День у невеликій квартирі в одному зі спальних районів Києва почався не з квітів, а з запаху підгорілого тіста та роздратованого голосу.
— Ніно, ну чого ти знову закипіла на рівному місці? Я ж тобі людською мовою пояснив: прийде кум Микола з дружиною, і все! — Іван стояв у дверях кухні, почухуючи розпатлану потилицю.
Ніна кинула ополоник у раковину.
Металевий дзвін розітнув тишу, а краплі бульйону розлетілися по білій кахлі.
— Мій ювілей, Ваня! Мені сьогодні п’ятдесят п’ять! — вона розвернулася до нього, важко дихаючи. Руки по лікті в борошні, обличчя червоне від жару духовки, а в очах — стільки втоми, що вистачило б на цілий під’їзд. — Я просила тебе: давай проведемо цей день удвох. Або хоча б сходимо в той ресторан біля парку, де грає жива музика. А ти знову кличеш своїх друзів пити!
— Та що ти таке кажеш, «пити»? Нормально посидимо, по-людськи. Привітаємо тебе, келих за здоров’я піднімемо. — Іван відмахнувся від її слів, як від настирливого літнього ґедзя.
— Келих?! — Ніна прислонилася до краю столу, відчуваючи, як зрадницьки тремтять коліна. — Я три дні з кухні не вилажу. Пекла твої улюблені пироги з м’ясом, крутила голубці, торт замовила за три місяці. А ти? Ти хоча б квіти купив? Хоча б одну гілочку?
Іван глянув на годинник, потім на дружину.
У його погляді не було провини — лише здивування, чому цей злагоджений механізм під назвою «дружина» раптом почав давати збої.
— Та встигну я. Квітковий на розі до восьмої працює. Куплю я тобі твій віник, не переживай.
— До восьмої, — прошепотіла вона. — Гості о шостій, а він о восьмій квіти купить.
— Слухай, Ніно, може, тобі якихось крапель заспокійливих випити? Нервова ти стала, на людей кидаєшся. Старість, чи що?
Вона подивилася на нього — на цю розтягнуту домашню футболку з плямою від не зрозуміло чого, на заспані очі, на байдужість, яка стала фундаментом їхнього шлюбу.
Тридцять два роки. Солідний термін.
Вона пам’ятала, як у шість ранку бігла на кухню, щоб він мав гарячі сирники перед зміною. Як прала його робочі комбінезони, відмиваючи мазут і піт. Як виховувала дітей, доки він «вирішував питання» в гаражах чи на риболовлі з Миколою.
— Знаєш що, Іване, — вона повільно витерла руки об кухонний фартук, — а може, не треба нам ніякого свята? Може, відмінимо все, поки не пізно?
— Ти що, здуріла? — Іван витріщив очі. — Микола вже м’ясо замаринував! Свинина, з ошийка, на дровах!
— Ах, Микола м’ясо замаринував! — Ніна раптом засміялася. Це був дивний, надломлений сміх, від якого Івану стало якось не по собі. — Ну звісно! Шашлик кума — це ж подія державного масштабу! Куди там моєму дню народження до свинячого ошийка!
— Ніно, ти того, не психуй. Я зараз піду в гараж, треба там підшаманити трохи, щоб Миколі було де машину поставити. Увечері буду. Постараюся не запізнюватися.
— Постарайся, — втомлено кинула вона вслід дверям, що гучно захлопнулися.
Ніна залишилася одна серед ароматів домашньої випічки.
На столі стояли тарілки з пирогами: з капустою, з картоплею, з маком — все, як любив Іван.
А свій улюблений — з вишнею та корицею — вона так і не спекла.
Побоялася, що знову почує: «Нащо стільки цукру перевела, хто ту кислятину їсти буде?».
Рівно о шостій вечора пролунав перший дзвінок. Це була сусідка Марія з третього поверху.
— Ніночко, зі святом, люба! Ой, як у тебе смачно пахне, — Марія всунула в руки коробку цукерок із супермаркету.
Іван виплив із кімнати — гладенько виголений, у чистій сорочці, яку Ніна прасувала пів години тому, і з букетом.
Це були п’ять гвоздик у целофановій обгортці, куплені на бігу в переході.
— Ось, люба, тримай! Вітаю! — він чмокнув її в щоку, але очі його вже нишпорили по столу в пошуках першої пляшки.
Слідом з’явився Микола з дружиною Ритою. Микола тримав величезний пакет, з якого пахло сирим м’ясом і цибулею.
— О, Іване! Здоров! Де тут у вас мангал? Зараз такий бенкет влаштуємо! — закричав кум, ігноруючи Ніну.
Рита сунула Ніні конверт:
— На, купи собі щось корисне. Для кухні, може, чи для городу.
У конверті було п’ятсот гривень. Навіть на гарний крем для обличчя не вистачить, не те що на мрію. А втім, які там мрії.
Ніна востаннє купувала собі щось нове минулого року, коли вибирала Іванові куртку на зиму — тоді він сказав, що її пальто «ще цілком нічого, ще пару сезонів побігає».
Потім приїхали діти. Донька Оксана з чоловіком і малим сином, і син Андрій.
— Мамо, вітаємо! Пробач, без подарунка, ми тобі на картку скинемо, сама вибереш, — Оксана поцілувала повітря біля маминої щоки. — Ой, а що, тортика домашнього немає? Ми так сподівалися.
— Є торт, доню. У холодильнику, — Ніна відчувала, як всередині неї росте порожнеча.
Сіли за стіл. Іван миттєво розлив пляшку.
— Ну що, товариство! За мою Ніну! Тридцять два роки тягнемо цю лямку! Гарна вона в мене господиня, хата — повна чаша, пироги — золото! Будь здорова!
— За господарку! — підхопив Микола.
Випили. Ніна сиділа на чолі столу, але почувалася не королевою свята, а безкоштовним додатком до стільця.
Вона вскакувала кожні п’ять хвилин: принести чисту вилку, дорізати хліба, подати соус, прибрати брудні тарілки.
Іван з Миколою пішли на балкон, обговорюючи ціни на дизель. Оксана гортала Інстаграм, Андрій щось бурмотів у телефон.
— Мамо, а де серветки? — крикнула донька з іншого кінця столу.
— У шухляді, Оксано. Візьми сама, я ж тільки сіла.
— Ой, ну важко тобі, чи що? — пирхнула донька.
— Ніно! Гірчицю неси! — гаркнув з балкона Іван. — М’ясо без гірчиці — гроші на вітер!
Вона встала. Принесла гірчицю. Потім сіль. Потім хрін. Потім знову мінералку.
— Мам, я піду, напевно, — Андрій уже вдягав куртку. — У друзів там вечірка, обіцяв бути.
— Сину, ти ж тільки прийшов, — Ніна подивилася на нього з надією. — Може, хоч торт спробуєш?
— Та ну, ма, ти ж знаєш, я солодке не дуже. Ну, бувай! Подарунок я в тумбочку поклав!
Подарунком виявився дешевий електрочайник, який смердів дешевим пластиком на всю квартиру.
Вечір котився далі за звичним сценарієм.
Чоловіки повернулися з балкона — червоні, галасливі. Іван почав розповідати вдесяте історію про те, як вони з Миколою застрягли на ниві п’ять років тому.
Всі сміялися. Про Ніну згадали лише тоді, коли закінчився хліб.
— А пам’ятаєш, Ваня, як ми з тобою, — почала вона тихо, намагаючись вклинитися в розмову.
— Почекай, Ніно, не перебивай! Кум якраз розповідає, як він карася на три кіло витягнув! — Іван навіть не глянув на неї.
Це була та сама мить. Вона не була гучною. Це не було схоже на грім.
Це було схоже на те, як остання крапля падає в переповнену чашу, і вода починає повільно, невблаганно переливатися через край.
Ніна повільно розв’язала мотузки фартуха. Акуратно склала його і поклала на край столу.
— Я не принесу більше хліба, Іване.
— Що? — він на мить замовк, кліпаючи очима. — Ти чого, Ніно?
— І пляшки більше не принесу. І тарілки мити не буду.
У кімнаті стало тихо. Навіть малий онук перестав стукати машинкою по підлозі.
— Ти що, перегрілася біля плити? — Іван спробував засміятися, але сміх вийшов незграбним. — Сідай, випий з нами, розслабся.
— Я розслаблена як ніколи, — вона встала. Голос її був спокійним і рівним, як лінійка. — Тридцять два роки я була для тебе зручною. Як старі капці. Як пральна машина, яка ніколи не ламається. Ти сьогодні навіть не помітив, що я вдягла нову сукню, яку купила на зекономлені від ринку гроші. Ти не помітив, що я плакала сьогодні вранці в ванній, бо ти забув мене просто обійняти.
— Мамо, ну що ти починаєш при людях, — прошипіла Оксана.
— При людях, Оксано? А коли мені починати? Коли я помру від інфаркту за цією плитою? — Ніна подивилася на доньку. — Ти ж така сама. Твій чоловік сидить і чекає, поки ти йому кісточки з риби вибереш. Ти хочеш такого життя ще тридцять років?
Ніна пройшла в спальню. Вона не металася.
Вона відкрила шафу і дістала невелику валізу, яку купила собі колись для поїздки в санаторій, в яку так і не поїхала, бо Івану треба було міняти гуму на машині.
— Ти куди це зібралася?! — Іван завалився в кімнату, тримаючись за одвірок. — Ану припини цей цирк! Гості в хаті!
— Гості в твоїй хаті, Іване. А я піду в свою. В ту, де не треба буде питати дозволу, щоб спекти пиріг із вишнею.
Вона кидала у валізу лише найнеобхідніше. Документи. Пара улюблених кофт. Фотокартку мами.
— Ти ж пропадеш без мене! — крикнув він, переходячи на крик. — Хто тебе годувати буде?! Хто тобі полицю приб’є?!
— Якось проживу, Ваня. По полиці я й сама вмію стукати, а їсти мені тепер треба втричі менше — тільки для себе.
Вона зняла з пальця обручку. Тонкий золотий обідок, який колись здавався символом вічності, тепер виглядав як звичайний дріт.
Поклала його на комод поруч із зів’ялими гвоздиками.
— Тримай. Можеш продати, якраз Миколі на нові вудки вистачить.
— Ніно, — він раптом знітився. Побачив її очі — сухі, рішучі, чужі. — Ну, вибач. Ну, забув про квіти. Ну, випили лишнього. Давай завтра поговоримо?
— Завтра не буде, Іване. Завтра я буду снідати в кав’ярні на Хрещатику. Сама. Буду пити каву з круасаном і дивитися на людей. А ти будеш шукати свої чисті шкарпетки по всій хаті.
Ніна взяла валізу. Вона вийшла в коридор, де заціпеніли гості.
— Смачного всім. Пироги в духовці, голубці на плиті. Тільки прибирати за собою будете самі. Кожен — за собою.
Вона відчинила двері.
Вечірнє місто зустріло її прохолодою і шумом машин.
Вона спустилася на ліфті, вийшла з під’їзду і вперше за багато років глибоко вдихнула. Повітря було солодким.
Ніна дістала телефон.
— Алло, Людо? Ти казала, що твоя дача під Києвом порожня до травня? Я їду. Ні, не в гості. Назовсім. Так, у мене сьогодні ювілей. І знаєш що? Це найкращий подарунок, який я коли-небудь собі робила.
Вона сіла в таксі, не озираючись на вікна своєї колишньої фортеці, де в цей момент Іван намагався зрозуміти, як користуватися мікрохвильовкою.
Вона їхала в таксі, була щаслива, мріяла, що нарешті вона вільна і зможе змінити своє життя.
Чоловік дзвонив, просив повернутися, писав повідомлення з вибаченнями, але вона не чула його.
Чи маємо ми право руйнувати все і сім’ю заради власного «Я» після десятиліть мовчання?
Чи є межа у жіночого терпіння?
Чи правильно вчинила Ніна, що в такому віці залишила все і просто без копійки в кишені на вулицю пішла? Хіба це розумно? Чи світить їй ще особисте щастя в такому віці?
Фото ілюстративне.
