Ніна завжди відчувала: мама любить її брата Тараса більше. Хоча вони з ним різнилися лише трьома роками, усе життя пройшло так, ніби Тарас – «золоте дитя», а вона – десь на другому плані.

– От Тарас у нас голова! – не раз казала мама, коли приходили сусіди. – І руки золоті, і в школі відмінник.

А про Ніну найчастіше мовчала, навіть коли та привозила дипломи з олімпіад чи робила для сім’ї щось важливе. Дівчинка не ображалася відкрито – тільки ховала в серці камінь образи.

Минуло кілька років. Ніна вийшла заміж і пішла жити до чоловіка у простору квартиру. Їй справді пощастило: свекор колись займав високу посаду, залишив синові гарне житло.

А от Тарас ще мешкав з мамою в старенькій «хрущовці» й усе збирався купити власну оселю, але якось не складався пазл: то грошей не вистачало, то робота не та.

– Ну, нічого, мамо, – заспокоював її син, – ти ж знаєш, я не пропаду.

У той час хворіла бабуся, мамина мама. Літня жінка вже ледве ходила, тож потребувала постійного догляду. Мама якось відразу сказала:

– У мене робота, Тарасові допомагати треба… Ніно, то ти ближче живеш, то й навідуйся до бабці.

І Ніна навідувалася. Спершу через силу, бо мала свою сім’ю, роботу, але з часом полюбила ті вечори в бабусиній квартирі. Сиділи удвох, пили чай, розмовляли. Бабуся розповідала багато життєвих історій про своє життя, про маму в дитинстві. А ще дивилася на Ніну з такою ніжністю, якої дівчина завжди шукала від рідної матері.

– Ти в мене золота, – казала старенька. – Якби не ти, я б давно сама тут пропадала.

Ніна не чекала винагороди, просто робила те, що підказувало серце. Але коли бабусі не стало, виявилося: вона ще за життя оформила заповіт – свою квартиру залишила Ніні.

Це стало новиною для всієї родини. Мама, почувши про це, спершу сплеснула руками:

– Як же так? Вона мала записати на мене!

А потім, коли документи підтвердили правду, обличчя її потемніло.

– Добре, – сказала вона холодним голосом. – Квартира твоя. Але знай: або віддаєш половину Тарасові, або ти мені більше не дочка.

Ніна сиділа мов остовпіла.

– Мамо, – прошепотіла вона, – я ж не просила цієї квартири. Це бабуся вирішила… Вона знала, хто її доглядав.

– Ти що, проти брата? – зиркнула мама. – Він чоловік, йому сім’ю треба годувати! А ти що? У тебе і так є квартира від чоловіка.

– Але ж я вкладала душу, ходила до бабусі, ночами сиділа з нею… – Ніна намагалася пояснити.

Мама різко відмахнулася:

– Не хочу нічого чути! Або половину спадку Тарасові переписуєш, або не заходь до мого дому.

У серці Ніни здійнявся справжній ураган. Перед очима стояли роки недооцінки, материнської байдужості. І тепер – ось таке.

Вона прийшла додому й розповіла чоловікові. Той довго мовчав, а тоді сказав:

– Ніно, квартира – то не головне. Головне – твоє совість, а вона у тебе чиста. Якщо віддаси половину, щоб не сваритися, то це буде зрада бабусиної волі. Якщо ж залишиш усе собі, мама може образитися назавжди. Але знай: у будь-якому разі ти зробила все чесно. І бабуся не даремно саме тобі залишила свій дім.

Ніна плакала цілу ніч. А вранці подзвонила мамі.

– Мамо, – сказала вона спокійно, – я не віддам половини квартири Тарасові. Це рішення бабусі. І якщо ви вважаєте, що через це я вам не дочка – то хай так буде. Але знайте: я вас все одно люблю, хоч як ви до мене ставитеся.

У слухавці запала тиша. Лише чути було мамине важке дихання. Нарешті вона різко кинула:

– Роби як знаєш.

І поклала слухавку.

Тижні минали в мовчанні. Мама перестала дзвонити, навіть на свята не вітала. Аж раптом одного вечора Ніна почула стукіт у двері. Відчинила – стояла мама. Постаріла наче, втомлена, з червоними очима.

– Доню, – прошепотіла вона. – Пробач. Я не мала права так казати. Я була сліпа. Думала, що якщо більше любитиму Тараса, то він стане сильніший. А вийшло все навпаки, твій брат не тільки не вміє сам на себе заробляти, ще й мене з дому виганяє. І тобі, дитино, розумію, що зробила боляче.

Ніна мовчки обняла її. Бо скільки б ран не залишила мати, серце дитини завжди шукає примирення.

Квартиру вона так і залишила собі, але ніколи не вважала її «виграшем». То була пам’ять про бабусю, яка любила її безумовно. А мама зрештою зрозуміла: любов не можна ділити на «більше» чи «менше». Бо діти завжди однакові, і їх треба любити однаково, і ні в якому випадку не ділити.

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.