– Мамо, у тебе щось сталося? – питає мене мій син Павло по телефону.
– Та ні, синку, а з чого ти взяв? – спокійно відповідаю.
– Просто Марина приходила, і каже, що ти в цьому місяці грошей не передала. Не дали тобі зарплату, чи бус в Україну не їхав?
– Та ні, все добре, зарплату я отримала, в цьому місяці синьйора дала навіть на 100 євро більше. І бус їхав, я ж вам дві сумки продуктів передала.
– Ну так, Маринка сумку принесла. А де ж гроші? Загубилися чи що? – ще нічого не розуміючи, розгублено питає Павло.
– У мене гроші. Чого ти так захвилювався? – кажу.
– Ну ти даєш, мамо. Я вже усяке в голові перекрутив, а ти просто забула передати найголовніше – гроші. Ми ж на них розраховували. Ти ж знаєш, що я за машину ще кредит виплачую, мені треба щомісяця вносити платіж, щоб відсотки не росли.
– Ну от і внось. Ти вже дорослий, скоро 35 тобі буде. А гроші я не забула передати, а не захотіла.
Після цих моїх слів настала німа сцена. Павло намагався підібрати слова, але крім заїкання у нього нічого не виходило.
– Як це не захотіла? Ти себе чуєш, мамо? Мені ще рік кредит сплачувати, це ж шалені гроші, звідки я їх візьму? І взагалі, що це за новини, що ти собі надумала? – вже став прикрикувати на мене син.
– Павле, ви з Мариною вже достатньо дорослі, самі про себе подбаєте, а я тепер собі гроші буду складати, – кажу.
Син мене навіть не дослухав, кинув слухавку. А через пів години і Марина мені зателефонувала вся в сльозах і стала мене картати за те, що я геть знахабніла – залишила їх без засобів існування.
Тепер вже я першою поставила слухавку, бо продовжувати розмову з донькою в такому тоні я не мала наміру.
Я поїхала в Італію заради них, обом купила по однокімнатній квартирі. Але їм виявилося цього мало. Свою місячну зарплату я висилала Марині, а вона ділилася з Павлом.
Так тривало багато років, і мої діти настільки розлінилися, що забули, як гроші заробляються – ні син, ні донька ніде офіційно не працюють, а тих підзаробітків, які у них є, вистачає лише на те, щоб Марині помаду купити, а Павлу машину заправити, і то не завжди.
Тому мої дорослі діти так і чекають на мої гроші. Заробляла я непогано. Я спеціально йшла на роботу, де треба було доглядати літню пару, бо за двох платили мінімум півтори тисячі євро в місяць.
Перший раз я випадково знайшла таку роботу, а потім вже спеціально шукала, бо зрозуміла, що так можна значно більше заробити.
І хоч на таких роботах було непросто, я все терпіла, заради того, щоб діти мої добре жили.
Я би і не зрозуміла, що роблю щось не так, якби не захворіла. Потрібні були гроші на лікування, і виявилося, що у мене їх немає.
Тоді я стала просити у своєї подруги, такої ж заробітчанки як і я, щоб вона позичила мені гроші.
Гроші мені вона дала, а заодно і вичитала добре, мовляв як так, за 17 років нічого собі не відкласти.
– А де ти жити думаєш, коли повернешся? – питає мене.
І тут до мене наче прозріння прийшло – я і справді навіть косметичний ремонт в своєму будинку не зробила, в той час як інші заробітчанки собі величезні замки побудували.
– Віддавати всі гроші дітям – це все одно що кидати їх у прірву, їм і так постійно буде мало, – каже мені подруга.
Поліна порадила мені хоча б три роки нічого не відправляти дітям, а собі ці гроші приберегти, а потім або квартиру купити, або дім до ладу привести.
Я і стала так робити, нехай пізно, але це краще ніж ніколи. Мені треба про себе подумати.
А син з донькою своєю поведінкою лише вкотре підкреслили, що я все правильно вирішила. Ну хіба не так?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
