Наталя стояла біля вікна своєї маленької кухні, розглядаючи краплини осіннього дощу на склі, і відчувала, як у ній наростає хвиля обурення. Ірина, її молодша сестра, вже наполовину одягнена для виходу — у свіжому пуховику, що підкреслював її статус успішного менеджера, — дивилася на неї з висоти свого поспіху. Цей погляд Наталя знала напам’ять: погляд людини, яка вже ухвалила рішення і просить підтвердження лише з ввічливості.
— Ну, Іро, тобі ж нескладно посидіти з моїм сином, правда? Все одно ти цілий день вдома, — Ірина смикнула блискавку на своїх брендових чоботах. — Мені треба встигнути до нового масажиста, а потім на бізнес-бранч. Це ж важливо для моїх контактів.
Наталя повільно поставила свій кухоль з щойно завареним трав’яним чаєм на стіл. Як це — «все одно»?
Так, її скоротили на роботі. Але «цілий день вдома» — це не означало «цілий день вільна».
— Іро, я розумію, тобі треба, — почала Наталя, намагаючись зберегти спокій. — Але сьогодні я записалася на онлайн-курс з SMM, а о другій мені треба поїхати до поліклініки.
— На які ще курси? — Ірина демонстративно закотила очі. — Наталко, будьмо чесними. Ти ж не на роботі. А в мене сьогодні вирішується питання з новим великим клієнтом! Це гроші! Реальні гроші, а не якісь там твої… Інтернети.
— Це моє майбутнє, Іро. І я ж не на відпочинку. Я шукаю нову роботу. Щодня.
— Ну, от завтра й шукатимеш! А зараз, будь ласка, допоможи мені, — Ірина підійшла до Наталі й поклала їй руку на плече. Її голос став вкрадливим, ніби вона пропонувала взаємовигідну угоду. — Посидиш кілька годин з моїм Богданчиком. Він же ангел. Ти з ним краще ладнаєш, ніж я.
Богданчик — це племінник, п’ять років чистої, некерованої енергії. «Ангел». Ха! Хлопчик був добрий, але гіперактивний. І, головне, він постійно вимагав уваги, а не просто тихо сидів у кутку.
— Іро, але я…
— Все, я побігла! Богданчику, будь хорошим хлопчиком, слухай тітку! Я зателефоную, як звільнюся, — Ірина різко відчинила двері.
— Скільки тебе не буде? — встигла крикнути Наталя.
— Я думаю, до п’ятої! Але ти ж знаєш, як це з бізнес-ланчами! Домовилися! — Двері гучно грюкнули, залишивши Наталю наодинці з цією вирішеною за неї проблемою.
Наталя поставила кухоль на стіл, стискаючи губи. Вона озирнулася на Богданчика. Малий стояв посеред вітальні — маленький, розгублений, з розібраним конструктором у руках.
— Тітонько, а мама мені обіцяла сьогодні в парк сходити.
«Гарне питання, малюк. Дуже гарне питання. Чому твої обіцянки має виконувати хтось інший?» — подумки відповіла Наталя.
Насправді, що робила Наталя вдома?
Вона щодня прокидалася о сьомій ранку. Писала та розсилала десятки резюме. Ходила на співбесіди, які постійно зривалися через форс-мажори Ірини.
А ще вона волонтерила онлайн: допомагала оформлювати заявки для благодійного фонду, який збирав кошти для військових. Це займало мінімум три-чотири години на день. Це була її справжня робота. Робота, яка не оплачувалася, але давала відчуття сенсу.
А ще вона допомагала старенькому сусіду, дяді Миколі, який не міг сам ходити по продукти та ліки. Це була проста людська турбота.
Але ж це не рахується, правда? Для Ірини це було лише «сидіння вдома».
О третій годині дня Наталя зрозуміла: «ангел» — це чергова ілюзія сестри. Богданчик виявився маленьким генієм руйнування.
— Тітко, а можна я сік поп’ю в твоїй кімнаті?
— Тільки обережно, Богданчику.
І, звісно, сік опинився на маминій старій скрині з вишиванками, яку Наталя нещодавно розбирала. Потім на її конспектах.
— Ой, тітко Наталю, вибач! Я не хотів! — Богданчик дивився на неї винними, але сповненими енергії очима.
— Нічого, — тихо сказала Наталя. — Зараз приберемо.
Вона прибирала. І годувала його обідом. І розважала іграми, хоча голова тріщала від утоми.
О п’ятій вечора зателефонували з Центру підтримки ветеранів — її волонтерський проект виграв грант, і її запрошували на зустріч із керівником фонду, щоб обговорити фінансування. Шанс! Нарешті шанс на реальну, перспективну роботу!
— Іро? Ти скоро? — Наталя ледь стримувала хвилювання.
— Важко сказати, Наталко, — голос Ірини звучав безтурботно і весело. — Ми тут з дівчатами вирішили ще у новому суші-барі посидіти, це ж не щодня! А Богданчик спить?
— Він не спить, Іро! І мені треба на важливу зустріч! Це робота! Реальна робота, на яку я так довго чекала!
— А-а-а! Ну, нарешті тобі щастить! Давай потім поговоримо. А Богданчика я заберу ввечері, добре? Десь до дев’ятої точно буду. Ти ж впораєшся, сестро?
— Іро, але мені потрібно виїжджати! Мені цей грант…
— Цілую, сестричко! Ти найкраща! Дякую тобі величезне! — І гудки. Знову.
Увечері, коли Ірина, нарешті, забрала сина, Наталя сіла за кухонний стіл. Вона не встигла на зустріч. Їй довелося дзвонити керівнику і вигадувати якусь жалюгідну історію про «невідкладні сімейні обставини».
На телефоні був пропущений дзвінок від дяді Миколи. Сусід, мабуть, чекав, що Наталя, як завжди, віднесе його листи на пошту. Як завжди.
Наталя подивилася на годинник — десята вечора. Надто пізно.
Завтра вона почне свій день із вибачень і спроб надолужити втрачений час. Знову.
За тиждень історія повторилася, але вже в іншій варіації:
— Наталко, ну що тобі варте? Годинка всього! Мені до стоматолога терміново! Уяви, зуб розколовся!
— Іро, я розумію, але сьогодні в мене важлива онлайн-співбесіда, я готувалася до неї три дні!
— Яка співбесіда, Валю? Ти ж удома! Не на роботі ж сидиш, не ореш, як я! Годинка з племінником — це що, подвиг?
«Годинка» розтяглася на п’ять. Співбесіда, звісно, зірвалася.
А за місяць Наталя відчула: вона перестала шукати роботу. Зовсім. Тому що кожен план руйнувався від чергового дзвінка сестри. Навіщо починати, якщо результат відомий?
— Наталко, ти ж все одно вдома.
Ця фраза стала її мантрою. Її вироком.
А ще за місяць Наталя відчула, що щось ламається всередині. Тиск почав підскакувати. Серце — боліти. Сімейний лікар сказав: «Стрес, Наталю. Хронічне виснаження. Потрібен відпочинок».
Відпочинок? Який відпочинок, лікарю? У мене ж «турботи особливої нема».
Остання крапля виявилася зовсім дрібною, побутовою.
Ірина зателефонувала у суботу вранці, коли Наталя, вперше за довгий час, планувала просто почитати книжку.
— Наталко, ти спиш? Слухай, я подумала. У тебе ж вихідні щодня! А в мене лише субота-неділя. Адже справедливо, якщо ти Богданчика на вихідні візьмеш? Я так втомилася на роботі. Мені треба виспатися.
І Наталя раптом зрозуміла, що вона більше не може. Просто не може.
— Ні, Іро.
— Що ні?
— Не можу взяти Богданчика на вихідні.
— Що з тобою, Наталко? Захворіла?
— Так. Захворіла. Втомилася хворіти за всіх.
— Про що ти кажеш?
— Про те, що мені теж потрібен відпочинок. Про те, що я теж маю свої плани, — голос Наталі був тихий, але твердий, як криця. — Про те, що я не твоя безкоштовна нянька і не твоя прислуга!
У трубці повисла тягуча тиша.
— Наталко… Ти серйозно?
— Більше, ніж серйозно.
— Але ж ти ж… ти ж удома…
— Я вдома, але я жива людина! У мене є свої проблеми, свої потреби, свої плани! — І вперше в житті Наталя поклала слухавку першою. Це було так несподівано і так полегшено.
Телефон задзвонив у понеділок вранці, коли Наталя саме збиралася на чергову співбесіду, — цього разу в невелику діджитал-агенцію.
— Наталко, рятуй! — голос Ірини тремтів від паніки. — У мене форс-мажор! У Богданчика температура, а мені сьогодні до директора на важливу зустріч! Кар’єрне питання вирішується!
Наталя подивилася на годинник. До співбесіди півтори години. Вона стояла перед дзеркалом, у новенькій, заздалегідь підготовленій блузі.
— Іро, але я не можу сьогодні, — спокійно сказала Наталя.
— Як не можеш?! — голос сестри злетів до крику. — Ти ж удома! Тобі що, ракету запускати?
Наталя стиснула телефон плечем, поправляючи комірець.
— У мене співбесіда, Іро. Важлива.
— Наталко, — голос Ірини став вкрадливим, майже благаючим. — Ну, подумай сама! Яка може бути співбесіда важливіша за сім’ю? Ти ж стільки вже вдома сидиш, що тобі ще день-два? А я маю реальний шанс на підвищення! Зарплата буде вдвічі більша! Ти мене не підведеш, правда?
Наталя дивилася на своє відображення. Акуратна блуза. Спідниця. Жінка, яка готується до свого майбутнього.
— Ти чуєш? — нетерпляче спитала Ірина. — Я чекаю на відповідь! Мені виїжджати треба!
— Ні.
— Що?
— Я сказала — ні. Я не приїду.
— Наталко, ти жартуєш? У дитини температура!
— Виклич лікаря, — промовила Наталя чітко. — Або няню. Або свекруху. Або візьми лікарняний. Як усі нормальні матері. Я не приїду.
— Ти що, з глузду з’їхала?! Я ж кажу — у мене зустріч із директором!
— А в мене співбесіда. І я не пропущу її заради твоєї кар’єри.
Наталя зробила глибокий вдих і промовила повільно, наче диктувала вирок.
— Я давно шукаю роботу. Ти знаєш, скільки співбесід я пропустила через тебе? Більше двох десятків. Двадцять, Іро! Щоразу ти дзвонила з якоюсь «невідкладною справою». То до Богданчика лікар, то тобі манікюр, то «бізнес-бранч»!
— Наталко, ну до чого тут…
— Мовчи! — вперше у житті Наталя накричала на сестру з такою силою, що в неї затремтіли руки. — Я ще не закінчила!
Ірина замовкла.
— Ти думаєш, я вдома відпочиваю? Я встаю о сьомій ранку. Я допомагаю волонтерам. Я доглядаю сусіда. Я живу на мінімальну допомогу і примудряюся ще тобі допомагати, бо ти «забула» купити Богданчику нове взуття!
— Але ж ти…
— Вдома? Так, вдома! Знаєш, чому? Тому що щоразу, коли в мене з’являється шанс на гідне життя, ти його руйнуєш! — Наталя підійшла до вікна. — Тобі зручно, коли я нічого не маю! Коли я — невдаха, яка має бути вдячна за кожну твою увагу!
— Наталко, я не хотіла.
— Хотіла! Ще як хотіла! Тобі потрібна була запа́сна мама для Богданчика. Тобі потрібна була безкоштовна прислуга, яка завжди скаже «так»!
Наталя подивилася на годинник. До співбесіди залишалося сорок хвилин.
— Знаєш що, Іро? Більше не дзвони мені з такими проханнями. Взагалі.
— Як не дзвони?! Наталко, що ти таке кажеш?!
— Кажу те, що мала сказати три роки тому. Я втомилася. Втомилася бути твоєю жилеткою для сліз, нянькою і килимком, яким ти витираєш ноги. Сьогодні я йду на співбесіду. І я її не пропущу. Нізащо.
— А як же Богданчик?!
— Богданчик — твій син. І наступного разу, коли захочеш підписати на нього няньку, пам’ятай: більше немає в тебе безкоштовної сестри-дурниці.
Наталя натиснула на відбій.
Телефон знову задзвонив. Вона відхилила виклик, а потім просто вимкнула телефон. Вона вийшла з квартири, відчуваючи слабкість у колінах, але шалений приплив адреналіну та свободи.
Світанок Власних Кордонів
Співбесіду Наталя пройшла. Не блискуче — руки ще тремтіли від розмови із сестрою, але досить добре, щоб її взяли на випробувальний термін у діджитал-агенцію. Її волонтерський досвід, виявилося, цінувався вище, ніж її остання, рутинна офісна робота.
Перші дні Ірина не дзвонила. Потім почалися повідомлення: «Наталко, ну це ж абсурд», «Ми ж сім’я, навіщо цей цирк?», «Богданчик за тобою сумує, він плаче».
Наталя не відповіла.
За тиждень до Наталі прийшла сусідка дяді Миколи:
— Наталю, що трапилося? Іра плаче, каже, що ви посварилися.
— Ми не посварилися, — спокійно сказала Наталя. — Я просто перестала бути безплатною нянею і прислугою.
— Але ж ви сестри.
— Саме тому дивно, що одна сестра три роки використовує іншу і вважає її час нічим.
Жінка подивилася на Наталю уважно.
— А ви… змінилися. Обличчя інше стало. Світліше.
Наталя посміхнулася:
— Я виспалася. Вперше за довгий час. І навчилася казати «ні».
За місяць Ірина здалася. Зателефонувала пізно ввечері, коли Наталя поверталася з роботи.
— Наталко… Можна поговорити?
Вони зустрілися у кафе, у нейтральній зоні. Ірина виглядала виснаженою, але не гламурною — втома проступила крізь макіяж.
— Ти знаєш, без тебе виявилося дуже важко, — тихо зізналася Ірина. — Богданчик постійно запитує, де тітка Наталя. Я не встигаю ні на що. Робота, дитсадок, домашні справи. Я навіть не пам’ятаю, коли була у косметолога. Довелося наймати няню. Дорогу няню.
— Ласкаво просимо до життя звичайної працюючої матері, — спокійно сказала Наталя.
— Я зрозуміла, що була неправа, — Ірина підняла на неї очі. — Ти пробачиш мені?
Наталя подивилась на сестру. На жінку, яка три роки вважала її час безкоштовним, а життя незначним.
— Я пробачу. Але більше я не твоя запасна нянька, не твоя служниця і не твоя жилетка для сліз. Я — Наталя. Я працюю, маю свої плани і своє життя.
Ірина кивнула:
— Я готова. Я згодна. Тільки не йди зовсім. Богданчик справді за тобою сумує.
— Я бачитимуся з племінником, — сказала Наталя. — У вихідні. Коли в мене буде час і бажання. І це буде час для нас двох, а не для тебе.
Тепер, через рік, Наталя працює в діджитал-агенції, має стабільний дохід і почала відкладати на власну відпустку.
А Ірина вчиться бути мамою. Справжньою мамою, яка сама вирішує проблеми своєї дитини та планує свій час.
І вперше за багато років сестри стали сестрами.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
