Вечір четверга обіцяв бути тихим. На кухні в затишному горщику впрівав куліш, а повітря було густим від аромату свіжої петрушки та підсмаженого сала.
Ніна якраз знімала піну з юшки, коли двері в коридорі розчинилися з таким гуркотом, наче в дім влетів буревій.
— Ну що, невісточко, святкуєте вже? — голос Степаниди Марківни пролунав раніше, ніж вона з’явилася на порозі кухні. Свекруха пройшла вперед, навіть не глянувши на свої брудні черевики, що залишали брудні сліди на світлому лінолеумі. — Дізналися, що дядько Михайло квартиру на Андрія переписав, і думаєте — схопили Бога за бороди?
Ніна заціпила зуби, міцніше стиснувши дерев’яну ложку.
Вечеря миттєво втратила свій смак, перетворившись на декорацію до сімейної драми.
— Доброго вечора, Степанидо Марківно, — Ніна намагалася тримати голос рівним. — Проходьте, раз уже зайшли без запрошення. Може, руки помиєте?
— Не вчи мене, дитино! — стара жінка з розмаху ляснула долонею по столу, від чого кришки на баночках зі спеціями жалібно брякнули. — Ми з Миколою все обговорили. Ця оселя — спільне родинне надбання, а не ваша приватна лавочка!
У цей момент до кухні зайшов Андрій, витираючи руки об старий лляний рушник.
Він виглядав втомленим після зміни, і новина про візит матері явно не додала йому бадьорості.
— Мамо, про що ти ведеш мову? — спокійно запитав він. — Дядько Михайло залишив квартиру мені. Є офіційний заповіт, підписаний нотаріусом. Це була його остання воля.
— Воля?! — Степанида Марківна підхопилася з місця. — А хто за ним доглядав, коли він ледь ноги переставляв? Я йому відвари різні варила, пороги лікарень оббивала! А Микола — брат рідний — останні копійки на його ліки витрачав!
Ніна мимоволі притихла, щоб не розсміятися.
«Відвари» Степаніди Марківни були легендою: за останнє десятиліття вона відвідала брата хіба що тричі, і то — щоб попросити грошей у борг.
Дядько Михайло жив самотньо, харчуючись гречкою та домашніми закрутками, які йому щотижня привозив Андрій.
— Мамо, ти востаннє була в дядька на Трійцю позаминулого року, — Андрій присів на край табурета, важко зітхнувши. — Забігла на десять хвилин, залишила черствий пиріг і поїхала на дачу.
— Ах, ось воно як?! — обличчя свекрухи вкрилося червоними плямами. — Тепер я вже й поганою матір’ю стала? Сина проти рідної матері нацьковуєш, Ніно? Це твоїх рук справа!
— Ніхто нікого не нацьковує, — Ніна поставила перед гостею чашку з чаєм. — Давайте дивитися правді в очі. Михайло Григорович довірив ключі Андрію. Це факт.
— Який там факт! — у дверях, наче чорт із табакерки, з’явився Микола, молодший брат Андрія. Певно, чекав за дверима сигналу. — Андрію, ну ти ж розумієш. У мене кредити за машину тиснуть, малим на навчання треба збирати. Якщо квартиру продати та чесно розпаювати — всім життя полегшає!
— Стривай, — Андрій повільно підвівся. — Що значить «продати»? Що значить «розпаювати»?
— Ну, ми ж одна родина! — Микола розвів руками, розпливаючись у фальшивій посмішці. — Дядько був нам усім родичем. Отже, і спадок має бути гуртовим.
Куліш почав пригорати, пускаючи гіркуватий дим.
Ніна вимкнула конфорку, спостерігаючи за цим абсурдом.
— Миколо, — звернулася вона до дівера. — Коли три роки тому Михайлу Григоровичу було недобре і він довго був в стаціонарі, хто постійно біля нього сидів і купував медикаменти?
— Ну. Андрій, мабуть, — той відвів очі вбік, розглядаючи візерунок на підлозі.
— Саме так. Понад сорок тисяч гривень. А коли в його старій «хрущовці» прорвало труби й залило сусідів, хто робив ремонт і вигрібав воду ночами? Хто змінював йому постіль і годував з ложечки, коли він не міг встати?
— Ніно, чого ти налетіла на хлопця?! — Степаніда Марківна знову схопилася за серце. — Я своє здоров’я на вівтар вашого добробуту поклала! Обох синів на ноги поставила, в люди вивела! А тепер мені замість подяки — дулю під ніс?
— Мамо, — Андрій провів долонею по обличчю. — Це не має жодного відношення до ситуації. Михайло залишив мені житло, бо знав: я йому дам лад. Це законно.
— Законно! — передражнила матір. — А по-Божому? Ми ж рідні люди! Чи ти вже забув, хто тебе на світ привів?!
Микола тим часом дістав із кишені зім’ятий аркуш паперу, густо розлінований цифрами.
— Андрію, я тут прикинув, — він розгладив папірець на столі. — Нерухомість у цьому районі зараз у ціні. Якщо виставити за п’ятдесят тисяч доларів, то на трьох — мені, тобі та мамі — вийде по шістнадцять з гаком. Я, якщо чесно, згоден і на п’ятнадцять, аби без суду.
У Ніни від такої нахабності перехопило подих.
— На трьох?! — вигукнула вона. — Миколо, ти при своєму розумі?
— А що не так? — він знизав плечима. — Мама взагалі має отримати левову частку. Вона найстарша в роду.
— Ось саме! — підтакнула Степанида Марківна. — Я — мати! Мене шанувати треба, а не по кутках засувати!
Андрій мовчав, невідривно дивлячись у вікно на вечірні вогні міста.
Ніна знала цей вираз обличчя — він був за крок до суперечки, але тримався з останніх сил заради пам’яті про дядька.
— Послухайте, — Ніна сіла навпроти Миколи. — Будемо щирими. Коли ти востаннє провідував Михайла? Не по телефону, а так, щоб зайти й спитати: «Дядьку, як ви?»
— Ну, на мамині іменини, здається, — він почухав потилицю. — Років чотири тому. Може, п’ять.
— П’ять років. А Андрій бував там щосуботи. Купував продукти, викликав і шукав фахівців, платив за опалення. Ти хоч раз поцікавився, чи є в старої людини хліб на столі?
— Так він же не скаржився! — почав виправдовуватися Микола.
— Він був немічним старим чоловіком, якому перевалило за вісімдесят! — Ніна підвищила голос. — Він не мав благати про увагу рідних племінників!
— Ніно, не смій підвищувати голос на мого молодшого! — втрутилася свекруха. — Ми прийшли по-людськи домовитися про розподіл, а ти тут влаштувала допит!
— По-людськи?! — Ніна підвелася. — Ви вдерлися в нашу хату без попередження, вимагаєте шматок майна, до якого не маєте жодного стосунку, і називаєте це «домовитися»?
— Жодного стосунку?! — Степанида Марківна аж засичала. — Та як ти смієш! Це наша родина! Наше коріння!
— То де ж було те коріння, коли дядько Михайло місяцями був в порожній палаті? — Андрій нарешті заговорив. Його голос був тихим, але важким, наче камінь. — Де була «сім’я», коли він не міг навіть склянку води втримати?
На кухні запала тиша.
— Значить, так, — свекруха різко підхопила свою торбу. — Ми йдемо до адвоката. Будемо оскаржувати цей папірець через суд. Миколо, ходімо, тут нам не раді!
Вона розвернулася і вийшла, з силою грюкнувши дверима так, що на стіні похитнулася картина. Микола затримався на порозі, переминаючись із ноги на ногу.
— Андрію, ну ти ж розумієш, — він винувато глянув на брата. — Гроші справді дуже потрібні. Може, хоч декілька тисяч виділиш? Як рідному брату?
Андрій повільно підійшов до дверей і відчинив їх навстіж.
— Йди, Миколо. Гроші — це папір, а совість у крамниці не купиш.
— Ну, брате.
— Йди.
Молодший брат вийшов, щось бурмочучи собі під ніс про невдячність і «західне виховання».
Двері нарешті зачинилися. Подружжя залишилося вдвох у напівтемряві кухні.
Куліш зовсім охолов, покрившись сірою плівкою.
— Вони справді підуть до суду? — тихо запитала Ніна.
Андрій важко опустився на стілець, підперши голову руками.
— Підуть. Я знаю маму. Тепер вона рознесе по всьому селу і місту звістку про те, який я жадібний і черствий син. Буде плакати на кожному розі.
Ніна підійшла і ніжно обійняла чоловіка за плечі.
Вона розуміла — цей вечір був лише початком довгої та виснажливої боротьби, де на кону стояли не стіни квартири, а залишки людської гідності.
Але що вони можуть зробити, щоб зберегти свій спадок?
Хіба мати може собі цю квартиру забрати? Хіба не по-людськи було б, якби її отримав лише Андрій, адже це була остання воля дадька?
Фото ілюстративне.
