Мене попереджали, що спільний побут з’їдає всю романтику, але я сподівалася, що мене ця проблема не зачепить. Ми з чоловіком одружилися відносно недавно – трохи менше року тому, і зараз у нас уже є проблеми.
До шлюбу ми з ним разом майже не жили. Ми зустрічалися, Максим був дуже турботливим і уважним і думала, що так буде завжди. Я була проти співжиття, і переїхала до нього тільки напередодні весілля. Перші місяці спільного життя були гарними. Ми були щасливі від того, що тепер цілими днями можемо бути разом, а потім романтика пройшла, і почалися непорозуміння з приводу спільного побуту.
Ми живемо в квартирі, яку подарували нам його батьки на весілля, тому свекруха приходить до нас не як в гості, а як до себе додому. І при цьому не забуває роздавати поради.
Мій чоловік – дуже вперта людина. Він вважає, що обов’язки по дому діляться на чоловічі і жіночі, і що кожен з нас повинен займатися своєю справою. Скільки я не намагалася йому довести, він так і не визнав того, що так звані «жіночі обов’язки» потрібно виконувати кожен день, витрачаючи багато часу і сил, а необхідність в тому, щоб забити цвях або полагодити кран – виникає не так уже й часто.
Мені довелося поступитися чоловікові, оскільки не дивлячись ні на що я його люблю, і руйнувати наш шлюб не хочу. Думала, що буду робити всі домашні справи в півсили, щоб це не забирало багато енергії, і періодично купувати напівфабрикати, щоб не простоювати годинами біля плити. На якийсь час це спрацювало, і наші непорозуміння з чоловіком припинилися.
Новий рік свекруха вирішила відсвяткувати у нас. Я хотіла якнайкраще підготуватися, але сама нічого не встигала. Скільки я не просила чоловіка мені допомогти, він не послухав. В результаті коронний салат «Олів’є» я закінчила готувати майже опівночі, сама не встигла привести себе в порядок, настрій був геть зіпсований.
Замість того, щоб мене підтримати, чоловік висловив мені претензію: «Ми з мамою порадилися, і вирішили, що ти недостатньо хороша господиня, і що тобі потрібно більше часу приділяти домашнім справам». А я взагалі не розумію, чому я повинна тягнути весь побут на собі, якщо ми з ним працюємо практично однаково, і я втомлююся так само, як і він. Ну хоч ялинку на Новий рік він міг прикрасити, чи картоплі начистити? Чому я повинна все робити сама?
У нас спільний бюджет, в який я вкладаю приблизно стільки ж грошей, скільки і чоловік. І після робочого дня мені теж хочеться прилягти на диван і відпочивати. Хочеться, щоб хтось нагодував мене свіжоприготовленою вечерею, і запитав, чи я втомлена. Але, незважаючи на це, я йду і готую вечерю для нас обох, прибираю і мию посуд. Хіба це справедливо?
Будь-який інший чоловік на його місці був би щасливий тому, що я для нього роблю, а моєму коханому і цього мало. Він скаржиться на те, що я рідко готую, купую готові страви і напівфабрикати, що вдома буває брудно, і що іноді посуд в раковині стоїть по кілька днів.
При цьому йому навіть лампочку лінь зайвий раз вкрутити (доводиться по кілька разів нагадувати), і іноді замість того, щоб зробити щось самому – він витрачає гроші з нашого загального бюджету на виклик майстра.
Я запропонувала йому варіант вирішення проблеми: я б могла піти з роботи, щоб більше часу приділяти домашнім справам, але такий варіант його не влаштовує. Він каже, що в цьому випадку нам доведеться розлучитися, так як він не збирається бути моїм спонсором.
Ніяк не збагну, як можна вирішити цю проблему, зберігши наші відносини. Я готова йому поступатися в дрібницях, але не хочу працювати за двох. Що я роблю не так?
Фото ілюстративне – elar-cvetok.
