Вечірнє сонце повільно сідало за обрій, забарвлюючи обшарпані стіни старої київської «чешки» у колір запеченої міді.
У квартирі номер сорок вісім панувала напруга, яку можна було відчути.
Людмила Петрівна, вбрана у свій найкращий оксамитовий халат із золотою вишивкою — справжній обладунок для прийому гостей — нервово поправляла серветки на столі.
— Ну і де твоя принцеса на білому «Мерседесі»? — вона схрестила руки, притулившись до одвірка так, щоб перекрити прохід до кухні.
Її погляд був сповнений скепсису, який вона відточувала десятиліттями роботи в районному управлінні освіти.
Олег, її єдиний син, якого вона все життя намагалася вберегти від «неправильних» жінок, роздратовано поправив комір свіжовипрасуваної сорочки.
Він відчував, як піт проступає на скронях.
— Мамо, я тебе благаю. Жодних шпильок про машини та гроші. Її звати Аліна. І вона терпіти не може, коли хтось починає заглядати їй у гаманець. Будь ласка, будь просто гостинною мамою, а не прокурором на допиті.
— Ой, погляньте на нього, «не любить вона»! — Людмила Петрівна зневажливо пирхнула, поправляючи високу зачіску, зацементовану лаком «Чудо яке». — Усі вони так кажуть, поки не побачать наші старі шпалери. Якби ти за нею на трамваї заїжджав, а не вона тебе на іномарці підвозила, я б подивилася, наскільки довго тривала б ця ваша «неземна любов».
— Це був лише один раз, бо я запізнювався на нараду! — вигукнув Олег, марно намагаючись розставити тарілки так, щоб ніхто не помітив відсутності повного комплекту.
Два блюда були з вишуканого чеського сервізу, успадкованого від бабусі, а два — звичайні керамічні з супермаркету.
Цей посудний дисонанс здавався йому зараз символом усього його життя.
— От бачиш! Вже почалося! — не вгавала мати, голос якої ставав дедалі вищим. — Сьогодні підвезла, завтра в ресторан за твій рахунок захоче, а післязавтра скаже, що їй у нашій «двушці» дихати нічим. Степане! — крикнула вона в глибину квартири. — Ти збираєшся виходити, чи так і будеш у телевізор втикати, поки доля твого сина вирішується?
З кімнати повільно вийшов Степан Іванович.
Чоловік він був тихий, звиклий до постійного емоційного шторму своєї дружини.
На ньому були старі спортивні штани з витягнутими колінами та чиста, хоч і добряче поношена сорочка.
Він глянув на стіл, потім на дружину, і його очі заблищали від прихованої іронії.
— Людо, навіщо ти цей кришталь виставила? Ми ж його останній раз діставали ще за часів купоно-карбованців. Дівчина подумає, що ми тут щодня п’ємо з бокалів вартістю в її манікюр. Не треба пускати пил в очі, це завжди виглядає жалюгідно.
— А нехай думає, що хоче! — відрізала Людмила Петрівна. — Ми не на смітнику себе знайшли. У нас в роду вчителі та інженери були, у нас культура в родині, а не в чеках з бутиків.
— І дві різні тарілки посеред столу — це теж частина нашої «високої інженерної культури»? — тихо, майже пошепки запитав батько.
Олег заплющив очі. Йому хотілося просто розчинитися в повітрі, зникнути, стати частиною цих самих шпалер.
— Тату, мамо, я вас дуже прошу. Аліна — чудова дівчина. Вона проста, щира, ви побачите. Просто побудьте сьогодні нормальними людьми, без цих класових війн.
— Проста-проста, — бурмотіла мати, перемішуючи салат олів’є з таким завзяттям, ніби це була суміш для бетону. — Знаю я цих «простих». Тричі на рік літають у Дубай, а як моркву відрізнити від пастернаку — не знають. Вона хоч яєчню собі здатна підсмажити, чи в неї з дитинства особистий шеф-кухар по п’ятах ходить?
— Мамо!
— А що «мамо»? Це життя, синку! Ти думаєш, вона з тобою буде в цьому спальному районі жити? У неї ж, за твоїми словами, квартира в центрі коштує більше, ніж увесь наш під’їзд разом із підвалом!
Раптом у передпокої пролунав короткий, мелодійний дзвінок.
Сім’я завмерла, наче в грі «завмри-відімри».
Олег, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі, кинувся відчиняти.
На порозі стояла Аліна. Але це була не та «світська левиця», яку малювала в своїй уяві Людмила Петрівна.
На дівчині були звичайні світлі джинси, проста біла футболка та потерті білі кеди.
Ніякого шовку, ніяких масивних золотих ланцюгів чи діамантів розміром з кулак.
В руках вона тримала не букет заморських лілій і не пляшку ігристого за ціною вживаного авто, а велику круглу керамічну форму, дбайливо загорнуту в картатий рушник.
Від цієї форми йшов такий неймовірний аромат яблук, кориці та домашнього тепла, що навіть повітря в коридорі, здавалося, стало солодшим.
— Привіт! — вона сонячно всміхнулася Олегу, і в її очах не було жодної тіні зверхності. — Вибач, я трохи затрималася. Пиріг ніяк не хотів підрум’янюватися, довелося почекати. Подумала, що до чаю найкраще принести щось своє, домашнє.
Олег, абсолютно приголомшений, обережно прийняв форму.
Вона ще дихала жаром духовки.
Він очікував чого завгодно — пафосного жесту, поблажливого погляду на їхні старенькі двері, але точно не власноруч спеченої шарлотки.
Аліна зайшла в квартиру, з щирою цікавістю роззираючись навколо.
Її погляд не був оцінюючим — це був погляд людини, яка шукає не вартість речей, а їхню історію.
— Як у вас затишно! — вигукнула вона. — І цей запах, пахне справжнім домом.
З кухні, мов тінь великої інквізиції, вийшла Людмила Петрівна.
Її обличчя нагадувало застиглу маску, але в очах читалося цілковите сум’яття.
Вона готувалася до зустрічі з жінкою-вамп у «Шанель», а побачила дівчину, яка виглядала як студентка, що щойно повернулася з пари.
— Доброго вечора, Людмило Петрівно, — Аліна зробила крок назустріч і щиро простягнула руку. — Дуже приємно з вами нарешті познайомитися. Олег мені про вас стільки всього розповідав, особливо про вашу бібліотеку.
Мати неохоче потиснула вузьку долоню дівчини, відчуваючи якусь дивну незручність від власного розкішного халата.
— Доброго вечора. Ну, проходьте, чого на порозі стояти.
— Степан Іванович, — представився батько, виходячи вперед і тиснучи руку Аліні набагато тепліше. — Ласкаво просимо до нашого скромного куреня.
— Назаєм, — кивнула дівчина, і її погляд на мить затримався на обстановці вітальні: старому дивані, накритому плетеним пледом, серванті, забитому книгами та тим самим кришталем. В її очах не було ні грама презирства. Навпаки, там промайнуло щось схоже на заздрість?
— Ну, до столу всі, до столу! — скомандувала Людмила Петрівна, намагаючись повернути собі контроль над ситуацією. — Охолоне ж усе. Олегу, допоможи гості роздягнутися і кудись цей пиріг прилаштуй.
За столом розмова спочатку була важкою, наче незмазаний віз.
Людмила Петрівна, не в силах прийняти той факт, що її стереотипи розсипалися вщент, вирішила піти в лобову атаку.
— Ви знаєте, Аліно, ми приготували все найпростіше, по-народному. Олів’є, оселедець під шубою, картопля з кропом. Це ж не ресторани ваші київські. Ви, мабуть, до іншого звикли — до лобстерів там, чи що ви там у своїх колах їсте?
Аліна спокійно посміхнулася, впевнено накладаючи собі порцію салату.
— Знаєте, олів’є — це мій особистий символ щастя. А в ресторанах я буваю рідко. Просто фізично немає на це часу.
— Часу? — Людмила Петрівна здивовано підняла брови, ледь не зачепивши начіс. — А на що ж ви витрачаєте час? Ви ж, як Олег казав, нібито спадкоємиця великої імперії?
Олег під столом щосили штовхнув матір ногою.
Та лише невдоволено смикнулася, продовжуючи свердлити гостю поглядом.
— Так, є таке діло, — Аліна анітрохи не зніяковіла. — Тільки спадщина — це не коли тобі на картку просто так падають мільйони, поки ти засмагаєш на яхті. Це, навпаки, робота без вихідних і свят. Величезна відповідальність за людей і за кожне рішення.
— І що ж це за така виснажлива робота у «спадкоємиці»? — голос Людмили Петрівни став солодким, як зіпсоване варення. — Керувати активами? Перевіряти банківські рахунки в офшорах?
— І це теж, — кивнула Аліна, зосереджено жуючи картоплю. — Але в основному я займаюся врегулюванням кризових питань. Це якщо офіційною мовою.
— Кризові питання, — протягнула мати. — Звучить солідно, майже як у міністерстві. А якщо по-простому? Чим конкретно займається ваша родинна фірма?
Олег відчув, як по спині пробіг холодок.
Він знав, що Аліна уникає розмов про бізнес.
Він і сам знав лише загальні речі — що це велика фінансова структура, яка дісталася їй від батька.
— Мамо, ну досить. Це комерційна таємниця, навіщо людину за вечерею роботою вантажити? — спробував він втрутитися.
— Та яка там таємниця, Олегу? — раптом втрутилася Аліна, і в її голосі вперше почулися холодні, металеві нотки, які не пасували до її кедів. — Приховувати немає чого. Ми працюємо з проблемними активами, допомагаємо людям, знайти кращий фінансовий вихід із складних ситуацій.
Степан Іванович, який до цього мовчки їв, раптом відклав виделку.
Звук удару металу об тарілку пролунав як тривожний дзвін.
У кімнаті запала така тиша, що було чути, як працює старий холодильник у сусідньому під’їзді.
Людмила Петрівна навіть рот забула закрити.
Вирішувати складні фінансові питання інших – це не дуже сподобалося батькам.
— Але ми працюємо виключно в правовому полі.
Мати олега дивилася на Аліну тепер не з цікавістю, а з відвертою ворожістю.
Маски було скинуто. Вечеря перетворилася на суд.
— Синку, ти де її взагалі знайшов? Вона що, до нас за професійним обов’язком прийшла? У нас кредит на вікна в розстрочку, між іншим! Хочете нашу квартиру описати?
— Мамо, припини! — Олег підхопився зі стільця. Обличчя його стало червоним від сорому. — Що ти кажеш? Це абсурд!
— Це не абсурд, це реальність! — крикнула мати. — Я думала, ти привів у дім хорошу дівчину з інтелігентної родини! А ти привів ту, що на людських проблемах статки будує!
Аліна сиділа з ідеально рівною спиною. Вона зблідла, але погляд її лишався твердим.
— Людмило Петрівно, ваш кредит на вікна — це дріб’язок, який нашу компанію не цікавить. Ми працюємо з боргами, що починаються від десяти мільйонів. І я прийшла сюди не як директор фірми. Я прийшла познайомитися з батьками чоловіка, якого я кохаю.
Слово «кохаю» пролунало так просто і щиро, що Людмила Петрівна на мить замовкла, збита з пантелику.
Але старі образи та страхи виявилися сильнішими.
— Кохаєш? А він знає, що твоя любов оплачена проблемами таких самих пенсіонерів, як ми? Що твій дорогий крем для обличчя куплений на гроші, які є проблемою і неприємностями для людей?
— Мамо, зупинись зараз же! — крикнув Олег.
— Ні, Олегу, я не зупинюся! Я хочу знати правду! Аліно, ви хоч раз бачили обличчя тих людей, яких ви виставляєте на вулицю, коли потрібно їм віддати своє майно за невчасно виплачений кредит?
Аліна повільно поклала виделку на край тарілки.
В її очах, які до цього були теплими та втомленими, спалахнув холодний, крижаний вогонь.
— Знаю, — чітко, мов карбуючи кожне слово, відповіла вона. — І про дітей знаю. І про квартири. І про те, як людина сидить о третій ночі на кухні, рахуючи останні копійки на хліб чи ліки. Я не просто це «бачила». Я бачу це щодня. Бо я не просто «спадкоємиця», як ви знущально висловилися. Я — голова департаменту по роботі з проблемною заборгованістю. Я та сама людина, яка ставить фінальний підпис під документами на стягнення майна.
Вона встала. В її поставі не було агресії — лише безмежна, всесвітня втома людини, яка несе на плечах вантаж, що їй не під силу.
— Олег вважає, що я не люблю говорити про роботу через «секретність». А я мовчу про це, бо мені це все важко. Бо мене нудить від самої себе щоранку, коли я дивлюся в дзеркало.
Вона подивилася прямо в очі Людмилі Петрівні, і та мимоволі відсахнулася.
— Ви думаєте, я про це мріяла? Що я в дитинстві хотіла так працювати? Мій батько створив цей бізнес. З нуля. Він був залізною людиною, яка не знала жалю. Він виховував мене в переконанні, що жалість — це недобре. Що якщо хтось взяв у борг і не віддав — він має все одно повернути. І я була відмінницею в цьому навчанні.
Її голос на мить здригнувся, але вона одразу опанувала себе.
— Але я ненавиджу цю роботу. Я ненавиджу свій будинок у центрі, бо він стоїть на фундаменті з чужого горя. Я ненавиджу свою машину, заправлену бензином, купленим на відсотки від прострочених платежів. Я ненавиджу все своє життя. І все, чого я хотіла — це знайти бодай щось справжнє. Те, що не можна купити, відібрати чи засунути в юридичний протокол.
Вона перевела погляд на Олега, і в її очах заблищали сльози.
— З Олегом я нарешті відчула себе людиною. Просто людиною. Ми їли піцу з коробки, дивилися старі фільми, і він жодного разу не запитав про мій банківський рахунок. Він питав, як я почуваюся. Я думала, що це мій порятунок. Думала, що зможу вийти з гри. Вийти заміж, народити дітей, пекти ці пироги в звичайній квартирі й забути про фірму як про страшний сон.
Вона гірко всміхнулася.
— Яка ж я була наївна. Дійсність завжди наздоганяє.
Аліна взяла свою сумочку.
— Дякую за вечерю. Пробачте, що зіпсувала вам апетит і вечір.
Олег кинувся за нею.
— Аліно, почекай! Мама не хотіла, вона просто злякалася.
— Ні, Олегу, вона хотіла, — тихо, але впевнено сказала дівчина. — І вона права. У всьому права. Ти просто не бачив іншого боку мого життя. І краще б тобі його ніколи не бачити.
Людмила Петрівна сиділа нерухомо, втиснувшись у стілець. Вся її пихатість та сарказм зникли безслідно.
Перед нею була не холодна акула бізнесу і не розпещена багачка.
Перед нею була нещасна жінка, замкнена в золотій клітці, ключі від якої вона сама ж і тримала.
— Значить так, — Аліна раптом зупинилася в дверях і різко повернулася. Сльози на очах висохли, голос знову став сталевим. — Людмило Петрівно, Степане Івановичу. У вас борг. Триста тисяч за вікна та ремонт. Скільки ви платите щомісяця?
— П’ятнадцять тисяч, — розгублено прошепотіла мати.
— А скільки залишилося тіла кредиту?
— Тисяч сто вісімдесят приблизно.
Аліна кивнула.
— Я можу закрити цей кредит. Прямо зараз. Просто перекажу гроші на ваш рахунок. Сто вісімдесят тисяч. Для мене це навіть не місячна зарплата, це дрібниці.
У кімнаті стало нестерпно тихо. Олег замер.
У Людмили Петрівни на мить жадібно блиснули очі, але одразу ж згасли, змінившись страхом і якоюсь дивною підозрою.
— Навіщо? — хрипко запитала вона.
— Просто так, — Аліна криво посміхнулася. — Назвемо це платою за моральну шкоду. Або весільним подарунком навпаки. У мене тільки одна умова.
— Яка? — подав голос Степан Іванович.
— Ви повинні чітко і голосно сказати мені «так». Ви повинні погодитися взяти ці гроші, точно знаючи, звідки вони. Знаючи, що за ці сто вісімдесят тисяч якась родина не змогла купити дитині зимове взуття, а якийсь дідусь у Житомирі залишився без ліків. Ви повинні подивитися мені в очі й сказати: «Так, Аліно, ми беремо твої гроші». Зможете?
На кухні запала тиша.
Було чути лише, як цокає старий настінний годинник і як за вікном шумить місто.
Людмила Петрівна дивилася на Аліну, і її губи ворушилися, не видаючи жодного звуку.
Вона так хотіла цих грошей! О, як вона мріяла про цю свободу! Це ж кінець щомісячному зашморгу!
Це ж можна було б нарешті не економити на кожній пачці масла! Але сказати «так». Сказати «так» означало визнати себе такою ж частиною цієї системи.
Стати в один ряд із тими, кого вона щойно проклинала.
Вона перевела погляд на чоловіка. Степан Іванович дивився на неї.
Не зі злобою, не з докором, а просто — дивився. Спокійно і твердо. І вона зрозуміла, що він уже зробив свій вибір.
— Ні, — тихо, але виразно промовив Степан Іванович. Він встав, підійшов до Аліни й обережно торкнувся її плеча. — Ні, дитино. Ми не візьмемо твоїх грошей.
— Чому? — запитала Аліна, і в її голосі вже не було виклику, лише нескінченна печаль.
— Бо тоді ми станемо такими як ти, — просто відповів батько. — А ти, здається, зовсім не щаслива бути тією людиною, якою ти є зараз.
Аліна дивилася на нього кілька секунд, потім повільно, майже непомітно кивнула.
— Так. Ви маєте рацію. Не щаслива.
Вона розвернулася і вийшла з квартири.
Олег, не сказавши батькам жодного слова, кинувся за нею. Двері тихо клацнули, зачинившись за ними.
Людмила Петрівна і Степан Іванович залишилися двоє на порожній кухні серед страв, що вже давно охололи.
На столі поруч стояли дорогий магазинний торт у яскравій коробці, який мати купила, щоб «не зганьбитися», і та сама скромна яблучна шарлотка, яку принесла Аліна.
— От і познайомилися, — видихнула Людмила Петрівна, опускаючись на стілець. — Спадкоємиця.
Вона бездумно дивилася на свій неторканий салат.
— Дурень ти, Степане. Могли б кредит закрити нарешті дихнули б вільно.
— А потім? — так само тихо запитав він. — Совість би чим затикали? Боргом перед самою собою?
Людмила Петрівна мовчала.
Степан Іванович підійшов до столу. Взяв яскравий магазинний торт, покрутив його в руках і рішуче поставив на підлогу біля смітника.
Потім обережно, двома руками взяв теплу керамічну форму з шарлоткою, зазирнув під рушник.
Пиріг пах дитинством, затишком і чимось давно втраченим.
— Свій торт потім прибереш, — сказав він, не дивлячись на дружину. — Хімія суцільна, мабуть. А ось цей пиріг постав у холодильник. Завтра зранку з чаєм з’їмо. Домашній все-таки.
А як би ви вчинили на місці батьків Олега?
Чи взяли б гроші, щоб розв’язати власні проблеми, знаючи їхню історію?
Чи здатна щирість і домашній пиріг переважити вантаж таких грошей?
І чи варто батькам приймати таку невістку, яка ще відразу їм не сподобалася?
Фото ілюстративне.
