— Маєш пів години, збирай речі і вимітайся з нашого дому, поки я не викинула твій непотріб просто з балкона! — голос Поліни Сергіївни прорізав тишу квартири, наче іржава пилка.

Вона стояла в дверях вітальні, вперши руки в боки, і її масивна постать повністю перекривала світло з коридору. Ніна мимоволі здригнулася, міцніше притискаючи до себе п’ятирічну Катрусю. Дівчинка тільки-но почала засинати після важкого дня в садочку, але від крику бабусі підхопилася, кліпаючи переляканими оченятами.

— Поліно Сергіївно, що сталося? На вулиці ж вечір, куди ми підемо? — голос Ніни тремтів, хоча вона намагалася триматися рівно. — Давайте дочекаємося Дениса з роботи, спокійно все обговоримо…

— Дениса? — свекруха видала короткий, злий смішок. — Мій син нарешті відкрив очі. Досить йому тягнути на собі твою Катьку! Два роки ми терпіли, думали, ти людина. А ти — просто причепа, яка прийшла на все готове.

Ніна відчула, як холонуть кінчики пальців. Два роки вона щоранку прокидалася першою, аби приготувати сніданок на всю родину. Два роки вона бігла з роботи в дитячий садок, а потім додому, щоб встигнути прибрати і наготувати вечерю, поки Поліна Сергіївна відпочивала перед телевізором. Вона віддавала майже всю свою зарплату перукарки в «спільний котел», а тепер виявилося, що вона — причепа.

— Я ж працюю, — тихо промовила Ніна, намагаючись не заплакати при дитині. — Я купую продукти, допомагаю вам із ліками…

— Ті твої копійки! — свекруха зневажливо махнула рукою. — Та мій син на одні лише твої йогурти витрачає більше, ніж ти за місяць заробляєш. Досить. У нього попереду нормальне життя, без твого «хвоста». Збирайся!

Катруся почала тихо схлипувати, ховаючи обличчя в маминому плечі. Ніна зрозуміла, що вмовляти цю жінку марно. Поліна Сергіївна вже все вирішила. Вона почала витягати з шафи старі сумки, кидаючи їх на підлогу з глухим гуркотом.

— Мамо, мені страшно… — прошепотіла донька.

— Не бійся, сонечко, ми просто поїдемо в невелику подорож, — Ніна намагалася, щоб голос не здригнувся. — Зараз ми складемо твого зайчика, твої книжечки…

Руки рухалися автоматично. Ніна запихала в сумки дитячі колготки, светри, улюблену сукню Катрусі, яку вони купували разом на день народження. Кожна річ нагадувала про те, як вона намагалася зробити цей чужий дім своїм. Як вона вішала нові фіранки, щоб було затишніше, як купувала квіти в горщиках, які тепер самотньо стояли на підвіконні.

— І щоб через п’ятнадцять хвилин духу вашого тут не було! — Поліна Сергіївна продовжувала стояти над душею, наглядаючи, аби Ніна не взяла нічого «зайвого».

Ніна мовчки натягнула на Катрусю теплу курточку, зав’язала шапку. Сама вдяглася поспіхом, навіть не глянувши в дзеркало. Вона взяла дві великі сумки, рюкзак на плече, а другою рукою міцно вхопила долоньку доньки.

На порозі їх перестріла сусідка Галина Петрівна, яка, мабуть, усе чула через тонкі стіни. Вона простягнула Ніні невеликий пакунок. — Візьми, дитино. Тут пиріжки ще теплі. Куди ж ви в такий мороз?

— Не знаю, Галю, дякую, — Ніна швидко вийшла на сходовий майданчик.

Двері за ними зачинилися з таким гуркотом, що Катруся знову здригнулася. На вулиці вже панували зимові сутінки. Вітер підхоплював крижану крихту снігу і кидав прямо в обличчя. Ліхтарі вздовж дороги тільки починали розгорятися, відкидаючи довгі, тривожні тіні.

Куди йти? До батьків у село — три години потягом, а остання електричка вже пішла. До подруги Оленки? У неї двоє своїх у маленькій квартирі, вони там і так на головах сидять.

Ніна зупинилася на зупинці, опустивши сумки в сніг. Вона дістала телефон. Три пропущені від Дениса. Мабуть, дзвонив, поки свекруха влаштовувала концерт. Вона спробувала набрати його номер, але абонент був поза зоною досяжності.

«Звісно, — гірко подумала вона, — знову на об’єкті, де не ловить мережа. Або просто не хоче розмовляти».

— Мамо, мені холодно, — Катруся шмигнула носом.

— Йдемо, рідна. Зараз знайдемо тепле місце.

Вони дійшли до найближчого торгового центру. Там було тепло, лунала весела музика, пахло кавою та випічкою. Люди посміхалися, несли пакунки з покупками, готуючись до свят. Ніхто не звертав уваги на змучену жінку з величезними сумками і дитиною, яка ледь трималася на ногах.

Вони сіли на лавку біля великого акваріума. Катруся заворожено дивилася на рибок, на мить забувши про страх. Ніна відкрила пошту на телефоні, просто щоб чимось зайняти руки. І тут вона побачила лист від юридичної контори, який прийшов ще вдень, але загубився серед спаму.

Вона відкрила його, очікуючи чергової реклами, але серце раптом пропустило удар.

«Шановна Ніно Миколаївно! Повідомляємо вам, що процедура оформлення спадщини вашої покійної тітки Марії з іншого міста завершена. Оскільки нерухомість була реалізована за вашою згодою, кошти від продажу перераховані на ваш рахунок. Сума становить…»

Ніна кілька разів перечитала цифру. Вона була такою величезною, що мозок відмовлявся її сприймати. Це було не просто «багато». Це було стільки, що можна було купити три такі квартири, як у свекрухи, і ще б залишилося на спокійне життя на роки вперед.

Вона згадала тітку Марію. Далеку родичку, яку бачила лише раз у дитинстві. Старенька завжди казала: «Ти добра дівчинка, Ніночко, життя тебе винагородить». Тоді це здавалося просто словами.

— Мамо, дивись, яка велика золота рибка! — вигукнула Катруся.

Ніна обійняла доньку і раптом розсміялася. Люди навколо здивовано озиралися, але їй було байдуже. Вона відчула таку силу, якої не мала ніколи в житті.

Вона швидко знайшла в інтернеті хороший готель неподалік. Викликала таксі. Коли машина під’їхала, водій допоміг завантажити сумки. Катруся вмостилася на задньому сидінні і заснула майже миттєво.

Номер у готелі був світлим і затишним. Велика біла постіль, чисті рушники, ванна з гарячою водою. Ніна помила доньку, вклала її спати, а сама сіла біля вікна. Місто внизу мерехтіло вогнями.

Телефон завібрував. Денис.

— Ніно, ти де? Мама сказала, що ви посварилися і ти пішла. Я прийшов, а речей немає. Ти що, здуріла? Куди ти серед ночі поперлася?

Ніна слухала його голос — роздратований, невпевнений, без жодної нотки справжньої тривоги за дитину.

— Денисе, твоя мати не просто «посварилася». Вона виставила нас на мороз і назвала мою доньку причепою. І ти про це знав.

— Ну, ти ж знаєш маму… у неї характер. Вона пересердиться. Погуляй годину і повертайся, я її втихомирю.

— Ми не повернемося, Денисе. Ні сьогодні, ні завтра. Ніколи.

— Ой, не починай цей цирк! — Денис підвищив голос. — На що ти житимеш? Хто тебе з дитиною візьме? Кому ти потрібна зі своїми копійками?

Ніна посміхнулася, дивлячись на відображення в склі. — Мені не потрібно, щоб мене хтось «брав», Денисе. Я цілком здатна сама про себе подбати. Бувай.

Вона заблокувала номер. Це було так легко, ніби вона скинула з плечей важкий, брудний мішок.

Наступного ранку Ніна прокинулася від того, що сонце заглядало в номер. Катруся вже сиділа на ліжку і розглядала готельне меню. — Мамо, тут написано, що можна замовити млинці з шоколадом. Це правда?

— Правда, сонечко. Сьогодні можна все.

Після сніданку Ніна поїхала до банку. Документи були в порядку, гроші справді вже чекали на неї. Менеджер, побачивши суму на рахунку, став неймовірно ввічливим, пропонував каву і найкращі умови для зберігання. Ніна лише попросила оформити картку і перерахувала невелику частину грошей своїй мамі в село.

— Мамо, це тобі на новий дах і щоб не економила на опаленні, — сказала вона в слухавку, чуючи, як мама на іншому кінці плаче від несподіванки.

Вона вирішила, що не буде витрачати час на помсту. Вона хотіла лише одного — спокою. За кілька годин вона зв’язалася з агентом з нерухомості. Їй потрібна була квартира. Швидко.

— Є варіант у новому будинку, — сказав агент. — Власники терміново виїжджають, квартира з ремонтом, навіть меблі залишають.

Коли Ніна зайшла в ту квартиру, вона зрозуміла — це воно. Величезні вікна, світлі стіни, простора кухня, про яку вона завжди мріяла. І найголовніше — окрема кімната для Катрусі, де на стінах були намальовані хмаринки.

— Ми беремо її, — коротко сказала Ніна.

Уже через день вона перевозила свої скромні сумки в новий дім. Але перед цим їй потрібно було зробити ще одну справу. Вона мала забрати залишки своїх речей і документи з квартири свекрухи.

Ніна під’їхала до старого будинку на таксі. Вона не відчувала страху, лише легку огиду, як при згадці про стару хворобу. Вона подзвонила в двері. Відчинила Поліна Сергіївна. Вигляд у неї був переможний.

— О, з’явилася! Що, гроші закінчилися? Совість замучила? Заходь, ставай до плити, там посуду гора. Денис злий, як собака.

Ніна мовчки пройшла повз неї до кімнати. Поліна Сергіївна дріботіла ззаду, продовжуючи повчати: — Дивись мені, ще одна така витівка — і ніяка дитина тебе не врятує. Скажи спасибі, що мій Денис такий добрий…

Ніна дістала папку з документами і кілька книжок Катрусі, які залишилися на полиці.

— Денисе! — гукнула вона чоловіка, який вийшов із кухні в засаленому халаті.

— Ну що, нагулялася? — Денис спідлоба глянув на неї. — Давай, готуй обід і закрили тему.

— Я прийшла сказати, що подаю на розлучення, — Ніна виклала на стіл папери. — Ось тут копія моєї заяви.

Поліна Сергіївна пирхнула: — Розлучення? Та на кого ти схожа? Кому ти потрібна? Будеш по вокзалах тинятися?

Ніна спокійно дістала з сумочки ключі від своєї нової квартири і поклала їх поруч із документами. А потім дістала виписку з банку, де була вказана її спадщина. Вона не хотіла хвалитися, але їй потрібно було, щоб вони нарешті замовкли.

Денис взяв папірець. Його очі почали повільно округлюватися. Він кілька разів перечитував цифри, губи його беззвучно ворушилися.

— Що там таке? — Поліна Сергіївна вихопила виписку. — Господи… Ніночко… Це що, помилка?

Вона раптом різко змінилася в обличчі. Зморшки розгладилися, голос став медовим, а руки потягнулися до Ніни.

— Ніночко, люба, та хіба ж ми не сім’я? Та я ж просто погарячкувала, ти ж знаєш мій характер, стара я вже, тиск скаче… Денисе, ну чого ти стоїш? Обніми дружину! Ми ж тепер можемо будинок купити, великий, щоб усім вистачило!

Денис теж стрепенувся, його погляд став жадібним і запобігливим. — Нінусю, зайко, пробач мені. Я справді був не правий. Давай все почнемо спочатку? Ти ж знаєш, як я тебе кохаю. А ці гроші… вони нам так допоможуть! Ми Катьку в приватну школу віддамо, машину нову купимо…

Ніна дивилася на них і відчувала, як усередині все остаточно перегорає. Два роки вона шукала в цих людях любов і підтримку, а знайшла лише жадібність.

— Мою доньку звати Катруся, а не Катька, — холодно сказала вона. — І ні, ми не почнемо спочатку. Бо «спочатку» — це було про повагу, якої у вас ніколи не було.

Поліна Сергіївна знову почала хлипати, але тепер це було схоже на погану акторську гру. — Ніночко, ти ж не можеш так! Ми ж рідні! Як же ми тепер без вас? А Катруся? Вона ж бабусю любить!

— Вона боїться вас, Поліно Сергіївно. І більше я не дозволю їй відчувати цей страх.

Ніна забрала свої документи, поклала ключі від нової квартири назад у сумочку і пішла до виходу.

— Ти ще приповзеш! — крикнув Денис їй у спину, коли зрозумів, що гроші вислизають крізь пальці. — Ці гроші тебе не врятують! Ти як була перукаркою, так і залишишся!

Ніна навіть не озирнулася. Вона вийшла на вулицю, де вже яскраво світило зимове сонце. Сніг іскрився, наче розсипані діаманти. Вона сіла в таксі і назвала свою нову адресу.

У новій квартирі Катруся вже розкладала своїх іграшок у світлій кімнаті. — Мамо, дивись, зайчик сказав, що йому тут дуже подобається!

— Мені теж тут подобається, рідна, — Ніна сіла на підлогу поруч із донькою.

Того вечора вони замовили піцу і дивилися мультфільми. Телефон Ніни продовжував розриватися від повідомлень — Денис благав про вибачення, свекруха обіцяла переписати на неї свою дачу, друзі Дениса раптом почали писати, яка вона чудова жінка.

Ніна просто змінила номер.

Вона відкрила вікно, впускаючи свіже вечірнє повітря. Попереду було багато справ: оформити Катрусю в новий садок, можливо, відкрити свою власну невелику студію краси — вона завжди про це мріяла, але ніколи не мала коштів.

Вона більше не була «причепою». Вона була жінкою, яка сама будує своє життя. І кожна зароблена чи отримана копійка тепер належала тільки їй та її доньці.

Ніна подивилася на сплячу Катрусю. Дівчинка усміхалася уві сні. Можливо, їй снилися ті самі золоті рибки з акваріума. А можливо, вона просто відчувала, що тепер вони справді вдома. Де ніхто не кричить, де ніхто не рахує кожен шматок хліба і де любов не залежить від цифр у банківській виписці.

Це був її перший справжній вечір свободи. І він був солодшим за будь-який спадок у світі.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.