Березень видався сирим і непривітним. Небо над містом нагадувало стару запрану ковдру, а вітер постійно намагався залізти під комір.

Ніна прокинулася о шостій ранку. Будильник ще не встиг пропищати, а вона вже звично потягнулася до халата. У квартирі було прохолодно — опалення вже прикрутили, економили.

Ніна працювала бухгалтером у невеликій фірмі. Робота сидяча, цифри, звіти, вічні звірки. До кінця дня очі вилазили на лоб, а спина німіла так, що хотілося просто лягти на підлогу. Але вдома на неї чекали «свої» турботи.

Чоловік Андрій працював на СТО — робота важка, на ногах, руки вічно в мазуті, а апетит такий, що дволітрової каструлі вистачало рівно на один вечір.

Ну і син Максим — підліток, п’ятнадцять років, плечі розвернулися, голос змужнів, а після тренувань із футболу він готовий був з’їсти навіть каструлю разом із кришкою.

Того дня, повертаючись з роботи, Ніна забігла в м’ясний відділ. Побачила гарний шматочок свинячого ребра — не надто жирний, саме такий, як любить Андрій.

— Дівчата, зважте мені оцей, — попросила вона продавчинь.

— Хороший вибір, свіжак, — усміхнулася жінка за прилавком.

Ніна йшла додому і в думках уже «варила» цей борщ. Вона любила готувати. Для неї це був спосіб показати сім’ї, що вона їх любить. Не словами, а оцим ароматом засмажки, золотистими крапельками жиру на поверхні, густою сметаною.

Борщ уже майже доходив. Ніна кинула останній штрих — дрібно нарізаний часник і лавровий листок. По кухні розплився такий аромат, що в самої слинка потекла. Вона витирала руки рушником, коли почула, як у замку повернувся ключ.

«О, Андрій рано сьогодні», — подумала вона. Але кроки були легшими, дрібними.

— Ніно, що це за запах, ти що наробила? — голос свекрухи, Ганни Іванівни, прорізав тишу ще з коридору.

Ніна здригнулася. Ганна Іванівна жила через три будинки й мала звичку заходити «на вогник» без попередження. Вона була жінкою енергійною, суворою і вважала себе головним охоронцем моралі в радіусі п’яти кілометрів.

— Добрий день, мамо, — Ніна намагалася тримати голос рівним. — Заходьте, роздягайтеся. Чайку?

Але свекруха не слухала. Вона влетіла на кухню, як десантник на позицію. Її ніс сіпнувся. Вона підійшла до плити, різко підняла кришку каструлі. Пара вдарила їй в обличчя, але вона навіть не поморщилася.

— Це що? — голос Ганни Іванівни став крижаним.

— Борщ… — розгублено відповіла Ніна.

— Я бачу, що борщ. Я питаю — з чим борщ? Ти туди що, ребра вкинула?

Ніна зітхнула. Вона вже зрозуміла, куди вітер віє.

— З м’ясом, мамо. Свіже купила. Андрій з роботи прийде втомлений, Максим після футболу. Треба ж людей погодувати.

Ганна Іванівна аж задихнулася від обурення. Вона вимкнула газ під каструлею, ніби здійснювала акт екзорцизму.

— Ти в своєму розумі, дитино? Перший тиждень Великого посту! Найсуворіший час! Люди на воді й хлібі сидять, канони читають, а в неї тут свинина булькає! Ти про душу думаєш чи тільки про шлунок?

— Мамо, — Ніна сіла на табуретку, відчуваючи, як накочується втома. — Ми всі працюємо. Я з ранку до вечора за комп’ютером, голова обертом. Андрій під машинами лежить на холодній підлозі. Максим росте, йому білок потрібен. Я ж не зі зла… Я просто хочу, щоб вони були ситі й здорові.

— Не зі зла вона! — Ганна Іванівна сплеснула руками, наче в театрі. — То ти думаєш, піст — це так, для краси видумали? Це іспит! А ти його провалила на першому ж кроці. От через таких, як ти, невігласів, і біди в світі. Ні хреста на тобі, ні совісті!

— Але ж кожен сам вирішує, — тихо, але твердо сказала Ніна. — Хто має сили постити — той постить. Я ж нікого не примушую м’ясо їсти. Андрій не просив пісного, він просив смачного.

— У нашій сім’ї завжди постили! — гордо випнула підборіддя свекруха. — Мій покійний Василь, царство йому небесне, за сім тижнів жодної крихти скоромного в рот не брав. І я так живу. А ти що дитині показуєш? Що традиції — це сміття? Що можна черево набивати, коли треба каятися?

У цей момент двері знову відчинилися. Цього разу це справді був Андрій. Він зайшов на кухню, відчуваючи напругу, що буквально висіла в повітрі.

— О, привіт усім. Ого, як пахне! — він уже тягнувся до черпака.

— Не смій! — викрикнула мати. — Твоя жінка вирішила тебе в пекло відправити через цей борщ!

Андрій завмер. Він подивився на матір, потім на Ніну, яка сиділа з блідим обличчям і стиснутими губами.

— Мамо, ну що знову? Який піст? Я сьогодні два двигуни перебрав, у мене руки трусяться від голоду.

— Синку, гріх через рот не входить, але з душі виходить, — повчально почала Ганна Іванівна. — Але м’ясо в перший тиждень — це вже занадто. Невже важко каші поїсти?

Андрій зітхнув. Він був людиною мирною. Він ненавидів ці жіночі розбірки. Замість того, щоб захистити дружину або аргументовано заперечити матері, він зробив те, що робив завжди.

— Та ну вас… Самі розбирайтеся. Я пішов душ приймати.

Він розвернувся і вийшов. Ніна відчула, як у серці щось боляче кольнуло. Знову вона залишилася «між двома вогнями» сама.

Свекруха, відчувши перемогу, демонстративно відсунула каструлю на край плити, ніби та була отруйною.

— Я того їсти не буду. Можеш навіть не пропонувати.

Вона полізла у свою велику сумку і дістала звідти півлітрову баночку.

— Дай мені миску, — кинула вона Ніні.

Ніна мовчки подала глибоку тарілку. Ганна Іванівна вивалила туди кислу капусту, густо полила її нерафінованою олією, що пахла насінням, і відрізала собі шматок чорного черствого хліба.

— І чай зроби. Просто чорний. Без цукру, звісно.

Ніна поставила чайник. Вона сіла навпроти свекрухи, дивлячись, як та поважно, з виглядом великомучениці, жує свою капусту. Здавалося б, настала тиша, але Ганну Іванівну «прорвало» на розмови.

— Оце їм і відчуваю легкість, — зауважила вона, витираючи олію з підборіддя. — Не те що ви. До речі, ти чула про Галю з третього під’їзду? Оту, що вічно в коротких спідницях бігала?

Ніна похитала головою. Їй було зовсім не цікаво.

— Пішов від неї чоловік! — радісно повідомила свекруха. — Отак-от. До молодиці пішов. А я казала: не можна так із чоловіком, язик у неї до колін, вічно його пиляла. От Бог і покарав.

Ніна мовчала, крутячи в руках порожню чашку.

— А Марія? Сусідка моя. Гроші лопатою гребе, пенсія хороша, ще й підробляє. А синові на ремонт машини не дала. Рідному синові! То хіба це людина? Це ж скупість, гріх смертний. Я їй так в очі і сказала: «Маріє, на той світ гроші не забереш!». Вона аж позеленіла.

— Мамо… — тихо спробувала перебити Ніна.

— Та що мамо? Я ж правду кажу! Я за правду завжди. А в Олени син? Бачила його вчора — ледь на ногах стоїть. Молодий хлопець, а вже алкаш закінчений. Мати плаче, а він п’є. Це все гріхи бабські, ото воно й вилазить боком. Отак люди і живуть — без віри, без посту, без совісті.

Ганна Іванівна ще хвилин двадцять «розбирала на запчастини» біографії всіх знайомих. Вона знала, хто з ким спить, хто скільки заробляє і хто яку ковбасу купує в магазині. В її словах було стільки отрути, що Ніні здалося, ніби повітря на кухні стало густим.

Нарешті, доївши капусту й допивши чай, свекруха підвелася. — Ну, я пішла. Вечірня служба скоро, треба встигнути. А ти, Ніно, подумай. Подумай, чому в тебе голова часто болить. Може, то знак зверху? І дивися мені: щоб до неділі ніякого м’яса. Хоч трохи Бога побійтеся.

Коли двері нарешті зачинилися, Ніна ще довго стояла біля вікна. Їй хотілося відчинити кватирку, щоб вивітрити не запах борщу, а оцей важкий дух осуду.

З кімнати тишком-нишком вийшов Максим. Він бачив сцену через прочинені двері й чекав, поки «бабуся-грім» піде. — Мамо, можна я борщу? — несміливо спитав він. — Я дуже їсти хочу, ми сьогодні крос бігли.

Ніна подивилася на сина. Великий, незграбний, з добрими очима. Він ще такий щирий, ще не вміє лицемірити.

— Сину… — вона завагалася. — А от скажи мені, я щось погане зробила? Ну, от те, що борщ із м’ясом зварила. Це справді великий гріх?

Максим нахмурився, обдумуючи питання. — Мам, ти що? Який гріх? Ти ж його для нас варила. Ти ж не вкрала те м’ясо. Бабуся просто… ну, ти ж знаєш її. Вона любить, щоб усі жили за її правилами. А я просто хочу їсти. Давай тарілку.

Ніна всміхнулася. Втома ніби трохи відступила. — Їж, золота моя дитино. Їж на здоров’я.

Вона налила йому повну тарілку, густу, з великим шматком м’яса, що розпадалося на волокна. Хлопець їв із таким апетитом, що серце Ніни нарешті заспокоїлося. Зайшов Андрій, уже чистий, перевдягнений у домашнє.

— Ну що, скандал закінчився? Екзекуція пройшла успішно? — спитав він, сідаючи до столу.

— Закінчився, — зітхнула Ніна. — Ти будеш? Чи боїшся гніву небесного?

— Давай уже, грішити так грішити, — махнув рукою чоловік. — Але серйозно, Ніно, не бери в голову. Мати стара, в неї свої мухи.

Він почав їсти, і на обличчі з’явився вираз блаженства. У квартирі нарешті запанував той затишок, заради якого Ніна щодня й поралася по господарству.

Ніна налила собі зовсім трохи. Вона сіла навпроти чоловіка й сина, спостерігаючи за ними. — Знаєш, Андрію, — раптом сказала вона. — Я от що подумала, поки мама тут свою капусту їла.

— Про що? — Андрій підняв очі від тарілки. — Про те, що піст — це ж не дієта. Це не про те, щоб просто ковбасу не їсти. Це про те, щоб людьми залишатися.

Андрій перестав жувати й уважно подивився на дружину.

— Ти про те, як вона Галю з Марією полоскала? — здогадався він.

— Саме так. Вона сиділа, їла свою «святу» капусту, і при цьому обливала брудом усіх підряд. Раділа, що від когось чоловік пішов, засуджувала Марію за гроші, Олениного сина за хворобу… Вона вийшла звідси з відчуттям, що вона свята, бо не з’їла м’яса. А те, що вона за півгодини пересудила половину міста і мені в душу наплювала — це ніби й не гріх зовсім.

— Мабуть, ти права, — тихо сказав Андрій. — Мені теж завжди було дивно. Вона в церкву ходить щонеділі, а потім приходить додому і починає всіх «гризти».

— От і я про те, — продовжила Ніна. — Мені здається, Богу важливіше, щоб ми були добрими один до одного. Щоб ти прийшов з роботи, з’їв цей борщ і мав сили мені допомогти чи з сином поговорити. Щоб у домі був спокій, а не сварки через каструлю. Піст — це коли ти менше злості в собі тримаєш, коли не судиш нікого, коли руку допомоги подаєш. А якщо ти злий як собака, зате на пісній капусті — то який у цьому сенс?

Максим, який зазвичай не втручався в розмови дорослих, раптом додав: — У нас у школі вчителька каже: «Не страшно їсти м’ясо в піст, страшно їсти один одного».

Ніна засміялася, і цей сміх остаточно розвіяв напругу. — Розумна в тебе вчителька, Максиме.

Коли вечеря закінчилася, і посуд був помитий, Ніна вийшла на балкон. Повітря було свіжим, пахло весною, що от-от мала перемогти зиму. Вона дивилася на вогні сусідніх будинків і думала про те, скільки людей зараз так само сваряться через дрібниці, намагаючись довести свою «правильність».

Вона згадала слова свекрухи: «Через таких, як ти, і біди в людей». Раніше ці слова могли б її поранити, довести до сліз. Але зараз вона відчувала лише легкий жаль. Жаль до Ганни Іванівни, яка за правилами й заборонами загубила головне — любов і милосердя.

Ніна повернулася в кімнату. Андрій дивився телевізор, Максим щось захоплено писав у зошиті. Це була її сім’я. Її маленька фортеця. І якщо її борщ допоміг їм сьогодні відчути себе трохи щасливішими й сильнішими — значить, вона все зробила правильно.

Вона вперше за весь день відчула справжній спокій. Не той, що приходить від виконання ритуалів, а той, що народжується всередині, коли ти знаєш: твоє серце чисте. Бо Бог, якщо він справді дивиться на нас зверху, бачить не вміст тарілки. Він бачить те, з якими думками ми ту тарілку подаємо.

І від цієї думки в маленькій кухні стало ніби світліше, ніж від найпотужнішої лампочки. Весна обов’язково прийде. І в календарі, і в душі.

А яка ваша думка щодо цієї ситуації?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.