— Ну що, доню, ось і здійснилося! Це твоя незалежність! — Світлана Іванівна театрально повела рукою, окреслюючи великий, гулкий простір, просочений гострим запахом нової будівельної суміші та пилу. — Поглянь, який розмах! Це тобі не ті жалюгідні клітки, які ви орендували.
Леся світилася. Вона стала посеред майбутньої вітальні, заплющила очі і, розкинувши руки, повільно кружляла, відчуваючи, як щастя наповнює її до країв. Двадцять сім років життя, шість з яких були суцільною гонкою: дві роботи, життя в економ-режимі, щоденний, виснажливий підрахунок кожної гривні та одна-єдина, незмінна мета. І ось вона, відчутна, бетонна, тут. Двокімнатна квартира у щойно зданому житловому комплексі. Так, розташована на околиці міста, так, без найменшого натяку на ремонт чи меблі, але власна. Особиста. Виборена.
Це відчуття власності було майже фізичним, наче теплий плащ, який вона нарешті змогла накинути на плечі, що змерзли від років поневірянь.
— Подобається, мамо? — запитала Леся, підбігаючи до Світлани Іванівни і міцно обіймаючи її. — Подивися, яке величезне вікно! Сонця буде багато. Я тут хочу поставити великий кутовий диван, а біля стіни буде моє робоче місце.
Максим, її чоловік, стояв осторонь, притулившись до дверного отвору, і спостерігав за дружиною з ніжною, теплою посмішкою. Він знав ціну цього моменту. Він був свідком кожної її безсонної ночі, кожної відмови від нового одягу, відпусток на морі чи простої можливості сходити в кафе. Він сам вклав сюди всі свої заощадження, але не менш як дві третини загальної суми, що покрила вартість житла, накопичила саме Леся. Він безмежно пишався її залізною волею та цілеспрямованістю.
— Дуже подобається, Лесечко, дуже, — кивнула Світлана Іванівна. Але вже за мить її погляд змінився, став хижим, діловим. Вона озирнулася на другу кімнату, що вела у двір. — Велика кімната, світла… От Іринка з Андрієм та дітьми тут чудово б оселилися. І їм би було роздолля, і ви б могли не так тіснитися.
Леся завмерла. Радісний блиск в очах повільно згасав, а посмішка ніби скам’яніла.
— У якому сенсі — оселилися б? — її голос був тихим, але в ньому вже звучав перший, холодний дзвіночок тривоги.
— Ну, як у якому? — буденно відповіла мати, простукуючи голу стіну, ніби оцінюючи її міцність. — Вони ж зараз свою однокімнатну продають, лізуть в іпотеку, щоб придбати щось більше. А поки йде оформлення угоди, поки узгодження, поки те і се… Де їм жити? Не на вулиці ж. Місяці три-чотири, може, півроку. Хіба це термін для родини?
Повітря в кімнаті ніби перетворилося на в’язкий кисіль. Лесине щастя, таке яскраве і дзвінке хвилину тому, луснуло, як мильна бульбашка, залишивши після себе лише липке відчуття обурення і здивування.
— Мамо, ми щойно отримали ключі, — промовила Леся, намагаючись зберегти спокій. — Тут ремонту, мінімум, на півроку, і то, якщо жити десь в іншому місці. Яке може бути життя?
— Ой, та що там того ремонту! — відмахнулася Світлана Іванівна, немов від настирливої мухи. — Шпалери поклеїте в одній кімнаті нашвидкуруч, матрац на підлогу кинете — і живіть. А Іринка з сім’єю в іншій. Вона дівчина невибаглива, до всього звикне. Зате свій дах над головою. Треба ж допомагати рідним, доню. Хто, як не ми?
Максим прокашлявся, відірвавшись від одвірка. Його обличчя стало кам’яним.
— Світлано Іванівно, ми з Лесею планували одразу робити капітальний ремонт. Це передбачає штроблення стін, заміну всієї електропроводки, заливку підлоги, вирівнювання стель. Тут жити буде просто неможливо. Бруд, пил, шум стовпом.
— Ну що ти, Максиме, вигадуєш якісь небилиці? — недобре примружилася на зятя теща. — Раніше ж якось люди жили й ремонти робили. І нічого, не розвалилися. Зате рідній сестрі допоможете. Адже Іра — не чужа людина.
Леся стояла мовчки, відчуваючи, як усередині все стискається в тугу, крижану грудку. Вона дивилася на голі бетонні стіни, на будівельне сміття на підлозі. Це було її святилище, її фортеця, завойована у важких боях, ціною її здоров’я і молодості. І ось, не встигла вона навіть зробити перший вдих у цьому просторі, як на її територію вже почався неприхований наступ. Наступ під ганебним прапором “ми ж сім’я” та “егоїзм”.
Того ж вечора телефон розривався від дзвінків. Першою зателефонувала мати. Вона говорила довго, вкрадливо, тиснучи на всі відомі їй больові точки та важелі маніпуляції.
— Лесю, я просто не розумію твого егоїзму. У сестри ситуація критична. Андрій на орендовану квартиру категорично не погоджується, каже, грошей у них в обріз, кожна копійка на іпотечний внесок. У мене їм жити немає місця, сама знаєш, хрущовка-двушка, я з батьком, а в них двоє дітей. Куди ж їх? Ти ж завжди була доброю, чуйною дівчинкою.
«Доброю дівчинкою» Леся була все своє життя. Доброю дівчинкою, яка в дитинстві віддавала молодшій Іринці свої найкращі, найновіші іграшки, бо “Ірі ж треба, вона маленька”. Доброю дівчинкою, яка в студентські роки працювала ночами, щоб купити Ірині модне пальто, бо “Ірочка так засмучується, у всіх є, а в неї немає”. Доброю дівчинкою, яка скасовувала власні плани, побачення та зустрічі з друзями, щоб посидіти з племінниками, бо “Ірині треба відпочити, вона так втомлюється з дітьми”.
Ця «доброта» завжди була односторонньою, як дорога з одностороннім рухом. Коли Леся з Максимом тулилися по орендованих кутках і просили у Ірини в борг до зарплати нещасні п’ять тисяч гривень, та, ніяковіючи, відповідала, що у них з Андрієм “усе розраховано і гроші під подушкою не лежать”. Коли Лесі потрібна була допомога перевезти меблі або просто під’їхати на машині, у сестри та її чоловіка раптово з’являлися нагальні, невідкладні справи на дачі або в іншому кінці міста. Вона ніколи не отримувала взаємності, лише вимоги.
Після матері зателефонувала сама Ірина. Її голос був дивною сумішшю плаксивості та неприхованої вимогливості.
— Лесько, ну ти чого взагалі? Мати каже, ти нас не хочеш пускати. Ми ж не назавжди, на якісь нещасні кілька місяців! Ти уявляєш, як нам зараз? Угоду щодо нашої квартири вже призначили, а покупці на нову гальмують зі схваленням. Нам буквально надвір йти! Із двома дітьми! Я навіть речі не знаю, куди подіти!
Леся слухала і відчувала, як у ній підіймається глухе, холодне роздратування, яке роками придушувала провина.
— Іро, у мене голий бетон. Якась там штукатурка. Там жити небезпечно для здоров’я, особливо з дітьми.
— Ой, та годі тобі! — пирхнула сестра. — Не драматизуй. Ми невибагливі. Постелимо туристичні килимки на підлогу. Зате безкоштовно. Ти ж розумієш, що для нас це спасіння? Чи ти хочеш, щоб твої племінники поневірялися по якихось найманих клопівниках, де навіть стіни брудні?
“Твої племінники”. Ця фраза була козирним тузом, абсолютним джокером, який Ірина і мати завжди викладали на стіл, коли хотіли будь-що отримати від Лесі.
— Я подумаю, — сухо відповіла Леся і швидко поклала слухавку. Вона знала, що думатиме недовго.
Максим, який чув усю розмову, підійшов і обійняв її ззаду, поклавши підборіддя на її плече.
— Навіть не думай. Не ведися на це.
— Але ж діти… — слабко заперечила вона, втупившись у його сорочку.
— Діти — це повна відповідальність їхніх батьків: Іри та Андрія, — твердо сказав він. — Вони дорослі люди, і вони зобов’язані були продумати цей період, перш ніж продавати єдине житло, не маючи гарантії на нове. Твоя квартира — це твоя квартира. Не перевалочний пункт, не готель, не гуртожиток і не благодійний фонд. Вона зароблялася для нас.
Його слова були, як ковток крижаної води, що повернув її до тями. Він не говорив “вирішуй сама, я не втручаюся”, не намагався бути “хорошим зятем” для її матері. Він був на її боці. Повністю і беззастережно.
— Вони мене з’їдять, — прошепотіла Леся. — Морально.
— Ми тут удвох. Ми — фортеця. Вони нас не з’їдять, — впевнено відповів Максим. — Триматимемо оборону. Разом.
Оборону довелося тримати вже наступних вихідних, коли вся родина зібралася у батьків Лесі на традиційний недільний обід. Атмосфера була наелектризована до межі, наче перед грозою. Петро Олександрович, батько Лесі, як завжди, вдавав, що нічого не відбувається, старанно роздивляючись вміст своєї тарілки, наче це було найважливіше заняття у світі. Світлана Іванівна підтискала губи і демонстративно, тяжко зітхала, а її погляд обпікав Лесю, як лід. Ірина сиділа з почервонілими очима, а її чоловік Андрій дивився на Лесю з погано прихованим осудом та почуттям образи.
— Що надумала, старша? — порушила загрозливу мовчанку мати, коли з супом було покінчено. Вона навмисно назвала її «старша», підкреслюючи тяжкий, незаперечний тягар відповідальності, який Леся, на її думку, мала нести.
Леся глибоко вдихнула, збираючись із силами. Вона відчула, як її рука під столом міцно стиснула долоню Максима.
— Мамо, я вже все сказала. У квартирі голі стіни, незахищена проводка та бетонна підлога. Жити там неможливо, тим більше з маленькими дітьми. Ми розпочинаємо капітальний ремонт.
— Та що ти заладила про цей нещасний ремонт! — сплеснула руками Ірина, її голос зірвався на високу ноту. — Його ж можна відкласти на півроку! Що трапиться? Квартира ж не втече! А нам це життєво необхідно! Ти просто… ти просто не хочеш нам допомогти! Ти просто стала жадібною!
— Чому це вона має відкладати? — спокійно, але твердо втрутився Максим. Його голос був єдиним острівцем спокою у цьому хаосі. — Ми шість років чекали на цей момент. Шість років збирали, економили, у всьому собі відмовляли. Чому тепер ми повинні відкласти своє життя та свої плани заради вас? Хіба ви не дорослі люди?
— Тому що ми СІМ’Я! — вигукнула Світлана Іванівна, вдаривши по столу долонею так, що задзвеніли келихи. Її обличчя почервоніло від гніву. — У сім’ї прийнято допомагати одне одному! А ти, Лесю, виросла такою егоїсткою! Тільки про себе і думаєш! Купила свої метри і уявила себе королевою!
— Я не уявила, — голос Лесі здригнувся від образи, але вона змогла впоратися з емоціями. — Я просто хочу нарешті жити у своїй квартирі. Своїй. Розумієте? Не з сестрою, її чоловіком та двома дітьми, не у вічному шумі, не у хаосі. Ми з Максимом хочемо розпочати ремонт, облаштувати наше гніздечко. Так, як ми мріяли. Ми заслужили це.
— Гніздечко! — передражнила Ірина, злісно посміхнувшись. — Яке ще гніздечко на бетонній підлозі? Тобі просто шкода для рідної сестри! Признайся!
— Іро, чому ви з Андрієм не винайняли квартиру на ці кілька місяців? — продовжував гнути свою лінію Максим, як досвідчений адвокат. — Це був би найлогічніший і найвідповідальніший вихід із ситуації.
— Грошей немає! — грубо буркнув Андрій, який до цього сидів мовчки. — Все до нової квартири піде. Іпотека — це не жарти. Кожна копійка на рахунку. А тут такий варіант підвернувся… безкоштовний.
“Безкоштовний”. Ось воно, ключове слово, яке розкрило всю підступну сутність їхнього прохання. Вся справа була не в безвиході, а в банальному, нахабному бажанні зекономити. Зекономити за рахунок Лесі, її комфорту, її нервів і її планів.
— Значить так, — Леся рішуче встала з-за столу, відсунувши стілець. Вона відчувала, як тремтять коліна, але її голос пролунав твердо, майже металево, змушуючи всіх замовкнути. — Моє рішення остаточне. Квартира куплена для нас із Максимом. Ми розпочинаємо там ремонт, як і планували. Ніхто, крім нас, там не житиме. Ні тимчасово, ні постійно.
Вона подивилася прямо в очі матері, витримуючи її гнівний погляд.
— Так, я купила квартиру. І так, нікого пускати до себе пожити я не буду. Не просіть більше.
Світлана Іванівна ахнула і драматично схопилася за серце.
— Ти… ти мене в могилу зведеш! Рідну сестру з дітьми на вулицю виганяєш!
— Я нікого не виганяю, — відрізала Леся. — У них була своя квартира, яку вони самі вирішили продати. Це їхнє доросле рішення та їхня повна відповідальність.
Ірина розридалася вголос, обхопивши обличчя руками. Андрій схопився, перекинувши стілець, який із гуркотом впав на підлогу.
— Ну і дякую тобі, сестрице! Не чекав від тебе такої підлості! Ходімо, Іро, нам тут більше нічого робити.
Вони пішли, голосно грюкнувши вхідними дверима. Світлана Іванівна метала у спину Лесі гнівні, повні зневаги погляди. Батько, Петро Олександрович, нарешті підняв голову і тихо зітхнув.
— Дарма ти так, доню. Рідня все-таки.
— А коли мені потрібні були рідні, де всі були? — з гіркотою запитала Леся. Її голос був повний невиплаканих образ. — Коли я просила у вас у борг, щоб заплатити за оренду? Коли ми переїжджали із квартири на квартиру і потрібно було тягати меблі? Ніхто не сказав: “Давайте ми вам допоможемо”. Усі були зайняті. А тепер, коли в мене нарешті щось з’явилося, усі раптом згадали про родинні пута.
Вона взяла Максима за руку.
— Нам теж час іти. Дякую за обід.
Дорога додому пройшла в гнітючій тиші. Леся дивилася у вікно, і сльози самі котилися по щоках. Це були сльози не жалю, а образи, втоми і, водночас, якогось дикого, неймовірного звільнення. Вона вперше у житті сказала «ні». Сказала твердо, без докорів сумління і безповоротно. І це було страшно, але так правильно. Вона перетнула свій Рубікон.
Наступні кілька тижнів були справжнім пеклом. Мати телефонувала щодня, але тепер її голос був крижаним і відчуженим. Вона не просила, а вимагала, звинувачувала, проклинала. Казала, що Ірина з сім’єю туляться в якійсь «будці» на околиці, що діти хворіють, що у всьому винна Лесина «черствість» та «зарозумілість». Ірина писала гнівні повідомлення, повні докорів, порівнюючи Лесю з найгіршими персонажами їхніх улюблених серіалів. Леся прийняла важке, але єдине можливе рішення: вона перестала брати слухавку та читати повідомлення. Врешті, вона заблокувала їх обох.
Це було нелегко. Почуття провини, що вбивалося в неї роками, підводило голову і гризло зсередини, як щур. Їй снилися кошмари, в яких племінники плачуть і просяться до неї до хати, а вона зачиняє перед ними важкі, сталеві двері. Вона прокидалася в холодному поті, і Максим заспокоював її, гладив по волоссю і повторював одне й те саме: “Ти все зробила правильно. Ти захистила нас та наше майбутнє. Вони не мали права. Це не про любов, це про використання.”
Вони з головою поринули у ремонт. Самі здирали стару штукатурку від забудовника, штробили стіни, тягали мішки з будівельними сумішами. Бруд, пил, фізична втома — все це стало порятунком. Кожен забитий цвях, кожен вирівняний сантиметр стіни був актом утвердження свого права. Права на свій простір, права на своє життя.
Одного пізнього вечора, коли вони поверталися з будівельного гіпермаркету, завантажені мішками з ґрунтовкою, біля під’їзду на них чекав Андрій, чоловік Ірини. Він виглядав пом’ятим і дуже втомленим.
— Поговорити треба, — похмуро сказав він, не дивлячись на Лесю, звертався він виключно до Максима, ніби звертаючись до чоловіка по-чоловічому.
— Кажи, — Максим підвівся між ним і дружиною, наче закриваючи її захисним щитом.
— Знайшли ми орендовану квартиру, — процідив Андрій. — Бабусин варіант, далеко від метро і всього. Але жити можна. Ірка твоя… — він кивнув на Лесю, — зовсім з котушок злетіла. Вважає тебе ворогом номер один, привселюдно. Мати її під’юджує. Але це вже таке.
— А ти сам що вважаєш? — запитав Максим.
Андрій помовчав, штовхнув черевиком маленький камінчик.
— Я… я розумію, що ми самі винні. Треба було думати головою, перш ніж влазити у це все. Це Ірка з твоєю матір’ю вирішили, що можна на халяву проскочити і заощадити на оренді п’ять місяців. Я, спочатку, повівся… Ну, а хто б відмовився, коли пропонують таке? Але, якщо чесно… ви все зробили правильно. Не було чого нам сідати вам на шию. Тож… зла не тримайте. Вдалого ремонту.
Він розвернувся і, не прощаючись, пішов геть, розчинившись у темряві двору.
Леся дивилася йому вслід із подивом. Вона чекала будь-чого: нових докорів, погроз, чергових прохань. Але не цього запізнілого, але такого важливого зізнання. Навіть найзапекліший супротивник визнав, що вона мала рацію.
Минуло трохи більше півроку.
Ремонт було майже повністю закінчено. Квартира перетворилася з холодної коробки на затишний простір. Світлі стіни, новий ламінат, сучасна кухня. Ще не було всіх меблів, де-не-де висіли тимчасові лампочки Ілліча, але це вже був ДІМ. Їхній будинок. Тихий, спокійний, без чужих вимог та маніпуляцій.
Вони сиділи на новому, м’якому дивані, пили чай і дивилися у величезне вікно на вогні нічного міста. Леся поклала голову на плече Максиму.
— Знаєш, я досі іноді почуваюся винною. Це дивно.
— Це минеться, — відповів він, ніжно цілуючи її у маківку. — Це фантомні болі. Ампутували те, що заважало жити, а воно все ще ниє. Це звичка відчувати себе винною, це не справжня провина.
З матір’ю та сестрою вона так і не спілкувалася. Петро Олександрович іноді телефонував, коротко питав, як справи, і швидко згортав розмову, боячись потрапити під гарячу руку дружини. Леся знала, що в очах родичів вона назавжди залишиться безсердечною егоїсткою, яка віддала перевагу бетонним стінам і комфорту рідній крові.
Але сидячи у своїй тихій, чистій, власній квартирі, в обіймах коханої людини, вона вперше в житті не почувалася «доброю дівчинкою». Вона почувалася дорослою жінкою. Жінкою, яка має право на свій простір, на свої правила та на своє власне, зароблене життя. І це відчуття було дорожчим за всі сімейні обіди та фальшиві обійми. Душа, стиснута в грудку десятиліттями догоджання іншим, нарешті, почала повільно, але впевнено розвертатися. Вона набула свободи у своїй фортеці на краю міста.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
