Ірина й Оксана дружили ще з університету. Разом навчалися, разом знімали кімнату в гуртожитку, разом переживали всі дівочі радощі й біди. Потім Ірина першою закохалася — у Сергія, спокійного, розважливого хлопця з гарною усмішкою і добрими очима. Вийшла заміж, здавалося б, усе чудово.
А коли Ірина запросила Оксану на день народження чоловіка, там і познайомила її з братом Сергія — Миколою. Той був веселий, компанійський, умів гарно говорити і ще краще співати під гітару. І недовго тривало — через пів року вже Оксана виходила заміж за нього.
— Ну от, — сміялась Ірина, — ми тепер не просто подруги, ми ще й невістки однієї свекрухи!
— Ага, — відповідала Оксана, — тепер нам разом і терпіти, якщо що.
Свекруха, Ліда Павлівна, була жінкою енергійною й господарською. У неї — однокімнатна квартира в центрі міста, у Сергія й Миколи — по двокімнатній від батьківської спадщини. І все б нічого, якби не одна ідея, яка періодично виникала в її голові — і, на жаль, підтримувалася її синами.
На кожному святі — чи то Пасха, чи то Новий рік, — Ліда Павлівна починала:
— От би всі три квартири продати, купити один великий будинок з подвір’ям! Щоб усі разом, однією дружною родиною жили! І я поруч із синами, і невістки під наглядом, і дітям весело.
І щоразу Ірина й Оксана обмінювалися поглядами, від яких у будь-якого чоловіка мали б насторожитись вуха. Але Сергій і Микола тільки підтримували маму.
— Та й справді, — казав Сергій, — так би було простіше. І дітям місця більше, і ми разом.
— У нас би була одна кухня, одна велика зала! — додавав Микола, натхненний уявою.
Невістки з того вечора вийшли мовчки, але вже на сходах Ірина прошепотіла:
— Якщо ми не придумаємо щось розумне, то нас заселять усіх під один дах.
— Ага, — відповіла Оксана, — і ти зранку слухатимеш, як Ліда Павлівна каже, що ти неправильно сіль в борщ кладеш.
Так зародився їхній «таємний план».
Через кілька тижнів Ірина почала діяти. За вечерею вона ненароком сказала Сергієві:
— Знаєш, я подумала… Нам треба відпочити… А що, як ми поїдемо кудись у гори, винаймемо великий будинок — ти, я, Оксана з Миколою, мама. Ну, на тиждень-два.
Сергій підняв брови:
— А й справді! Гарна ідея! Відпочинок нам не завадить.
Наступного дня він поділився нею з братом, той запалився. Мама, звісно, теж зраділа:
— Ой, як гарно! І свіже повітря, і всі разом!
Так і поїхали. Будинок винайняли у горах — великий, гарний, але з однією кухнею, двома санвузлами і купою дітей, які ще не навчилися спати всю ніч.
Перші два дні все було більш-менш. Ліда Павлівна намагалася організувати побут:
— Ірино, наріж салату! Оксано, зроби чай! Хлопці, виносьте сміття!
Але Ірина з Оксаною були не тими, кого можна було легко загнати під мамину диригентську паличку.
— Ми в ліс підемо, гриби збирати! — казала Ірина.
— І я з нею, — додавала Оксана. — А ви тут обід готуйте, ми потім допоможемо.
І так день за днем. Невістки поверталися під вечір із кошиками грибів, щасливі й усміхнені, а вдома — парувала каструля, мама втомлена, брати сварилися, хто більше зробив.
На четвертий день у Ліди Павлівни скипіла терплячка:
— Це що за курорт для вас? Ви тут як туристки! Я тут кручуся, як білка в колесі, а ви гуляєте!
Оксана лагідно відповіла:
— Лідо Павлівно, ну ви ж самі хотіли, щоб усі разом жили. От і тренуємося.
Мама тільки буркнула щось під ніс.
А ввечері, коли діти не давали спати, Микола з Сергієм гримали один на одного:
— Це твій малий кричить!
— А твоя донька його розбудила!
— Замовкни, я хочу спати!
— Сам замовкни!
Невістки тихо лежали в ліжках і стиха сміялися, притискаючи подушки до обличчя.
На п’ятий день зламалася пральна машина, на шостий — закінчився газ у балоні. Хлопці цілий день шукали, де його заправити, сварилися, хто винен.
На сьомий день у хаті панував такий гармидер, що навіть Ліда Павлівна зітхнула:
— Господи, я хочу додому.
Коли вони повернулися до міста, всі виглядали так, ніби щойно повернулися з будівництва.
Сергій кинув валізу і сказав Ірині:
— Я так втомився після цього «відпочинку».
— Привикай, — хитро всміхнулася Ірина, — бо якщо всі квартири продамо, то буде саме так щодня.
Сергій аж зблід.
— Ні-ні! Я більше так не хочу. Хай краще кожен живе у своїй квартирі.
Микола того ж вечора сказав Оксані:
— Я думав, що спільне життя — це просто, але, знаєш, мені й тут добре. Хай мама живе собі спокійно, а ми окремо.
Оксана ледве стримала посмішку.
— Як скажеш, любий.
А коли подруги зустрілися наступного дня на каві, вони ледь не вибухнули від сміху.
— План спрацював! — шепотіла Ірина.
— І як! — усміхалася Оксана. — Якщо знов почнуть за ту спільну хату, повеземо їх у гори на два тижні!
І з того часу жоден із братів більше не згадував про спільний дім. Навпаки — вони з любов’ю берегли свої квартири, де було тихо, мирно і без маминого контролю.
А Ірина й Оксана знали: іноді, щоб зберегти мир у родині, треба не сваритися, а просто дати людям побачити, що буде, якщо здійснити їхню мрію.
І справді — найкраща наука та, яку чоловіки засвоюють самі.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
