«Найбільша помилка мого життя почалася не з весільної клятви, а з мовчання, коли мій чоловік вперше зробив моїх батьків мішенню для свого “іскрометного” гумору».
Олена стояла біля плити, вдихаючи аромат тушкованих овочів із травами. Це був той самий затишний запах дому, який мав би заспокоювати, але пальці дівчини мимоволі стискали дерев’яну лопатку сильніше, ніж треба. З вітальні долинав розкотистий, самовпевнений сміх Артема. Він знову «тримав зал». Сьогодні «залом» були його брат Сергій із дружиною Юлею та їхня давня знайома Ганна.
Артем обожнював такі вечори. Він розквітав, коли на нього були спрямовані погляди, коли він відчував себе центром тяжіння. Олена чула кожен нюанс його голосу — цей специфічний тон, який він приберіг для своїх найкращих історій.
— …Ну, і слухайте далі! — голос Артема дзижчав від азарту. — Приходить, значить, теща до зятя і заявляє: «Все, дорогенький, я тепер житиму у вас!» А зять, не моргнувши оком: «Та без питань, мамо! Тільки в нас тут статут, як у десантників. О п’ятій ранку підйом, три кілометри з перешкодами, потім крижана купіль у ванній і сніданок сухпайком». Теща постояла, подумала, і каже: «Знаєш що, я краще до доньки піду». А зять їй у спину: «Так вона ж у мене старшина, вона цей статут і писала!»
Кімната вибухнула реготом. Сергій так сильно грюкнув долонею по столу, що почулося дзеленчання келихів. Юля сміялася, витираючи сльози, а Ганна захоплено вигукнула: — Артеме, ти просто знахідка для будь-якої компанії! Де ти береш ці сюжети?
— Це життя, Ганнусю, просто треба вміти його бачити, — самовдоволено кинув Артем. — Оленко, сонечко, ну де ти там? Іди до нас, тут такі кадри розбираємо!
Олена вимкнула газ і повільно зняла фартух. Вона знала, що цей заклик — лише прелюдія до головної страви вечора. На журнальному столику красувалися дорогі сири та вино, ціна якого дорівнювала кільком тижневим бюджетам пересічної родини. Артем сидів у глибокому кріслі, закинувши ногу на ногу, і виглядав як успішний оратор на піку слави.
— А ось і наша господиня! — проголосив він, коли вона увійшла. — Сідай ближче, Олю. Я якраз хотів розповісти друзям про твого вельмишановного татуся.
Олена сіла на край дивана. Її серце стиснулося. Її батько, Віктор Павлович, був людиною зовсім іншого гарту — скромним викладачем історії, який все життя присвятив книгам і студентам. Він говорив тихо, ніколи не підвищував голосу і вважав, що інтелект — це не зброя, а інструмент для розуміння світу.
— Короче, уявіть картину, — почав Артем, підвівшись і почавши театрально імітувати старечу ходу, трохи згорбившись. — Заходить мій тесть у супермаркет. Стоїть біля вітрини з м’ясними виробами. Хвилин двадцять стоїть! Вивчає склад кожної сосиски так, ніби це не ковбаса, а оригінал Конституції Пилипа Орлика. Продавчиня вже очі закочує, черга нервує, а він їй так серйозно: «Пані, вибачте, а ви впевнені, що в цьому продукті частка білка відповідає заявленому стандарту? Я тут прочитав дрібним шрифтом…» Вона на нього дивиться і каже: «Чоловіче, якщо ви хочете знайти тут щось справжнє, то вам не в гастроном, а в археологічний музей — там якраз мамонта привезли, може, в ньому м’ясо ще лишилося!»
Знову сміх. Цього разу він здався Олені особливо колючим.
— Артеме, — тихо сказала вона, — татові лікарі суворо заборонили вживати певні добавки після того випадку в лікарні. Він просто змушений бути уважним.
— Та я ж знаю, люба, я ж не зі зла! — Артем махнув рукою, ніби відганяв настирливу муху. — Просто це виглядає комічно. А пам’ятаєте, як він мені з поличкою допомагав? Взяв інструмент, двадцять хвилин вимірював кути за допомогою теореми Піфагора, а потім як стукне по пальцю! Крику було стільки, що я думав — у нас під вікнами сирену випробовують.
Олена відчула, як до горла підступає клубок. Вона пам’ятала той день. Батько, незважаючи на тремор у руках після хвороби, дуже хотів бути корисним молодому зятю. Він старався, він хотів показати, що він ще на щось здатний.
— Досить, — сказала вона, намагаючись зберегти спокій у голосі.
— Що, сонечко? — Артем підняв брови, вдаючи щире здивування.
— Нічого. Продовжуй, якщо тобі від цього стає легше.
Ганна відчула напругу і спробувала згладити кути: — Оленко, рагу пахне просто неймовірно! Який там секретний інгредієнт?
— Секретний інгредієнт — це терпіння, — відрізала Олена, підводячись. — Я піду винесу основну страву.
За вечерею Артем не вгавав. Він був переконаний, що його гумор — це клей, який тримає їхній шлюб і соціальне життя. Олена мовчала, механічно пересуваючи їжу по тарілці. Вона згадувала, як на початку їхніх стосунків ці жарти здавалися їй ознакою впевненості. Вона думала: «Який він веселий, з ним ніколи не буде сумно». Тепер вона розуміла, що за цими веселощами ховалося глибоке невміння співпереживати.
Минув тиждень. Наближався день народження матері Артема — Валентини Петрівни. Це була подія, до якої готувалися ретельніше, ніж до державного свята. Валентина Петрівна була жінкою статусною, вона тримала в кулаку не лише свого чоловіка, а й усю родину.
У великій вітальні за круглим столом зібралася вся родина: батьки Артема, його двоюрідна сестра Оксана з чоловіком Віталієм. Олена провела на кухні весь день, готуючи страви, які б задовольнили вишуканий смак свекрухи.
Коли настала черга тостів, Артем, звичайно ж, взяв слово першим. — Мамо, ти в нас як якісне вино — з роками тільки дорожчаєш і стаєш міцнішою! Але знаєте, — він обвів поглядом присутніх, — я тут нещодавно зрозумів, чим теща відрізняється від стихійного лиха. Стихійне лихо можна передбачити за прогнозом погоди, а теща приходить тоді, коли ти тільки-но зібрався відпочити!
Петро Степанович, батько Артема, усміхнувся у вуса. Валентина Петрівна лише витончено підняла брову, але в її очах було видно задоволення — син був у своєму репертуарі.
— Але це ще що! — Артем увійшов у раж. — Ось мій тесть минулого разу на дачу їхав. Зайшов у магазин за хлібом, виходить через годину. Питаю: «Тату, ви там пшеницю сіяли чи що?» А він каже: «Я шукав батон без розпушувачів». І що ви думаєте? Приніс той, що зі знижкою через закінчення терміну придатності! Оце я розумію — економія по-професорськи!
Олена відчула, як всередині неї щось обірвалося. Її батьки справді жили на одну пенсію та невелику зарплату викладача, вони ніколи не просили грошей, хоча Артем заробляв значно більше. Вони економили на собі, щоб на свята привезти Олені найкращі фрукти чи подарувати книгу, про яку вона мріяла.
— До речі, мамо, — раптом промовила Олена, перериваючи черговий вибух сміху Артема. — Я теж згадала одну дуже кумедну історію. Це якраз про те, як ми іноді шукаємо ідеали.
Всі за столом затихли. Це було незвично. Олена зазвичай була лише «красивим фоном» для виступів чоловіка. Артем зацікавлено нахилився вперед, підбадьорюючи її поглядом.
— Пам’ятаєте, Валентино Петрівно, як ви минулого літа їздили на оздоровлення в Карпати? — Олена говорила спокійно, навіть лагідно. — Артем мені розповідав, як ви там вирішили записатися на курси скандинавської ходьби. І як там був такий молодий, симпатичний інструктор… років на двадцять молодший за вашого сина.
Обличчя Валентини Петрівни почало повільно змінювати колір із блідо-рожевого на інтенсивно-червоний.
— Олено, до чого тут це? — перебив Артем, відчувши, що вітер дме не в той бік.
— Та чекай, це ж смішно! — продовжувала Олена, дивлячись прямо в очі свекрусі. — Валентина Петрівна так захопилася «здоровим способом життя», що навіть вирішила залишити інструктору свій номер телефону на серветці після вечері. А він, бідний хлопчина, так розгубився, що сказав, ніби у нього телефон розрядився… назавжди. Ми з Артемом так сміялися, коли він мені це розповідав! Правда, любий? Ти ще казав, що мама в нас — справжня мисливиця на молоду кров.
У кімнаті повисла така тиша, що було чути, як цокає годинник у передпокої. Петро Степанович повільно опустив виделку. Оксана з Віталієм почали раптово цікавитися візерунком на своїх тарілках.
— Олено! — гаркнув Артем, підхоплюючись зі стільця. Його обличчя перекосилося від люті. — Ти що собі дозволяєш?! Це ж маячня! Ти все перекрутила!
— А що не так? — Олена зробила великі, наївні очі. — Хіба це не гумор? Ти ж завжди кажеш, що з близьких жартувати найвеселіше, бо це «любячи». Хіба не смішно, як доросла, солідна жінка намагається видати себе за юну дівчину перед випадковим хлопцем? Це ж така сама комедія, як мій батько з його ковбасою.
— Це зовсім інше! — закричав Артем, вдаряючи кулаком по столу. — Ти ображаєш мою матір! Ти принижуєш її при всіх!
— Значить, коли ти шість років принижуєш моїх батьків, виставляючи їх нездарами, скупердяями і диваками — це «іскрометний гумор». А коли я згадала реальний випадок про твою маму — це образа? — Голос Олени став холодним і гострим, як лезо. — Де проходить ця межа, Артеме? Хто її встановив? Ти?
Валентина Петрівна встала. Її руки помітно тремтіли, коли вона брала свою сумочку. — Петре, ми йдемо. Я не звикла, щоб у цьому домі мене так безсоромно висміювали.
Коли двері за гостями зачинилися, у квартирі стало нестерпно тісно. Артем метався кімнатою, розмахуючи руками.
— Ти з глузду з’їхала! Ти зіпсувала мамі свято! Ти знаєш, як їй тепер соромно перед родичами?
— А тобі було соромно, коли ти розповідав друзям, що мій батько — «музейний експонат»? — Олена спокійно прибирала тарілки. — Тобі було соромно, коли ти висміював мамине старе пальто, яке вона носить, бо всі гроші віддала на моє навчання?
— Це просто жарти! Всі сміялися!
— Сміялися, бо ти їх змушував своїм авторитетом. Бо в цьому домі право на голос маєш тільки ти. Знаєш, Артеме, ти не гуморист. Ти просто дрібний тиран, який піднімає свою самооцінку, топчучись по людях, які не можуть тобі відповісти.
— Ой, почнеться зараз… — Артем закотив очі. — Може, ще скажеш, що я психопат?
— Ні, ти просто боягуз. Ти ніколи не жартував над кимось сильнішим за тебе. Ти вибирав об’єктами своїх «шедеврів» тих, хто вихований занадто добре, щоб поставити тебе на місце. Мої батьки занадто інтелігентні, щоб сперечатися з хамом. А твоя мама… ну, вона просто не звикла бути на місці жертви.
— Я вимагаю, щоб ти завтра ж зателефонувала їй і перепросила! — Артем зупинився навпроти неї.
— Цього не буде.
— Що значить «не буде»?
— Те і значить. Я не збираюся вибачатися за правду. І я не збираюся більше слухати твій «гумор». Нам треба розлучитися, Артеме.
Чоловік завмер. Потім зневажливо хмикнув: — Розлучитися? Ти хоч розумієш, про що кажеш? Куди ти підеш? У свою «провінційну діру», звідки я тебе витягнув? До батьків, які живуть на копійки? Ти ж тут як сир у маслі катаєшся завдяки мені!
Олена подивилася на нього з невимовним сумом. — Оце і є твоя справжня сутність. Ти ніколи не бачив у мені людину. Я була для тебе лише черговим аксесуаром, який підкреслює твою «успішність». І так, до речі, про «діру». Ти забув, чия це квартира?
Артем на мить затнувся. — Це квартира твоєї бабусі… але ми тут ремонт зробили за мої гроші!
— Гроші на ремонт були подарунком моїх батьків на наше весілля. Вони віддали все, що збирали роками, аби ми жили в комфорті. А ти навіть про це жартував, пам’ятаєш? Казав, що ці гроші «пахнуть нафталіном».
Олена пішла до спальні. Вона почала діяти швидко і впевнено, ніби готувалася до цього моменту все життя. Вона дістала велику валізу Артема і почала кидати туди його речі — недбало, не складаючи.
— Що ти робиш? Олено, припини це негайно!
— Я допомагаю тобі змінити декорації. Твоєму таланту потрібна нова аудиторія. Можливо, в готелі тебе оцінять краще.
Вона відчинила вікно. Вечірнє місто дихало прохолодою. Олена взяла стопку його дизайнерських сорочок і, не вагаючись, випустила їх у повітря. Вони падали повільно, нагадуючи великих дивних птахів.
— Ти здуріла! — закричав Артем, кидаючись до вікна. — Там же мої костюми! Кожен коштує як річна зарплата твого батька!
— О, то ти все ж таки знаєш ціни? — Олена відправила за сорочками його улюблені дорогі туфлі. — Дивись, як красиво вони летять. Це справжній перформанс, Артеме! Хіба не смішно?
Внизу почали зупинятися перехожі. Хтось увімкнув камеру на телефоні. У світлі ліхтарів речі виглядали сюрреалістично.
— Олено, зупинись! Люди дивляться! — Артем намагався перехопити її руки.
— Нехай дивляться. Ти ж любиш увагу. Ось вона — слава! — Вона схопила його ноутбук. Артем зблід: — Тільки не комп’ютер! Там всі проекти, там все моє життя!
Олена зупинилася. Вона подивилася на пристрій, потім на чоловіка. — Бачиш? Ти боїшся втратити те, що для тебе важливе. А я шість років втрачала свою гідність поруч із тобою.
Вона поставила ноутбук на комод. — Я не така, як ти. Я не знищую те, що людина створювала працею. Забереш його завтра через консьєржа. А зараз — геть.
— Ти пошкодуєш! — Артем схопив піджак і попрямував до виходу. — Ти приповзеш до мене на колінах, коли зрозумієш, що твої книжки і твій папаша-професор не нагодують тебе і не оплатять твої рахунки! Ти — ніхто без мене!
Вона зачинила двері, навіть не дослухавши його прокляття.
У квартирі нарешті стало тихо. Олена сіла на підлогу посеред вітальні. Її тіло тремтіло, але це було не від страху, а від величезного, майже фізичного полегшення. Вона нарешті могла дихати на повні груди, не боячись, що наступний вдих принесе чергову порцію отрути, замаскованої під жарт.
Через місяць життя почало набувати нових кольорів. Олена подала на розлучення. З’ясувалося, що її професійних навичок цілком достатньо, щоб не лише «годувати себе», а й отримати посаду в престижному видавництві. Її знання мов і любов до літератури нарешті знайшли гідне застосування.
Артем став зіркою соцмереж. Відео з його речами, що летять з вікна, стало вірусним. Хтось із сусідів виклав його під назвою «Кінець епохи великого коміка». На роботі з нього почали потайки посміюватися, а друзі, які раніше так голосно реготали над його анекдотами, раптом виявилися занадто зайнятими, щоб з ним зустрітися. Виявилося, що без Олени, яка створювала затишок і терпіла його вибрики, він був лише нудним чоловіком із набором бородатих жартів.
Якось Олена зустріла Ганну в торговому центрі. — Оленко, привіт! — Ганна виглядала ніяково. — Слухай, я хотіла сказати… Ми тоді всі поводилися як ідіоти. Ну, з тими жартами Артема. Нам було незручно заперечувати, ми думали, що у вас так заведено… Ти молодець, що пішла. Він і про нас казна-що розповідав, як ми потім дізналися.
— Дякую, Ганно, — посміхнулася Олена. — Але мені вже все одно.
Найбільшим щастям було бачити батьків. Віктор Павлович і Марія Іванівна стали приїжджати частіше. Вони більше не здригалися від кожного звуку дверного дзвінка.
Одного вечора вони сиділи на тій самій кухні. Батько знову роздивлявся склад чаю, який купила Олена. — Знаєш, доню, — тихо сказав він, — тут написано, що пелюстки волошки збирали вручну. Це, мабуть, дуже важка робота.
Олена засміялася. Але це був не той сміх, який вона чула від Артема — гострий і зверхній. Це був теплий, щирий сміх любові до цієї людини, яка бачила світ у деталях і цінувала чужу працю.
— Так, тату, важка. Але воно того варте, щоб ми зараз пили цей чай і просто мовчали про хороше.
Олена зрозуміла головну істину: справжній гумор не ранить. Справжній гумор допомагає вижити, а не змушує іншого почуватися ницим. Вона нарешті була вдома. І в цьому домі більше ніхто не сміявся крізь сльози.
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
