«Ти хоч знаєш, що твоє лікування в стаціонарі — це просто оплачена відпустка, поки я тут зашиваюся з побутом?» — Петро стояв над моїм ліжком у палаті, і в його очах не було ні краплі співчуття, лише роздратування від того, що звичний механізм його комфорту раптом зламався.
Світлана розплющила очі, коли за вікном лікарні вже густішало сутінки. Голова була важка, в тілі відчувалася слабкість, яка не відпускала з учорашнього дня. Другий день у лікарні давався непросто — сил поверталося мало, кожен рух вимагав зусиль. Вона лежала, дивлячись у білу стелю, і намагалася не думати про те, як довго ще триватиме цей стан.
Загострення сталося раптово. Світлана відчула нестерпну важкість у животі пізно ввечері, коли саме доготовувала вечерю. Спочатку вирішила, що просто перевтомилася, але через годину стало зрозуміло: сама не впорається. Петро викликав допомогу, лікарі швидко визначили проблему та відвезли її. Діагноз виявився серйозним — гостре запалення підшлункової з ускладненнями. Потрібно було спостереження, крапельниці, суворий режим.
На Петра вона не чекала так рано. Коли її відвозили, він залишився вдома, сказавши, що вранці зайде провідати. Але ранок минув, потім день, і тільки зараз, ближче до вечора другого дня, двері палати відчинилися. Світлана повернула голову і побачила чоловіка. На обличчі його не було ні занепокоєння, ні тривоги — лише звичний вираз людини, яка прийшла з’ясувати стосунки.
— Ти нарешті прийшов, — тихо сказала Світлана, намагаючись трохи піднятися. Рух дався насилу, і вона знову опустилася на подушку.
Петро кивнув, оглянув палату — три ліжка, тумбочки, вікно з видом на сусідній корпус. Його погляд ковзнув по крапельниці, по медичних приладах, але обличчя залишилося байдужим. Він підійшов, але не сів на стілець поруч, а зупинився біля спинки ліжка, ніби тримаючись за дистанцію.
— Як воно? — спитав він без особливого інтересу, ніби виконуючи обов’язковий ритуал перед переходом до головного.
— Краще, ніж учора, — відповіла Світлана. — Лікар сказав, що основна небезпека минула, але треба ще полежати. Щонайменше днів п’ять, може, тиждень.
Петро насупився. Світлана помітила, як напружилися його плечі. Вона знала цей погляд — він з’являвся щоразу, коли щось йшло не за його сценарієм.
— Тиждень? — перепитав він, ніби вона назвала термін ув’язнення. — Навіщо так довго?
Світлана зітхнула. Їй не хотілося пояснювати медичні терміни, не хотілося виправдовуватись. Але багаторічна звичка брала своє.
— У мене серйозна проблема з органом, Петре. Це не жарти. Потрібен час, щоб організм знову почав нормально працювати.
Петро таки сів на стілець, але не присунувся ближче. Він дістав телефон, глянув на екран, потім сховав назад. Світлана бачила, що він готує промову. Вона чекала, коли він спитає, чи купити ліки, чи принести бульйон, чи треба якась допомога. Але Петро заговорив про «важливе».
— Вдома казна-що робиться, — почав він, дивлячись кудись у вікно. — Я вчора намагався щось зметикувати на вечерю, але тільки зіпсував посуд. Не знаю, де в тебе що лежить, усе не на своїх місцях.
Світлана мовчала. Вона розуміла, до чого він хилить, але до останнього сподівалася, що він не скаже цього тут, де пахне ліками та втомою.
— Білизна не випрана, — вів далі Петро. — Сорочки свіжі скінчилися, довелося вдягати стару, м’яту. У холодильнику порожньо, я купив якісь пельмені, але це ж не діло. Хто буде все це розгрібати?
Світлана заплющила очі. Їй хотілося нагадати, що вона опинилася тут не на курорті, що її привезли з сильним болем, від якого темніло в очах. Але вона просто тихо запитала:
— І що ти пропонуєш?
Петро глянув на неї, і в його очах не було ні грама розуміння. Він говорив так, ніби обговорював побутову несправність пилотяга.
— Полежала — і досить, — сказав Петро впевнено. — Вдома справ купа, а ти тут фактично відпочиваєш. Поки я за все один віддуваюся.
Світлана завмерла. Слова чоловіка пролунали так буденно, що вона на мить засумнівалася, чи не марить вона від ліків. Вона повільно розплющила очі і подивилася на Петра. Обличчя його було спокійним.
— Що ти сказав? — перепитала вона, голос почав тремтіти.
— Я кажу, що настав час додому, — повторив Петро роздратовано. — Два дні — це з головою. Лікарі завжди перестраховуються, тримають людей довше, щоб гроші тягнути чи для статистики. А в мене робота, мені ніколи возитися з побутом.
Світлана повільно піднялася на лікті, перемагаючи слабкість. Крапельниця потягла за собою шкіру, і вона обережно поправила голку. Її погляд став іншим — вона ніби вперше побачила людину, з якою ділила ліжко і стіл п’ятнадцять років.
— Ти справді думаєш, що я тут у відпустці? — спитала вона, і в її голосі вперше за всю розмову з’явилися сталеві нотки.
Петро знизав плечима, ніби відповідь була очевидною.
— Ну, а що? Лежиш у чистій постелі, тобі їсти приносять, таблетки дають. Ніякої біганини, ніякого начальства, ніякої плити. Я б теж не відмовився так «похворіти» тиждень.
Світлана відчула, як до обличчя прилила кров. Всередині все скипіло від гіркої образи та усвідомлення того, що для цієї людини вона — просто функція. Безвідмовна пральна машина, яка раптом видала помилку і потребує термінового ремонту, бо господареві незручно.
— Петре, — почала вона повільно. — Я тут не відпочиваю. У мене була криза. Я не могла дихати від болю. Це не відпустка, це спроба залишитися здоровою людиною.
Петро махнув рукою, ніби відганяв муху.
— Ти завжди любила перебільшувати. Завжди з мухи слона робиш. Ну поболіло трохи, випила б щось удома і все. А ти розляглася.
Світлана зрозуміла, що сперечатися марно. Він не чув. Для нього її стан був лише прикрим порушенням його комфорту. Його не цікавило, що каже лікар. Його хвилювало лише те, хто завтра попрасує штани.
— Я не піду звідси раніше, ніж скаже лікар, — твердо промовила Світлана. — І це не обговорюється.
Петро невдоволено підібгав губи. Він підвівся, пройшовся палатою. Він явно чекав, що вона почне виправдовуватися чи просити вибачення.
— Знаєш, що я думаю? — сказав Петро, зупинившись біля вікна. — Тобі просто зручно тут бути. Тобі подобається, що всі навколо бігають, а ти нічого не робиш. А я маю розриватися?
— Ти доросла людина, — спокійно відповіла Світлана. — Можеш замовити їжу або скористатися послугами клінінгу. Або попросити свою маму зайти, вона ж поруч живе.
Петро аж змінився на обличчі.
— Маму? Щоб вона побачила, що в нас удома робиться, і рознесла по всій родині, що ти закинула господарство? Ні, дякую.
Світлана заплющила очі. Вона зрозуміла, що ця розмова — це глухий кут.
— Послухай, — голос Петра став м’якшим, але це була та сама липка маніпуляція, яку він використовував роками. — Я ж не хочу сваритися. Я просто втомився. Без тебе все не так. Ти ж знаєш, як я без тебе не справляюся?
Раніше ці слова змусили б її відчути провину. Вона б схопилася, почала б збирати речі, аби лише він не засмучувався. Але сьогодні щось обірвалося. Біль, який вона пережила вчора, став ніби фільтром, через який вона побачила всю фальш його «кохання».
— Мені теж важко, — тихо сказала вона. — Але я тут не з власної волі. І якщо ти цього не розумієш, нам справді нема про що говорити.
Петро розлютився. Маска м’якості миттєво злетіла.
— Ну і лежи! Егоїстка! Тільки про себе і думаєш!
Світлана не відповіла. Вона просто дивилася на нього з невимовною втомою.
— Іди, Петре, — сказала вона рівним голосом. — Мені треба відпочити. По-справжньому.
Він ще хвилину стояв, не вірячи, що вона не здалася. Зазвичай Світлана завжди згладжувала кути. Але не цього разу.
— Добре! — кинув він на порозі. — Лежи хоч до весни. Але не сподівайся, що коли повернешся, я буду бігати навколо тебе.
Двері зачинилися. Світлана видихнула. Сліз не було. Було лише дивне, гостре полегшення.
Наступного ранку до неї забігла подруга Марина. Вона принесла свіжі фрукти, йогурти і — що найважливіше — щиру посмішку.
— Світланко, як ти? — Марина присіла поруч. — Я вчора хотіла зайти, але Петро сказав, що він сам буде, щоб не заважати.
Світлана ледь помітно посміхнулася.
— Приходив. Краще б не приходив.
Коли подруга почула про «відпустку», вона ледь не впустила склянку з соком.
— Він при своєму розумі? Ти ж ледь на ногах трималася!
— Знаєш, Марина, я тільки зараз зрозуміла… — Світлана дивилася у вікно на голі гілки дерев. — Я всі ці роки була для нього не людиною, а сервісом. Безкоштовним, цілодобовим і дуже якісним. А сервіс не має права хворіти. Він має працювати.
— І що ти думаєш робити?
— Поки що — одужувати. А далі побачимо. Але так, як було, вже точно не буде.
Наступні дні Світлана провела в тиші. Петро більше не приходив, тільки писав сухі повідомлення: «Де ключі від гаража?», «Закінчилася кава». Вона відповідала коротко і по суті.
Вона згадувала їхнє життя. Як вона відмовлялася від поїздок до батьків, бо Петрові було нудно їхати. Як вона економила на своїх дрібницях, щоб він міг купити собі нові дорогі гаджети для риболовлі. Вона завжди була за ним, у його тіні, підтримуючи його комфорт ціною власного ресурсу.
На четвертий день лікар зайшов до палати з результатами аналізів.
— Ну що, Світлано Іванівно, динаміка хороша. Завтра готуйтеся на виписку. Але пам’ятайте: дієта, ніяких стресів і повноцінний відпочинок. Це обов’язково.
Світлана кивнула. Вона знала, що вдома відпочинок їй не світить.
Увечері Петро таки з’явився. Настрій у нього був трохи кращий, мабуть, зрадів, що «служба підтримки» повертається в стрій.
— Ну що, навідпочивалася? — знову ці слова, ніби жартома, але з тим самим присмаком. — Завтра заберу тебе після роботи.
— Не треба, — сказала Світлана. — За мною Марина заїде.
— Чого це? Я ж чоловік, я маю забрати.
— Ти маєш працювати, Петре. А мені треба заїхати в одне місце.
Він не став сперечатися, тільки знизав плечима. Його більше хвилювало, що буде на вечерю.
Наступного дня Марина чекала її на ганку лікарні. Світлана вийшла, вдихнула холодне повітря і відчула себе неймовірно легкою.
— Їдемо додому? — спитала Марина.
— Так. Але спочатку заїдемо за речами.
Удома було саме так, як вона і уявляла. Гори посуду, пил, розкидані речі. Петро навіть не спробував прибрати до її приходу. Він був упевнений: вона повернеться — і магічним чином усе стане чистим.
Світлана спокійно пройшла до спальні, дістала свою велику сумку. Вона не збирала все. Тільки документи, основний одяг і те, що було їй дороге.
— Світла, ти що робиш? — Марина стояла в дверях, здивовано кліпаючи очима.
— Я роблю те, що треба було зробити ще років п’ять тому, — відповіла Світлана, застібаючи блискавку. — Петро каже, що я тут відпочивала. Тож я вирішила продовжити свою «відпустку». Назавжди.
Вона залишила ключі на столі біля купи брудних тарілок. Написала на серветці лише два слова: «Насолоджуйся побутом».
Коли вони сіли в машину, Світлана відчула, як серце калатає, але це був не страх. Це був азарт. Азарт людини, яка нарешті обрала себе.
— Поживу в тебе кілька днів, поки знайду квартиру? — спитала вона подругу.
— Та хоч рік! Світланко, я тобою пишаюся!
Увечері телефон почав розриватися. Петро дзвонив разів двадцять. Потім пішли повідомлення. Спочатку гнівні: «Ти куди поділася? Де вечеря? Що це за вибрики?». Потім розгублені: «Світла, ну досить жартувати, я ж просто сказав, не ображайся». А під кінець — майже жалібні: «Я не можу знайти свої ліки від тиску, де вони?».
Світлана прочитала останнє і просто заблокувала номер. Вона знала, де ліки. Вони на тій самій полиці, де були останні десять років. Просто він ніколи не давав собі клопоту подивитися самому.
Вона лежала на дивані у Марини, пила чай і дивилася телевізор. У неї нічого не боліло — ні тіло, ні душа. Вона зрозуміла одну просту річ: здоров’я — це не тільки відсутність хвороб. Це коли поруч з тобою людина, яка не змушує тебе почуватися винною за те, що ти просто людина.
Минуло кілька місяців. Світлана подала на розлучення. Було важко, Петро намагався маніпулювати через спільних знайомих, розказував усім, яка вона невдячна. Але вона більше не велася на це.
Вона знайшла роботу в невеликій приватній клініці — реєстратором. Робота не важка, колектив чудовий. Вона почала ходити в басейн, правильно харчуватися і — найголовніше — багато посміхатися.
Якось вона зустріла Петра в магазині. Він виглядав не дуже: сорочка непрасована, погляд розсіяний, у кошику — самі напівфабрикати.
— Привіт, — сказав він, зупинившись. — Як ти?
— Привіт. Чудово. Нарешті відпочила, — вона тонко посміхнулася, використовуючи його улюблене слово.
— Знаєш… — Петро зам’явся. — Вдома так порожньо. Я найняв жінку, щоб прибирала, але це не те. Може… може, спробуємо спочатку?
Світлана подивилася на нього і не відчула нічого. Ні злості, ні жалю. Просто чужа людина, з якою її більше нічого не пов’язувало.
— Ні, Петре. Мені дуже подобається моя «відпустка». Я не хочу з неї повертатися.
Вона розвернулася і пішла до каси. В її кошику були свіжі овочі, фрукти і плитка дорогого шоколаду. Для себе.
Ця історія — нагадування для всіх нас. Якщо ваш близький вважає ваші проблеми дрібницями, а вашу хворобу — відпочинком, не чекайте, поки стане зовсім пізно. Обирайте себе. Бо ви у себе — єдина людина, яка буде з вами до кінця.
Життя занадто коротке, щоб витрачати його на тих, хто бачить у вас лише функцію. Будьте щасливими, будьте здоровими і ніколи не дозволяйте нікому знецінювати ваше право на турботу.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
