Марія стояла в коридорі, і їй здавалося, що підлога під ногами хитається, хоча плитка була дорога, іспанська, покладена ідеально рівно. Тільки-но з аеропорту, ще з запахом італійських парфумів і кави на одязі, вона відчула, як її обдало холодним протягом рідного дому. Роберто, її чоловік, стояв поруч із двома величезними валізами, набитими подарунками — сирами, вином, модними светрами для зятя та онуків. Він усміхався своєю доброю, трохи розгубленою усмішкою, намагаючись вловити зміст слів, які Василь випльовував, як розпечене каміння.
— Дім — це не стіни, мамо, — Василь навіть не взяв у тещі сумку. Він стояв, схрестивши руки на грудях, у своїй робочій куртці, яку, здається, ніколи не знімав. — Це фундамент, який я закладав власною працею десять років. Кожен вихідний, кожну відпустку. Поки ви там на сонечку грілися і полуницю збирали, я тут у багнюці порпався.
Марія відчула, як у грудях щось стислося. «На сонечку грілася»… Вона згадала свої перші три роки в Римі. Як спина нила так, що вночі хотілося кричати. Як вона, дипломований вчитель математики, мила підлоги в будинках синьйорів, які дивилися на неї як на порожнє місце. Як доглядала за капризною синьйорою Агатою, яка могла вночі жбурнути в неї склянкою води, бо їй «здалося», що Марія занадто гучно дихає.
— Василю, що ти таке кажеш? — тихо промовила Марія, опускаючи очі. — Ми ж для вас старалися. Кожен євро, до останнього цента, передавала сюди. Ти ж знаєш, як це давалося.
— Знаю! — відрізав зять. — Знаю, що гроші були ваші. Але руки — мої. Хто стіни гнав? Хто дах крити допомагав? Хто опалення тягнув, щоб Леся з дітьми в теплі сиділи? Ви приїжджаєте раз на рік як королева на іменини, а я тут і сторож, і будівельник, і наймит.
Леся вийшла з кухні. Вона витирала руки об рушник, і Марія помітила, яка донька стала доросла, навіть трохи сувора. Не було в її очах тієї дитячої радості, з якою вона колись зустрічала маму з автобуса «Чернівці-Рим».
— Мамо, не починайте, — сказала Леся, не дивлячись в очі. — Василь правду каже. Він тут кожен цвях знає в обличчя. Ви он Руслану машину купили — він на ній тепер дівчат катає і «таксує» під настрій. Ірі квартиру в місті зробили, вона там пані, сама собі господиня. А ми? Ми в цій хаті як у приймах. Нам треба гарантії, мамо. Діти ростуть.
Роберто обережно торкнувся плеча Марії. — Maria, tutto bene? Perché gridano? (Маріє, все добре? Чому вони кричать?) — Sì, Roberto, stanchezza… (Так, Роберто, втома…) — збрехала вона, хоча серце шалено колотилося.
Вони пройшли до вітальні. Цей будинок справді був розкішним. Марія обирала кожну дрібницю. Вона ходила по італійських бутіках, виглядала знижки на люстри, купувала дорогі штори, які потім передавала бусами. Вона малювала в уяві, як вийде на пенсію, повернеться в рідне село, буде пекти пироги в цій величезній кухні, а онуки бігатимуть по м’якому килиму. Вона хотіла «як у людей», тільки краще.
— Ти ж знаєш, Василю, — почала Марія, коли всі сіли за стіл, на якому навіть чаю не запропонували. — Що цей будинок — це моя старість. Я планувала тут жити з вами, допомагати. Руслану і Ірі я дала старт, бо вони молодші, у них нічого не було. А вам лишається цей величезний дім. Це ж ваш спадок.
— Спадок — це коли воно моє по документах! — Василь ляснув долонею по столу так, що задзвеніли келихи в серванті. — А зараз я хто? Квартирант на пташиних правах? Ви завтра з Роберто посваритеся або він захоче в свою Італію назад, і скажете мені: «Васю, збирай манатки». Куди я піду? В хату до батьків, де мої три брати з сім’ями на головах один у одного сидять?
— Хіба я колись давала привід так думати? — Марія не вірила своїм вухам.
— Життя таке, мамо, — подала голос Леся. — Сьогодні ви так кажете, а завтра… Василь сказав чітко: або завтра йдемо до нотаріуса і переписуємо будинок порівну на мене і на нього, або ми збираємо речі. У Польщу поїдемо, на заводи. Будете самі тут господарювати. Самі цей «палац» топити, самі город сапати і паркан фарбувати.
Вечеря пройшла в гнітючій тиші. Роберто намагався жартувати, відкрив пляшку італійського вина, але Василь лише пригубив і пішов у гараж «колупатися в машині». Леся швидко помила посуд і сховалася в дитячій.
Марія лежала в ліжку у своїй кімнаті — тій самій, про яку мріяла довгі десять років. Шпалери з шовкографією, велике ліжко з ортопедичним матрацом… Але зараз їй здавалося, що вона лежить у склепі. Дорогому, гарному, але холодному.
Вона згадувала, як кожну неділю в Римі вона йшла на «терміні» — місце, де збиралися українці. Передавала передачі, рахувала гроші. Собі купувала найдешевшу їжу, одяг доношувала після синьйори, а дітям купувала все найкраще. Хотіла, щоб вони не відчували себе бідними. Хотіла компенсувати свою відсутність грошима.
«Де я помилилася?» — думала вона, дивлячись у стелю.
Вона дала синові машину — він став ледачим. Дала молодшій доньці квартиру — та сприйняла це як належне і навіть на новосілля маму не дуже кликала, бо в Марії «смак занадто сільський». А старша, Леся, яка була її найбільшою надією, тепер стоїть перед нею з холодними очима і вимагає печатку нотаріуса.
Марія зрозуміла страшну річ: вона побудувала дім, але зруйнувала сім’ю. Гроші, які мали стати клеєм для їхньої родини, стали кислотою, яка роз’їла все людське. Василь не бачив у ній тещу чи жінку, яка важко працювала. Він бачив інвестора, чий термін придатності вийшов.
Вранці Марія вийшла на ґанок. Сонце тільки вставало, висвітлюючи кований паркан, на який пішло дві її річні зарплати. Роберто вже був на ногах, він пив каву і дивився на сад.
— Maria, bella casa, — сказав він, посміхаючись. — Ma non c’è gioia. (Маріє, гарний дім. Але немає радості.)
Він відчув це навіть без перекладу.
У дверях з’явився Василь. Він був зібраний, одягнений «на вихід». — Ну що, мамо? Їдемо в район до нотаріуса чи мені буса замовляти на Краків?
Марія подивилася на нього, потім на Лесю, яка стояла позаду чоловіка, опустивши голову. Вона зрозуміла: якщо вона зараз відмовить — вона втратить онуків. Якщо погодиться — вона перестане бути господаркою у власному житті.
— Знаєш, Василю, — спокійно сказала Марія. — Ти правий. Дім — це не стіни. Це люди. Я десять років купувала цеглу, але забула запитати, чи хочете ви бути в цьому домі зі мною, а не просто володіти ним.
Вона зробила паузу і глибоко вдихнула.
— Я підпишу документи. Будинок буде на вас із Лесею. Мені не потрібні суди і сварки. Але я маю одну умову.
Василь при мружився, чекаючи каверзи. — Яку ще умову?
— Я забираю Роберто і ми повертаємося в Італію. Там у нього є невеликий будиночок біля моря, який він хотів продати, щоб жити тут. Тепер я скажу йому, щоб не продавав. Я буду приїжджати сюди в гості. Як гостя, розумієш? Не як господиня, не як спонсор, а як бабуся. Подивлюся, як ви будете цей дім утримувати за власні гроші. Комунальні, податки, ремонт даху… Тепер це все ваше. Повністю.
Василь на мить розгубився. Він розраховував, що Марія і далі буде «підкидати» грошенят на утримання такого величезного палацу, адже її пенсія та заробітки в Італії були стабільними. А утримувати двоповерховий будинок на сільську зарплату — задача не з легких.
— Мамо, ну ви що, образилися? — пробурмотіла Леся, відчувши, що земля під ногами стає хиткою.
— Ні, доню. Я просто нарешті зрозуміла, що старість треба доживати там, де тебе люблять не за дарчу, а за те, що ти просто є. Роберто мене любить і без палаців.
Марія повернулася до чоловіка і взяла його за руку. — Andiamo a casa, Roberto. A casa tua. (Ходімо додому, Роберто. В твій дім.)
Вона йшла до машини, не озираючись на блискучу металочерепицю і кований паркан. Вона відчувала дивну легкість. Вперше за десять років вона не була винна грошей, уваги чи «гарантій». Вона просто була вільною. А «італійський палац» залишився стояти посеред села — великий, гарний і неймовірно важкий для тих, хто хотів отримати його задарма.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
