— Гроші пахнуть не лише потом, а й зрадою, особливо коли вони загорнуті в папірець із написом «Заповіт».
Марина ніколи не думала, що звичайна кухонна розмова може в одну мить перетворити близьких людей на вовків. Вона просто тримала в руках горнятко чаю, дивлячись, як за вікном хитаються старі вишні, а всередині неї все хололо від крижаного тону свекрухи.
— Нотаріус сказав, що бабуся залишила дачу тільки тобі, але я вважаю, що це якась прикра помилка, яку ми негайно виправимо! — голос Ганни Степанівни тремтів від люті, яку вона навіть не намагалася приховати за маскою ввічливості.
Вони сиділи в орендованій квартирі, де Марина з Андрієм мешкали вже кілька років. Лише годину тому вони повернулися від юриста. Смерть бабусі Марії стала для Марини справжнім потрясінням, але це ще були квіточки порівняно з тим, що почалося після відкриття паперів.
— Яка помилка, Ганно Степанівно? — Марина намагалася, щоб її голос не здригнувся. — У документі чітко вказано моє прізвище та ім’я. Бабуся Марія сама так вирішила.
Свекруха поправила свою бездоганну зачіску, яку вона щотижня оновлювала в дорогому салоні, і подивилася на невістку з такою зневагою, ніби та була приблудним кошеням, що насмілилося застрибнути на стіл.
— Моя мати не могла залишити родинне гніздо чужій людині! Це просто не вкладається в голову. Андрій, чому ти мовчиш? Твоя дружина щойно привласнила те, що належить нам по праву крові!
Марина відчула, як у грудях запекло. Вона згадала всі ті довгі місяці, коли бабуся Марія вже не могла самостійно виходити на подвір’я. Згадала, як після важкої роботи в офісі вона їхала за місто, щоб приготувати поїсти, прибрати в хаті та просто послухати старі історії про те, як колись тут цвіли найкращі в окрузі півонії.
— Чужій? — перепитала Марина, і в її очах з’явилися іскри. — Ми з Андрієм разом уже чимало часу. Я чотири роки поспіль кожні вихідні проводила там, поки ви відпочивали в санаторіях чи займалися своїми справами. Я возила її по лікарнях, я діставала дефіцитні ліки, я власноруч фарбувала той старий паркан, бо він розвалювався!
— І що з того? — Ганна Степанівна зневажливо махнула рукою. — Ти думаєш, що кілька тарілок супу та побілена стеля дають тобі право на нерухомість, яка належала нашій родині десятиліттями? Це була просто допомога старій людині. Благодійність, якщо хочеш. Нотаріальний папірець — це просто папірець.
Андрій сидів між ними, втупившись у стіл. Він крутив у руках телефон, уникаючи погляду дружини. Марина чекала, що він скаже бодай слово. Згадає, як бабуся Марія називала її своєю справжньою онукою. Згадає, як старенька казала, що тільки в Марининих руках ця земля продовжує жити. Але Андрій мовчав, і це мовчання було гучнішим за будь-який крик.
— Бабуся знала, що робить, — тихо продовжила Марина. — Вона боялася, що як тільки її не стане, ви одразу виставите цей будинок на продаж. Вона хотіла, щоб там жили люди, які люблять цю землю, а не просто рахують прибутки.
Ганна Степанівна пирхнула, і цей звук був схожий на шипіння змії.
— Звісно, вона так казала! Бо ти їй це в вуха вкладала щодня! Обхажувала стареньку, поки ми працювали. Розрахувала все, як справжня шахістка. Прийшла в чужу сім’ю з голими руками, а тепер хочеш піти з цілою садибою?
— Що ви таке верзете? — Марина відчула, як сльози підступають до очей, але не дозволила їм вийти. — Я доглядала її, бо вона стала мені рідною! Я полюбила кожен сантиметр того саду, кожне покручене дерево!
— Андрію, скажи їй! — Свекруха різко повернулася до сина. — Поясни своїй дружині, що вона має негайно відмовитися від спадщини на користь родини. Це питання честі.
Андрій нарешті підняв голову. Його очі були втомленими, але в них не було підтримки. Те, що він вимовив, розкололо світ Марини навпіл.
— Мама каже правду, Марино. Це наш сімейний спадок. Мабуть, бабуся була не зовсім у собі, коли підписувала ті папери. Вона ж була стара, мало що розуміла під кінець…
— Не зовсім у собі? — Марина схопилася зі стільця так різко, що чай розлився по світлій скатертині, залишаючи потворну пляму. — Твоя бабуся до останньої хвилини пам’ятала всі дні народження, знала рецепти всіх настоянок і читала книжки без окулярів! Ти це знаєш краще за всіх!
— Але дім має залишитися в родині, — вперто повторив Андрій.
— А я, по-твоєму, хто? Я за цей час не стала частиною твоєї родини? — Голос Марини затремтів від болю.
— Ти моя дружина, але… — Андрій зам’явся, підбираючи слова. — Але кров — це інше. Мама має рацію, це спадщина поколінь. Буде правильно, якщо ти перепишеш усе на неї. Так буде чесно.
Марина дивилася на чоловіка і не впізнавала його. Перед нею сиділа чужа людина, яка щойно відмовилася від усього спільного, що вони будували. Свекруха сиділа поруч із ним із виглядом переможниці, хоча бій ще навіть не розпочався.
— Отже, все, що я робила — нічого не варте? — запитала Марина. — Ті безсонні ночі, коли в бабусі піднімався тиск? Ті дні, коли я відмовлялася від відпустки, щоб побути з нею, поки ви з мамою засмагали на пляжах? Усі ті витрати на ремонт, на продукти, на все необхідне?
— Не роби з себе героїню, — відмахнувся чоловік. — Ти сама хотіла їздити. Тебе ніхто не змушував. А тепер ти виставляєш нам рахунок?
— У мене є всі докази того, скільки сил і засобів я туди вклала! — вигукнула Марина.
— Ось бачиш! — переможно скрикнула Ганна Степанівна. — Вона збирала докази! Вона готувалася до цього дня роками! Справжня хижачка, яка втерлася в довіру до немічної жінки!
— Я просто хотіла, щоб усе було ладу! — Марина вже не могла стримувати емоцій. — Але тепер я бачу, що даремно витрачала свій час на людей, які цінують лише квадратні метри.
Вона розвернулася і пішла до іншої кімнати, грюкнувши дверима. Серце калатало так, ніби хотіло вистрибнути з грудей. Андрій пішов за нею.
— Марино, ну навіщо ти так? Давай поговоримо нормально, без істерик.
— Про що говорити, Андрію? Про те, як ти зрадив мене за одну хвилину? Чи про те, як твоя мати вважає мене злодійкою?
— Вона просто переживає! — Андрій спробував обійняти її за плечі, але вона відштовхнула його руки. — Мама все життя мріяла, що на тій ділянці ми збудуємо щось велике, що там будуть бігати наші діти.
— Наші діти? — Марина гірко засміялася. — Тих дітей, про яких ти навіть чути не хотів останні роки? Чи, можливо, твоя мама вже пригледіла тобі іншу дружину, «своєї крові», яка принесе в посаг щось солідніше?
— Не говори дурниць! Ніхто про розлучення не каже. Просто підпиши відмову, і ми житимемо далі, як нічого не було.
— Як нічого не було? — Марина подивилася йому прямо в очі. — Після цього вже ніколи не буде «як раніше».
Наступного ранку Марина прокинулася від тиші. Андрій пішов на роботу рано, навіть не зазирнувши до неї. На столі лежала коротка записка: «Подумай ще раз. Мама чекає на рішення». Вона зім’яла цей клаптик паперу і кинула в смітник. Весь день на роботі вона не могла зосередитися на звітах. Цифри пливли перед очима, а в голові крутилися слова свекрухи.
Ближче до обіду задзвонив телефон. Номер був невідомий.
— Марина Сергіївна? — Голос у слухавці був сухим і діловим. — Мене звати Сергій Петрович, я представляю інтереси Ганни Степанівни. Ми хотіли б обговорити умови вашої добровільної відмови від майна.
Марина сіла на край стільця. Вона не очікувала такої швидкості. Ганна Степанівна вирішила діяти професійно.
— Я слухаю вас, — відповіла вона, намагаючись не виказати хвилювання.
— Моя клієнтка готова запропонувати вам певну грошову винагороду як компенсацію за ваші турботи про покійну. Сума досить пристойна, її вистачить на перший внесок за власне житло або на хорошу автівку.
Марина подумки прикинула. Пропоноване було в кілька разів менше за реальну вартість будинку та землі. Ця ділянка була справжнім скарбом — поруч ліс, річка, а сама хата хоч і стара, але міцна, з гарним фундаментом.
— Дякую, але я не збираюся нічого підписувати, — холодно відповіла вона.
— Подумайте, Марино Сергіївно. Судові тяганини виснажують. Ми маємо намір оскаржити заповіт. Є підстави вважати, що в останній період життя власниця не цілком усвідомлювала свої дії. У нас є медичні довідки про її стан.
— Це брехня! — Марина ледь не закричала. — Бабуся була цілком притомна! Які ще довідки?
— Офіційні, з печатками. Суд довіряє паперам, а не емоціям. Раджу вам взяти гроші, поки їх дають.
Марина вимкнула телефон. Руки дрібно тремтіли. Невже свекруха справді готова на такий бруд? Підробити документи, зганьбити пам’ять власної матері, аби тільки не віддати шматок землі?
Увечері Марина вирішила поїхати за місто. Їй потрібно було вдихнути повітря того саду, щоб зрозуміти, як діяти далі. Коли вона під’їхала до воріт, то побачила дивну картину. На подвір’ї поводилися двоє чоловіків у робочому одязі. Вони щось заміряли та фотографували.
— Що ви тут робите? Хто ви такі? — гукнула Марина, заходячи в хвіртку.
Чоловіки здивовано подивилися на неї.
— Ми з фірми з оцінки нерухомості. Нас прислала Ганна Степанівна. Сказала, що об’єкт готується до продажу, треба зробити передпродажний опис.
— Ганна Степанівна тут ніхто! — Марина відчула, як хвиля гніву накочується на неї. — Це моя приватна територія. Ось мої ключі, ось мої документи. Негайно залиште подвір’я!
— Нам сказали, що власник скоро зміниться, — буркнув один із них, згортаючи рулетку. — Ми просто виконуємо роботу. Передайте замовниці, що ми закінчимо пізніше.
Коли вони пішли, Марина сіла на старий ґанок. Тиша сільського вечора зазвичай заспокоювала, але не сьогодні. Вона відчувала себе загнаною в кут. Чоловік, який мав бути її опорою, став на бік ворога. Родина, яку вона вважала своєю, виявилася ілюзією.
Телефон знову ожив. Це був Андрій.
— Мені мама дзвонила. Ти що, влаштувала скандал фахівцям? Навіщо ти це робиш?
— Андрію, ти себе чуєш? Це мій дім! Твоя мама присилає сюди чужих людей продавати моє майно, а ти питаєш, навіщо я їх вигнала?
— Марино, досить упиратися. Ти ж бачиш, мама не відступить. Вона вже найняла юристів. У тебе немає шансів. Просто візьми гроші, які вона дає, і ми забудемо про цей кошмар.
— Кошмар — це ти, Андрію. Ти і твоя жадібність. Ти готовий продати пам’ять про бабусю за пачку грошей?
— Не треба цих високих слів! — його голос став металевим. — Бабуся була стара і не розуміла, що робить. Ми просто відновлюємо справедливість. Якщо ти не погодишся зараз, ми підемо до суду. І тоді ти залишишся з нулем. Подумай про своє майбутнє.
— Я вже подумала. Іди ти під три чорти зі своїми грошима і своєю мамою.
Вона кинула трубку і довго дивилася в темряву саду. Кожне дерево тут було свідком їхніх розмов із бабусею. «Маринко, — казала старенька, — ти тільки не дай їм усе це знищити. Вони бачать тут лише сотки під забудову, а тут душа моя…»
Марина повернулася до міста пізно вночі. Вона почала збирати речі. Андрій спостерігав за цим із дивана, попиваючи пиво.
— І куди ти зібралася? — запитав він ліниво.
— Туди, де мене не будуть вважати за розрахункову машину. Я переїжджаю за місто. Буду жити там.
— Там навіть нормального опалення немає, — хмикнув він. — Померзнеш тиждень і повернешся.
— Побачимо.
Через годину вона зачинила за собою двері квартири. З двома валізами вона поїхала в невідомість, яка здавалася їй набагато чеснішою за те життя, що вона мала останні роки.
Перші дні на новому місці були важкими. Будинок зустрів її холодом і пилом. Марина мила підлогу, витирала павутиння, вигрібала старий мотлох. Робота допомагала не думати. Вона знайшла старий фотоальбом у шафі. Там були знімки зовсім молодої Ганни Степанівни, яка посміхалася на фоні цих самих яблунь. Був там і маленький Андрій. Марина дивилася на ці фото і намагалася зрозуміти: коли саме любов до рідного дому перетворилася на жадобу до вигоди?
На другий тиждень до воріт підкотила дорога автівка. Ганна Степанівна вийшла з машини, обережно ступаючи на траву в своїх дорогих туфлях.
— Ну що, награлася в селянку? — запитала вона, навіть не вітаючись.
— Я тут живу, Ганно Степанівно. Маю на це повне право.
— Послухай, дівчинко. Я не хочу витрачати час на суди. Даю тобі набагато більше, ніж минулого разу. Це солідна сума. Ти зможеш поїхати кудись, почати нове життя. Навіщо тобі цей старий мотлох?
— Для вас це мотлох, а для мене — дім. Я не продаюся.
Свекруха підійшла ближче. Її обличчя скривилося від злості.
— Ти думаєш, ти така розумна? Я маю знайомих усюди. Один мій дзвінок — і тебе звільнять з роботи за невідповідність. Тобі не буде за що купити хліба, не те що утримувати цю хату.
— Спробуйте, — спокійно відповіла Марина. — Мій керівник знає ціну моїй праці, а не вашим пліткам.
— Ти пошкодуєш! Андрій вже готує папери на розлучення. Ти залишишся ні з чим. Навіть ті ложки, що ти забрала, ми відсудимо!
— Забирайте ложки. А дім залишиться мій.
Коли свекруха поїхала, Марина ще довго стояла посеред двору. Їй було страшно, але водночас вона відчувала дивну свободу. Більше не треба було прикидатися, не треба було терпіти зауваження про погано приготовану вечерю чи неправильно обраний колір штор.
Через місяць прийшла повістка. Ганна Степанівна перейшла від погроз до справ. Вона вимагала визнати заповіт недійсним через «недієздатність» заповідача. Марина витратила всі свої заощадження на хорошого адвоката. Олена, молода та енергійна дівчина, одразу взялася за справу.
— Ситуація непроста, — чесно сказала Олена. — Вони надали виписки з приватної клініки, де нібито бабуся проходила обстеження в останній рік. Там діагнози, які ставлять під сумнів її адекватність.
— Але вона ніколи там не була! — вигукнула Марина. — Ми ходили лише в районну поліклініку до нашого дільничного лікаря!
— Саме це ми і будемо доводити. Нам потрібні свідки. Хто може підтвердити її стан?
Марина почала збирати людей. Сусіди по дачі, які бачили стареньку щодня. Листоноша, з якою бабуся Марія обговорювала новини. Навіть продавець із сільського магазину, яка пам’ятала, як старенька сама рахувала решту до копійки.
Суд був виснажливим. Ганна Степанівна сиділа в залі з виглядом глибоко ображеної дочки. Її адвокати малювали портрет нещасної жінки, яку хитра невістка ізолювала від родини, щоб заволодіти майном.
— Подивіться на ці документи, — віщав адвокат свекрухи. — Тут чітко вказано, що пацієнтка плутала дати та імена. Як вона могла підписувати юридичні документи?
Коли настала черга Олени, вона викликала дільничного терапевта.
— Скажіть, лікарю, — запитала Олена, — ви спостерігали Марію Іванівну останні п’ять років? Яким був її психічний стан?
— Вона була однією з найсвітліших моїх пацієнток, — відповів лікар. — До останнього дня вона мала чудову пам’ять. Більше того, ми з нею разом розгадували кросворди, коли я приходив на огляди.
Потім Олена представила результати незалежної експертизи тих «виписок» із приватної клініки.
— Ваша честь, ми провели перевірку. Зазначена клініка ніколи не приймала таку пацієнтку. Журнали реєстрації порожні. Цей документ — груба підробка, виготовлена на замовлення.
У залі запала тиша. Ганна Степанівна зблідла так, що здавалося, вона зараз зомліє. Андрій, який сидів поруч із нею, опустив голову ще нижче.
Суддя довго вивчав матеріали. Рішення було однозначним: заповіт визнати законним, претензії позивача відхилити. Окремо було винесено ухвалу про розслідування факту фальсифікації медичних документів.
Коли вони вийшли з будівлі суду, дощ лив стіною. Андрій наздогнав Марину біля виходу.
— Марино… Пробач мені. Я справді не знав, що мама піде на підробку. Вона казала, що все чесно.
— Ти просто хотів у це вірити, Андрію. Тобі так було зручніше. Гроші виявилися важливішими за правду.
— Може… може ми спробуємо ще раз? Тепер, коли все скінчилося?
Марина подивилася на нього. Вона більше не відчувала ні гніву, ні образи. Лише порожнечу.
— Нічого не скінчилося, Андрію. Все тільки починається. Але без тебе. Твоя мама чекає на тебе в машині. Іди, бо вона застудиться.
Вона сіла у своє старе авто і поїхала додому. За місто. Туди, де пахло мокрою землею і вогким лісом.
Навесні Марина посадила нові дерева. Багато молодих саджанців яблунь та груш. Сусіди допомагали — хто порадою, хто інструментом. Життя в селі виявилося не таким простим, але набагато справжнішим, ніж у міських бетонних джунглях.
Одного разу до неї завітала стара жінка. Вона виявилася дальньою родичкою бабусі Марії, про яку Ганна Степанівна ніколи не згадувала.
— Я чула, що тут коїлося, — сказала гостя, сьорбаючи чай. — Ти молодець, що вистояла. Марія завжди казала, що ти маєш стрижень. Вона бачила людей наскрізь.
— Я просто хотіла зберегти те, що вона любила, — відповіла Марина.
— І зберегла. Ганна ніколи не любила це місце. Вона хотіла його розтерзати на шматки, продати і забути. А в тебе тут сад квітне.
Марина дивилася, як сонце сідає за горизонт. Андрій з мамою більше не з’являлися. Подейкували, що у Ганни Степанівни почалися серйозні проблеми через ту історію з підробкою паперів, а Андрій знайшов іншу роботу в іншому місті.
Вона залишилася одна, але вперше в житті не почувалася самотньою. У неї була її земля, її дім і чиста совість.
А сад… сад цього року обіцяв бути неймовірним. Кожна брунька на молодих деревах ніби шепотіла: «Все правильно. Ти вдома».
Хіба це не те, заради чого варто було пройти крізь усю цю багнюку? Кожен отримує те, на що заслуговує. Хтось — пачку купюр, які швидко розлетяться, а хтось — коріння, яке тримає тебе на цій землі сильніше за будь-які закони.
Можливо, ця історія комусь здасться надто простою, але життя — воно і є просте, якщо не намагатися його обманути.
Чи варта нерухомість того, щоб втратити обличчя? Кожен вирішує сам. Марина своє рішення прийняла.
А як би в такій ситуації вчинили ви? Чи змогли б пробачити зраду заради збереження сім’ї?
Спеціально для Українці Сьогодні.
Фото ілюстративне.
