— Стули пельку і йди на кухню, приготуй мені щось перекусити, — процідила крізь зуби свекруха, випроставшись на повний зріст.

Вероніка відчула, як всередині здіймається хвиля протесту, але відповіла спокійним, хоч і гострим тоном: — А ви привезли якісь продукти, Надіє Петрівно, щоб я могла з них щось зготувати?

— Я приїхала в гості до рідного сина і не зобов’язана нічого возити з собою в торбах! — обурено вигукнула жінка, поправляючи хустку.

Микола та Вероніка лише цього літа завершили капітальне оновлення на своїй дачі. Невеличка ділянка з будиночком дісталася Вероніці у спадок від бабусі. Батьки дівчини мали свій город в іншому місці, тому ця земля роками стояла пусткою, заростаючи полином та спогадами про дитинство. Будинок поступово занепадав, аж поки Микола одного вечора не запропонував:

— Слухай, Веронічко… — почав він, розглядаючи старі фотографії. — А давай вдихнемо життя у твою спадщину? Побудуємо там справжню альтанку, викладемо стежки закарпатським каменем, засіємо газон. Зробимо так, щоб було приємно випити кави на світанку.

— Ой, Миколко, я навіть не думала про це, — сумнівно відповіла вона. — Ти ж у мене міський хлопець, любиш комфорт.

— Саме тому я хочу зробити все з розумом. Щоб був не просто город з сапкою, а місце для душі: мангал під дашком, гойдалка під стараю яблунею, пахучі квіти.

— Ну, на це знадобляться чималі кошти. Там дах протікає, і всередині треба все міняти.

Вероніка таки погодилася. Вони були молодим подружжям, про дітей ще тільки мріяли, тож вирішили створити родинне гніздечко заздалегідь. Все літо вони провели у праці: Микола з друзями зводили прибудову, Вероніка здирала старі шпалери, підбирала кераміку для веранди в етностилі та висаджувала мальви вздовж паркану.

Коли наступного сезону вони вперше приїхали на вже оновлену дачу, серце раділо. Охайний дворик, невеликий садок, затишна хата — це була справжня оаза.

Першими гостями стали їхні найближчі друзі — Артем із дружиною Софією. Артем увесь час допомагав Миколі з будівництвом, ділився інструментами та давав цінні поради як досвідчений господар.

— Ти не проти, якщо Артем із Сонею приїдуть на вихідні? — запитав Микола.

— Звісно, ні! Вони нам як рідні.

Вечір минув напрочуд душевно. Поки дівчата чаклували на кухні над салатами, чоловіки чаклували біля вогню. Аромат смаженого м’яса та маринованих овочів розливався по всій околиці. Друзі привезли з собою повні кошики домашніх делікатесів, фруктів та смаколиків, тому стіл був по-справжньому святковим.

— Ну що, господарі, нехай у цій хаті завжди панує злагода! — підняв келих Артем.

Після вечері Микола дістав гітару. Вони співали народних пісень, стиха сміялися і розмовляли про майбутнє, аж поки місяць не піднявся високо над садом.

— Ой, Миколо, заздрю я тобі білою заздрістю, — задумливо сказав Артем. — Теж би хотів мати такий куточок, нехай маленький, але свій.

— А в чому проблема? Зараз багато порожніх ділянок.

— Та де там… Ціни нині такі, що простіше квартиру в новобудові взяти, ніж стару дачу відкупити.

Через місяць Микола, переглядаючи оголошення в інтернеті, раптом підскочив на місці: — Вероніко, глянь! Продається ділянка в нашому ж кооперативі! Буквально через два будинки від нас.

Ціна була напрочуд привабливою — власники терміново виїздили за кордон до дітей і не хотіли затягувати з продажем. Микола одразу набрав Артема.

За два тижні Артем уже стояв на власній, хоч і зарослій бур’янами землі, і не міг повірити своєму щастю. — Дякую, друже. Без твого дзвінка я б ніколи не наважився, — сказав він, витираючи піт з лоба після розчищення хащів.

Микола допоміг другу розвантажити першу партію будматеріалів, а Юлія з Веронікою вже обговорювали, де краще посадити смородину.

Все літо друзі фактично жили разом на дачі Миколи та Вероніки. В Артема поки не було навіть стін, тож вони зупинялися у друзів. Юлія та Вероніка швидко налагодили спільний побут: разом готували, разом прибирали, ділили всі витрати порівну.

Непрохані візитери
В одну з п’ятниць Микола та Вероніка, як зазвичай, завантажили машину продуктами: взяли свіжого м’яса, овочів, солодких фруктів та виїхали за місто. Дорога була приємною, вони мріяли про тихий вечір.

— Треба завтра пофарбувати лавки в альтанці, — планувала Вероніка. — І яблука вже пора знімати, гілки гнуться.

Але коли вони під’їхали до воріт, Микола помічив сріблястий автомобіль, що перегородив в’їзд. — Оце так… Це ж батькова машина, — здивовано пробурмотів він.

Хвіртка була відчинена навстіж. На ґанку, по-господарськи вмостившись у кріслі, сиділа мати Миколи — Надія Петрівна. Поруч похмуро стояв батько, Степан Іванович.

— Мамо, тату? — Микола вийшов з авто. — Ви як тут опинилися?

— А що, нам уже не можна до рідного сина приїхати? — Надія Петрівна підвелася, зверхньо оглядаючи Вероніку. — Ви нас зовсім забули, не кличете, не провідуєте. Ми вирішили самі навідатися, подивитися, на що ви гроші витрачаєте.

— Ми не проти, — зам’ялася Вероніка, — але ми вже запросили друзів…

— Друзі — це чужі люди. А батьки — це святе! — відрізала свекруха. — До того ж, ми вже оселилися.

Вероніка подивилася на чоловіка: — Миколо, а як вони зайшли?

Надія Петрівна почула це і витягла з кишені зв’язку ключів. — Ми собі зробили дублікат, поки ви минулого разу у нас гостювали. Мало що може статися, треба мати запасний комплект у надійних руках. На, тримай назад, — вона недбало кинула ключі синові.

Вероніка відчула, як її затіпало від такого нахабства. Ключі були таємно взяті з кишені Миколи без жодного дозволу.

— Ну що, господарі, коли вечеря? Ми зголодніли з дороги, — буркнув Степан Іванович.

— Ми не чекали гостей, тому… — почала була Вероніка, але свекруха її перебила.

— Не чекали? Рідну матір нагодувати важко? На чужих людей у вас і час, і столи накриті, а для нас — порожнеча? Миколо, заспокой свою жінку, а то вона надто багато собі дозволяє.

Микола, намагаючись уникнути сварки, вмовив Вероніку піти на кухню. Вечір був зіпсований. Свекруха одразу зайняла найкращу кімнату, викинувши звідти речі Артема та Софії в коридор, мовляв, «не гоже гостям у панських покоях спати».

Наступного дня о пів на сьому ранку Надія Петрівна вже була на ногах. Вона без церемоній зайшла до спальні молодих і штовхнула Вероніку в плече.

— Вставай, сонце вже високо! Готуй сніданок, батько хоче гарячих млинців із сиром.

Вероніка, ошелешена, підвелася на ліктях. — Надіє Петрівно, ще немає навіть сьомої години! Дайте людям відпочити, це ж вихідний.

— Відпочиватимеш на тому світі! — прошипіла свекруха. — Стули пельку і йди готуй мені їжу!

Саме тут і відбувся той діалог про продукти. Вероніка, ледь стримуючи сльози, встала, пішла на кухню, але замість бенкету просто зварила дві сосиски, налила розчинної кави і поставила на стіл. Потім мовчки повернулася в ліжко.

Надія Петрівна була поза себе від люті. Вона ходила під дверима, гримала посудом і голосно скаржилася чоловікові на «невиховану невістку», яка тримає батьків на голодному пайку.

Близько десятої до будинку під’їхав Артем із Софією. Вони, нічого не підозрюючи, вивантажили з багажника пакети з домашньою сметаною, свіжим хлібом, овочами та запашною домашньою ковбасою.

— О… Доброго дня, — здивувався Артем, побачивши на ґанку незнайому сердиту жінку.

— Мамо, тату, це наші друзі, — квапливо представив їх Микола, виходячи з дому в пом’ятому одязі.

Вероніка, яка теж вийшла на поріг, одразу підійшла до друзів і демонстративно голосно сказала: — Ой, дякую вам, любі, що привезли їжу! Ви справжні рятівники. Бо в нас тут гості вважають, що скатертина-самобранка сама все розстеляє, не привозячи навіть буханця хліба.

Надія Петрівна почервоніла. — Ти на що це натякаєш, дівчисько?

— Я не натякаю, я кажу прямо. Ви приїхали в мій дім без запрошення, за вкраденими ключами, і вимагаєте обслуговування, не поважаючи мого права на відпочинок.

Степан Іванович виніс валізи. — Збирайся, Надіє. Нам тут не раді. Син став підкаблучником, а невістка — справжня змія.

Свекри почали поспіхом збиратися, кидаючи на сина погляди, повні образи. Вони вже збиралися йти з гордо піднятою головою, коли Вероніка зупинила їх біля самої хвіртки.

— Ключі, — твердо сказала вона, простягнувши руку.

— Які ще ключі? Ми ж віддали! — обурилася свекруха.

— Ви віддали дублікат, який зробили самі. Але я знаю, що ви могли залишити собі ще один. Поверніть усе, що належить цьому будинку. За документами — це моя власність, і я не хочу, щоб сюди заходили сторонні люди без мого відома.

Надія Петрівна з люттю вихопила з сумки ще один ключ і кинула його на землю, просто в пилюку. — Подавися своєю дачею! Дивись, щоб вона тобі боком не вилізла!

Срібляста машина з ревом рушила з місця.

— Це було… круто, — тихо сказав Артем, піднімаючи ключі з землі. — Вибачте, що ми стали свідками такої сцени.

Микола підійшов до дружини і пригорнув її за плечі. — Вибач мені, Веронічко. Я мав сам це припинити ще вчора. Ти все зробила правильно.

— Головне, що тепер ми можемо спокійно поснідати тим, що привезли друзі, — зітхнула вона, відчуваючи, як камінь спадає з душі. — І знаєте що? Давайте сьогодні нічого не фарбувати. Давайте просто пити чай під яблунею і насолоджуватися тишею.

Четверо друзів сіли за великий стіл в альтанці. Сонце світило яскраво, пахло квітами та свіжовипеченим хлібом. Життя поверталося у звичне річище — туди, де панує повага, спільна праця та щирість, яку не купити за жодні гроші і не замінити жодними родинними обов’язками.

А срібляста машина вже давно зникла за поворотом, лишаючи по собі лише хмаринку куряви, яка швидко вляглася на дорогу.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.