, то інше. Де вчилася? Хто батьки? Як вони взагалі з Пашею познайомилися? Поліна відповіла, що батьки в неї звичайні вчителі в провінції, з Пашею зійшлися на якомусь благодійному заході, де дерева саджали. Усі здобуті відомості були напрочуд чинними, порядними й мене повністю задовольняли. Моє серце потроху відтавало.
А потім Поліна повернулася до плити. Вона взяла звичайну поролонову губку, без жодного зусилля, легким рухом руки провела по поверхні — і вся стара грязь разом із пригорілим жиром просто відстала, залишивши чисту, дзеркальну поверхню.
− Ого… — здивовано протягнула я, підходячи ближче. — Справді працює. І терти не треба до сьомого поту.
− Ну от бачите! — зраділа дівчина. — Я ж казала.
− Хороші ти мені речі подарувала, Поліночко, велике тобі спасибі, — щиро призналася я, погладивши її по плечу.
Але десь глибоко в душі я все ще чекала якогось підвоху. Ну не вірилося мені, що все може бути так гладко. Підвохи в моєму житті з Пашковими дівчатами були завжди — обов’язково якась капость вилазила під кінець вечора. То якась образиться на пусте місце, то почне сина повчати при нас.
Раптом із вітальні почувся дзвінкий звук — Паша стукав чайною ложечкою по бокалу, привертаючи увагу.
− Ей, кухонна команда! Залишайте свої каструлі, ідіть сюди! — крикнув він. — Призиваю всіх знову зібратися вже на дивані. Є важлива розмова.
Ми з Поліною перезирнулися, витерли руки й пішли в кімнату. Петро вже сидів на кріслі, зацікавлено витягнувши шию. Паша стояв посеред кімнати. Коли ми підійшли, він міцно обняв Поліну за талію, притягнув до себе і якось дуже ніжно, обережно поклав свою широку долоню їй на живіт.
Потім випрямився, відкашлявся й урочисто проголосив:
− Загалом, кхе-кхе… Мамо, тату… Ми з Поліною вирішили поженитися. Офіційно. Заява вже в РАЦСі.
− Ой! — сплеснула я руками.
− Ох ти ж нічого собі! — вигукнув Петро, мало не впустивши пульт від телевізора.
− Але це ще не все… — Паша жестом зупинив наш передбачуваний потік вигуків, запитань та емоцій. Він не втримався, нахилився й ніжно причмокнув Поліну в щоку. Дівчина відразу вся зашарілася, опустивши очі. — Ми вагітні. Зимою чекайте на онука чи онучку.
У кімнаті на мить стало тихо, а потім мене просто підкинуло з дивана.
− Ось це щастя, Господи! Ось це радість яка! — вскочила я, розводячи руками від надміру почуттів. — Почула Пресвята Богородиця мої нічні молитви, духи небесні змилостивилися над нами! Іди ж до мене, Поліночко, дорога моя, сонечко, ангел наш, обійму тебе!
Я розпростерла свої широкі обійми й рушила назустріч майбутній невістці. Паша спробував зробити якийсь неспокійний рух, ніби хотів закрити її собою, але я на ходу його заткнула:
− Та не смикайся ти, ради Бога! Я обережно, знаю, що роблю! Покраще за тебе, дурня, знаю, як поводитися з вагітними жінками, сама сина виносила й народила!
Я притиснула до себе це тепле, рідне дівчисько. Поліна обняла мене за шию, уткнулася носом у моє плече й тихо зашепотіла, навіть не приховуючи сліз, які блищали на її віях:
− Алевтино Сергіївно… А ви зі мною потім своїми рецептами поділитеся? Я просто так смачно готувати, як ви, зовсім не вмію… Особливо ваш борщ, він просто неймовірний, у мене ніколи такий не виходив. Навчите?
− Ой, По-лі-ноч-ка! – вигукнула я, остаточно втрачаючи від щастя розум і витираючи сльози, що зрадницьки покотилися по моїх щоках. — Та це ж моя найбільша мрія була всі ці роки: передати майбутній невістці свої знання, а всю свою любов нерозтрачену — довгоочікуваному внуку! Ось така в мене була скромна, тиха і тільки завдяки тобі тепер здійснювана МРІЯ!
Я дивилася на неї й не вірила своїм очам. Нарешті в нашому домі з’явиться справжня родина. Петро вже обіймав сина, щось басив йому на вухо, Паша сміявся, а я тримала Поліну за руки й почувалася найщасливішою жінкою в світі.
Але тепер, коли перші емоції вляглися, я от сиджу й думаю. Весілля — це добре, дитина — взагалі святе. Але ж вони збираються жити в столиці, де спокуси на кожному кроці, а Пашка мій так і працює неофіційно в цих своїх інтернетах. Та й Поліна зі своєю екологією… Дівчина вона хороша, золото, але чи зможе така тиха й проста дівчина втримати мого впертого сина, коли почнуться безсонні ночі й дитячі крики? І як мені тепер проконтролювати, щоб вона правильно харчувалася під час вагітності, якщо я за сотні кілометрів?
Може, варто наполягти, щоб вони переїхали до нас, поки малеча не народиться, чи це зруйнує їхні стосунки з самого початку? Як би ви вчинили на моєму місці — втрутилися б зі своїм досвідом чи залишили молодих самих розгрібати своє сімейне життя?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
