Ірина й Оксана дружили ще з університету. Разом навчалися, разом знімали кімнату в гуртожитку, разом переживали всі дівочі радощі й біди. Потім Ірина першою закохалася — у Сергія, спокійного, розважливого хлопця з гарною усмішкою і добрими очима. Вийшла заміж, здавалося б, усе чудово.

А коли Ірина запросила Оксану на день народження чоловіка, там і познайомила її з братом Сергія — Миколою. Той був веселий, компанійський, умів гарно говорити і ще краще співати під гітару. І недовго тривало — через пів року вже Оксана виходила заміж за нього.

— Ну от, — сміялась Ірина, — ми тепер не просто подруги, ми ще й невістки однієї свекрухи!

— Ага, — відповідала Оксана, — тепер нам разом і терпіти, якщо що.

Свекруха, Ліда Павлівна, була жінкою енергійною й господарською. У неї — однокімнатна квартира в центрі міста, у Сергія й Миколи — по двокімнатній від батьківської спадщини. І все б нічого, якби не одна ідея, яка періодично виникала в її голові — і, на жаль, підтримувалася її синами.

На кожному святі — чи то Пасха, чи то Новий рік, — Ліда Павлівна починала:

— От би всі три квартири продати, купити один великий будинок з подвір’ям! Щоб усі разом, однією дружною родиною жили! І я поруч із синами, і невістки під наглядом, і дітям весело.

І щоразу Ірина й Оксана обмінювалися поглядами, від яких у будь-якого чоловіка мали б насторожитись вуха. Але Сергій і Микола тільки підтримували маму.

— Та й справді, — казав Сергій, — так би було простіше. І дітям місця більше, і ми разом.

— У нас би була одна кухня, одна велика зала! — додавав Микола, натхненний уявою.

Невістки з того вечора вийшли мовчки, але вже на сходах Ірина прошепотіла:

— Якщо ми не придумаємо щось розумне, то нас заселять усіх під один дах.

— Ага, — відповіла Оксана, — і ти зранку слухатимеш, як Ліда Павлівна каже, що ти неправильно сіль в борщ кладеш.

Так зародився їхній «таємний план».

Через кілька тижнів Ірина почала діяти. За вечерею вона ненароком сказала Сергієві:

— Знаєш, я подумала… Нам треба відпочити… А що, як ми поїдемо кудись у гори, винаймемо великий будинок — ти, я, Оксана з Миколою, мама. Ну, на тиждень-два.

Сергій підняв брови:

— А й справді! Гарна ідея! Відпочинок нам не завадить.

Наступного дня він поділився нею з братом, той запалився. Мама, звісно, теж зраділа:

— Ой, як гарно! І свіже повітря, і всі разом!

Так і поїхали. Будинок винайняли у горах — великий, гарний, але з однією кухнею, двома санвузлами і купою дітей, які ще не навчилися спати всю ніч.

Перші два дні все було більш-менш. Ліда Павлівна намагалася організувати побут:

— Ірино, наріж салату! Оксано, зроби чай! Хлопці, виносьте сміття!

Але Ірина з Оксаною були не тими, кого можна було легко загнати під мамину диригентську паличку.

— Ми в ліс підемо, гриби збирати! — казала Ірина.

— І я з нею, — додавала Оксана. — А ви тут обід готуйте, ми потім допоможемо.

І так день за днем. Невістки поверталися під вечір із кошиками грибів, щасливі й усміхнені, а вдома — парувала каструля, мама втомлена, брати сварилися, хто більше зробив.

На четвертий день у Ліди Павлівни скипіла терплячка:

— Це що за курорт для вас? Ви тут як туристки! Я тут кручуся, як білка в колесі, а ви гуляєте!

Оксана лагідно відповіла:

— Лідо Павлівно, ну ви ж самі хотіли, щоб усі разом жили. От і тренуємося.

Мама тільки буркнула щось під ніс.

А ввечері, коли діти не давали спати, Микола з Сергієм гримали один на одного:

— Це твій малий кричить! 

— А твоя донька його розбудила! 

— Замовкни, я хочу спати! 

— Сам замовкни!

Невістки тихо лежали в ліжках і стиха сміялися, притискаючи подушки до обличчя.

На п’ятий день зламалася пральна машина, на шостий — закінчився газ у балоні. Хлопці цілий день шукали, де його заправити, сварилися, хто винен.

На сьомий день у хаті панував такий гармидер, що навіть Ліда Павлівна зітхнула:

— Господи, я хочу додому.

Коли вони повернулися до міста, всі виглядали так, ніби щойно повернулися з будівництва.

Сергій кинув валізу і сказав Ірині:

— Я так втомився після цього «відпочинку».

— Привикай, — хитро всміхнулася Ірина, — бо якщо всі квартири продамо, то буде саме так щодня.

Сергій аж зблід.

— Ні-ні! Я більше так не хочу. Хай краще кожен живе у своїй квартирі.

Микола того ж вечора сказав Оксані:

— Я думав, що спільне життя — це просто, але, знаєш, мені й тут добре. Хай мама живе собі спокійно, а ми окремо.

Оксана ледве стримала посмішку.

— Як скажеш, любий.

А коли подруги зустрілися наступного дня на каві, вони ледь не вибухнули від сміху.

— План спрацював! — шепотіла Ірина.

— І як! — усміхалася Оксана. — Якщо знов почнуть за ту спільну хату, повеземо їх у гори на два тижні!

І з того часу жоден із братів більше не згадував про спільний дім. Навпаки — вони з любов’ю берегли свої квартири, де було тихо, мирно і без маминого контролю.

А Ірина й Оксана знали: іноді, щоб зберегти мир у родині, треба не сваритися, а просто дати людям побачити, що буде, якщо здійснити їхню мрію.

І справді — найкраща наука та, яку чоловіки засвоюють самі.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.