Галина ніколи не знала, що таке справжнє родинне тепло. Вона зростала в сусідньому селі Ступки, сирота, виховання взяла на себе тітка Катерина. То було виховання, як чорна робота: Галю годували, одягали в латане, але душевного тепла там не було ані на гріш. Вона звикла, що її життя — це постійна праця і повна відсутність власного кутка.
Тому, коли у двадцять два роки Іван, спокійний, мовчазний тесля із села Заріччя, покликав її заміж, Галина побачила у цьому не пристрасть, а обіцянку стабільності. Це був її шанс на нормальне сімейне життя, на свій власний, хай і маленький, куточок у світі. Вона покірно кивнула, повінчалася, і з невеликою валізкою, у якій вмістилося все її скромне придане, переступила поріг Іванової батьківської хати.
Та радість була тільки на обличчях сусідів, які прийшли на весілля. Далеко не всі в цій родині були раді новій невістці.
Свекруха Марія Петрівна, жінка гонорова, різка, звична до свого абсолютного, нічим не похитного авторитету в родині, зустріла Галину холодним, оцінюючим поглядом. Вона оглянула Галю з ніг до голови, немов та була не живою людиною, а старим, сумнівним товаром, принесеним з базару.
— Ну що ж, Іване. Привів. Гляди, щоб не пошкодував, — єдине, що сказала вона на порозі.
А ще була Іванова старша сестра Ганна, жінка з характером — гостра на язик, вічно незадоволена своїм життям, хоча й жила в місті. Вона приїхала «на оглядини» спеціально.
— Це що, сирота? Іван, ти не міг когось із приданим знайти? Вона ж тобі нічого не принесла, тільки зайвий рот, — прошипіла вона матері, коли Галина пішла ставити чайник.
Галина з перших днів відчула, що їй тут не раді. Вона була чужа, без роду, без опори, і цей статус постійно їй пригадували. Найбільше вразило те, що у великій, просторій хаті Марії Петрівни місця для молодої сім’ї не виділили.
— Що, я тепер повинна ділити свою кімнату з вами, чи що? — рішуче заявила свекруха. — У вас же молодість, ви шумні, а мені потрібен спокій.
Пожаліли для них… літню кухню. Стару, похилену будівлю, з глиняною долівкою, яку Іван поспіхом підлатав, закривши щілини у вікнах. Там Галина й Іван почали свій сімейний побут. Їхнє життя нагадувало постійний компроміс: улітку там було нестерпно душно, взимку — неможливо холодно, а від сирості постійно пахло прілістю.
Галина терпіла. Вона не скаржилася Івану — бо знала, що він розривається між нею і матір’ю. А головне — вона знала, що їй просто нікуди вертатися.
Перші роки давалися важко. Галина взялася за будь-яку роботу, аби тільки не залежати від свекрушиного коментування. На світ з’явилися два сини: первісток Андрій, спокійний, вдумливий, і Святослав — жвавий, як ртуть. Хлопці росли хороші, але разом із ними зростав і тягар турбот, і, на жаль, хвороба Івана.
Чоловік працював теслею, робота була важка, виснажлива. Спочатку це був просто біль у спині після довгого робочого дня. Потім почалися болі в суглобах, які не проходили навіть після сну. Лікарі тільки руками розводили: “Зношування, Галю, зношування. Треба лікувати, треба відпочивати”. Але коли відпочивати, якщо грошей не вистачало навіть на якісні ліки?
Галина працювала, як заведена: в полі — на чужих буряках, на фермерському господарстві — на молочній фермі, і по людях — мила, прала, допомагала по господарству. Вона знала: кожна копійка — це майбутнє її синів. Але навіть незважаючи на це, жили вони бідно.
А головне — жили у тісноті, у чужому гнізді, де кожен крок невістки коментували, кожну копійку рахували. Марія Петрівна постійно заходила до літньої кухні без стуку, перевіряла, чи правильно Галина варить борщ, чи досить жирний він для її сина.
Сестра чоловіка, Ганна, яка приїжджала з міста раз на два місяці, постійно підбурювала матір:
— Мамо, ви дивіться, вона у вас хату відбере. Сирота! Вона ж хитра! Вона тільки й чекає, щоб Івана обкрутити і вас виселити! Знаємо, що вони хочуть!
Марія Петрівна на це тільки кивала, а потім переказувала слова дочки Галині, мовби між іншим:
— Бачиш, Галю, дочка моя переживає, щоб ми без нічого не залишилися. Ти ж нас зрозумій.
Галина мовчала. Вона ніколи не сперечалася. Сперечатися не було сенсу. Вона лише глибше занурювалася в роботу, мріючи про те, щоб її діти не повторили її долю.
Коли Андрій та Святослав стали старшокласниками, а Іван, від постійних болів і слабкості, зовсім зліг, Галина зрозуміла: час не терпить. Або вона щось робить кардинальне, або її сини виростуть у цій бідності, без шансів на освіту, на краще життя. Вони не мали повторити долю батька — тяжка праця, хвороба, безвихідь.
Тому вона наважилася на найважчий крок: поїхати за кордон.
Іван плакав, благав не їхати. Він сидів на старому ліжку в літній кухні, блідий від хвороби і страху самотності.
— Галя, не кидай мене! Я ж без тебе тут пропаду! — шепотів він, стискаючи її долоню.
— Не пропадеш, Іване. Хлопці дорослі вже, допоможуть. А я мушу. Ти сам розумієш — ліки, їжа, синам треба дати старт. Я повернуся, як тільки зможу.
Іван розумів. Він лише опустив голову і прошепотів: «Галю, бережи себе».
Так, у сорок років, Галина поїхала в Італію, у маленьке містечко біля Неаполя, як тисячі українських жінок. Вона найнялася доглядати за старою синьйорою Марією.
Початок був важкий. Чужа мова, від якої боліла голова. Чужі порядки. Недосипи, важкий, виснажливий догляд за примхливою, майже лежачою старою пані. Удень — прибирання, готування, прання. Уночі — вставання кожні дві години, щоб перевернути стареньку, дати ліки. Її перші місяці були просякнуті запахом антисептиків і гіркотою ностальгії. Але вона терпіла. Бо знала, для кого терпить. У її сумці завжди лежали фотографії хлопців — струнких, серйозних, уже майже студентів.
Сини виросли швидше, ніж інші діти. Вони навчилися готувати, доглядати за хворим батьком. Марія Петрівна, звичайно, бурчала, але вже не так голосно — невістки не було поруч, щоб на ній зривати злість.
Через два роки прийшла страшна звістка.
Галина пам’ятає той дзвінок від Святослава, як грім серед ясного неба. Пам’ятає, як бігла з телефоном у руках по темній, вимощеній бруківкою вулиці маленького італійського містечка, як голосила на весь квартал, італійською, українською, мовою чистого, дикого болю. Її Івана не стало.
Вона хотіла кинути все і летіти додому. Але хлопці якраз вступали в університет у Києві. Їм треба було платити за гуртожиток, за харчування, за життя.
— Мамо, не треба. Ти не встигнеш. Ти потрібна нам тут, жива, — просив Андрій, приховуючи власний біль.
Галина вистояла. Вона поховала чоловіка у серці. Попри біль, попри самотність, попри холод чужини, вона залишилася. Вона поставила собі нову мету, яка стала її обітницею: купити дітям по квартирі, щоб у житті вони ніколи не переживали того, що пережила вона — відсутність власного кутка.
Вона зробила це. Спочатку, через п’ять років, купила маленьку “однокімнатку” Андрію — первістку. Потім, ще через три роки, — Святославу. Сини стали на ноги, закінчили навчання, почали роботу. Їхнє життя налагоджувалося. А Галина нарешті подумала про себе:
— А може, й мені вже назбирати на свою, маленьку квартиру? На старість… В Італії я жити не хочу.
Та життя знову, несподівано, перевернуло карти. Прийшла звістка із Заріччя, від старої сусідки: свекруха Марія Петрівна тяжко хвора, лежить сама. Інсульт. Дочка — та сама Ганна — багато років тому поїхала до Америки, вийшла заміж за іммігранта, і в село не те що не приїжджала, а навіть не телефонувала. Зрідка — скидала долари на ліки, але приїхати не могла чи не хотіла.
Марія Петрівна, гонорова жінка з різким характером, залишилася самотою, нікому непотрібна.
Сини Галини сказали, коли вона їм розповіла про звістку:
— Мамо, ми бабусю доглядати не будемо. То не чоловіча справа. Хай Ганна приїжджає, вона ж її дочка. А ми Івана пам’ятаємо. Нас у ту літню кухню поселили.
Галина тільки зітхнула. Вона була іншою. Вона не могла залишити людину помирати. Незважаючи на всю образу, на всі роки приниження, її совість, загартована працею і скорботою, не дозволяла їй вчинити інакше.
Вона зібрала валізку, попрощалася з синьйорою Марією та її родиною в Італії — і поїхала доглядати ту свекруху, яка все життя її принижувала.
Два місяці вона жила у тій самій, великій, теплій хаті. Марія Петрівна була майже прикута до ліжка. Галина мила, годувала, піднімала, перевертала, прала, ночами не спала. Це було набагато важче, ніж доглядати чужу синьйору в Італії, тому що тут були ще й спогади, і гіркота.
Свекруха то лаяла Галину за те, що “руки не з того місця”, то плакала від сорому й самотності, просила вибачення за те, що “долі своєї не мала, тому й злість на інших зривала”. А Галина просто мовчки робила те, що мала робити. Без претензій, без злоби.
Потім свекруха тихо, мирно відійшла уві сні, тримаючи Галину за руку.
Похорон був скромний. Ганна з Америки не приїхала, надіслала лише вінок.
Галина завершила всі справи, попрощалася із синами і знову повернулася до Італії, щоб продовжити працювати, ні на що не сподіваючись. Її метою була її власна, чесно зароблена квартира.
Через рік Галина приїхала в Україну — побачити дітей і нарешті познайомитися з новонародженим онуком.
І тут, у розмові з далеким родичем, колишнім сільським головою, вона випадково дізналася приголомшливу новину.
— Галю, ти чого досі не переїхала? Хата ж твоя. Свекруха Марія Петрівна все на тебе та внуків записала.
Галина остовпіла:
— Яка хата? Хто записав? Вона ж казала, що Ганні все залишить!
— Як хто? Матір Івана. Вона була вже при смерті, ти ж знаєш. Покликала мене і нотаріуса. Казала: «Ганна мене кинула. А Галя мені на старість небо прихилила. Хай вона буде мати, бо вона совість має, а Ганна — тільки долари». А Ганна як приїздила, вже після похорону, то зойки здіймала, що то несправедливо і вона буде судитися. Але заповіт — є заповіт.
Галина була ошелешена. Стільки років жила біля цієї хати, у літній кухні, мов наймичка, принижувана. А тепер — цей дім належить їй, як тихе визнання її чесноти.
Але замість радості в серці піднялася важкість. Ганна, дочка свекрухи, дізнавшись про заповіт, почала погрожувати по телефону з Америки:
— Я тобі ту хату не віддам! Ти там не будеш щаслива! Я все заберу!
Галина слухала ці істеричні крики і лише сумно усміхалася. Вона вже давно перестала ділити людей на своїх і чужих — вона поділяла лише на добрих і злих, і бачила, як зла, гонорова душа Ганни мучить її саму.
І тоді Галина зробила те, що мало хто б зробив після стількох років страждань і принижень:
Вона відмовилася від хати.
Вона переписала свою частку на синів — Андрія та Святослава. Хай хлопці вирішують, що робити з цією землею.
— Я своє життя там віджила, — сказала вона нотаріусу. — Мені того не треба. Я собі куплю свій дім, маленький, але чесно зароблений. Хай мої сини мають. Я не за хату працювала, а за совість, яка не дозволила мені вчинити інакше.
Галина повернулася в Італію. Спокійна, світла, сильна. Вона не забрала нічого чужого, хоча юридично мала право. Не опустилася до сварок і судової тяганини. Не стала рівняти рахунки.
Бо благородство — це коли ти можеш узяти, але не береш. Бо справжнє щастя — це не квадратні метри, а чисте серце, яке вміє прощати і просто робити добро. І Галина знала, що саме це добро завжди повертається — навіть якщо не одразу і не тими шляхами, якими ми його чекаємо.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
