Ніна Сергіївна вже давно на пенсії. Багато років вона працювала вихователькою в садочку. Зараз працює доглядальницею старенької бабусі. У місяць її діти платять пенсіонерці 15 тисяч гривень, купують харчі на двох. Але ті гроші даються Ніні Сергіївні ой, як не легко. Бабуся має дуже важкий характер: постійно всім незадоволена, все розкидає, свариться, кричить. Ніна Сергіївна має напарницю, працюють через місяць, адже довше висидіти з нею неможливо, навіть рідні діти їй не вгодять. А вкінці місяця, як тільки Ніна Сергіївна отримує зарплату, до неї приїжджає син, і забирає все до копійки. А мати знову міряє тиск і йде на роботу

Якось їхала я в потязі до батьків. Поруч зі мною в купе їхало дві жінки пенсійного віку. Вони розмовляли про життя, і я почула їхні історії.

З розмови ми з’ясували, що Тамара Петрівна вчителька, вона їхала в столицю, там у неї живе донька з чоловіком та дві онучки. Другу жінку звали Ніна Сергіївна, вона багато років працювала вихователем в дитячому садочку. Але останні роки вона влаштувалася доглядальницею однієї бабусі. Її найняли діти і платили не погані гроші, але бабуся була дуже шкідливою і неслухняною, вона постійно сварилася і лаяла свою доглядальницю, і Ніні Сергіївні ті гроші давалися ой, як не легко.

У Ніни Сергіївни була ще напарниця, з нею вони працювали по черзі, через місяць, бо висидіти з цією бабусею довше, було неможливо, навіть її рідні не хотіли її доглядати, а вважали за краще платити гроші чужим людям.

– І що так добре платять, раз ви все терпите? – запитала її попутниця.

– П’ятнадцять тисяч, плюс гроші на їжу на обох дають, – відповіла та, – у нас в містечку пенсіонеру стільки ні за що не заробити.

– Не знаю, я б на таке ніколи не погодилася. Це вище моїх сил, щоб на старість років, та ще за якийсь старою доглядати, – відповіла вчителька.

– Все дорожчає, одне дитяче харчування і памперси скільки коштують, я вже не кажу про те, щоб одягнутися, – сумним голосом відповіла їй на те Ніна Сергіївна.

Навть мені стало цікаво, яке відношення має пенсіонерка до памперсів.

– Ви що на онуків гроші збираєте чи що? – вирішила все ж прояснити ситуацію вчителька.

– Ну да, доводитися допомагати, у мене їх двоє, – ніби виправдовуючись стала відповідати жінка.

– Так і у мене двоє, – відповіла їй попутниця.

– Син охоронцем в супермаркеті працює, невістка в декреті вже четвертий рік, як не крутись не вистачає. Ось я чим можу, тим допомогаю своїм дітям, більше їм ніхто не допомагає, крім мене, а куди вже діватися.

– Нехай тоді син шукає кращу роботу, щоб на все їм вистачало, – мовила допитлива жінка.

– Так у нас що роботи багато? Що толку міняти шило на мило, – несподівано невдоволено підвищила голос Ніна Сергіївна.

– І тому ви вирішили пошукати роботу для себе в столиці замість сина? – продовжила свій допит вчителька на пенсії.

– Чоловіка вже десять років як немає, і я не хочу, щоб син від сім’ї їхав далеко, ні до чого хорошого це не призведе, сім’я повинна бути сім’єю, а не тільки по вихідним! – втомлено відповіла жінка.

– Це називається ведмежа послуга, ви здаєте себе в рабство під старість років, а вони що? Їм просто зручно так, вони звикли, що мати гроші дає, то для чого їм кудись йти і роботу шукати, коли мати все готове дасть? – відповіла вчителька.

– Знаєте фразу не судіть і не судимі будете. Ми та сім’я, де кожен сорочку останню зніме і іншому віддасть, а батьки допомагають дітям, тому що діти наше все. І мій син буде точно так же своїм дітям допомагати поки сили будуть.

– Добре, а якщо не стане вас! Ну буває так, люди йдуть, сили закінчуються, що тоді? По-моєму, вашому синові пора вже звикати до самостійності. Або вони чекають, коли цей момент настане і ви їм свою квартиру звільните? – вже й вчителька мовила трохи сердито. Мені було видно, що вона реально сердиться і не розуміє, чого жінка похилого віку має їхати за сотні кілометрів від дому у пошуках роботи для себе, щоб потім віддавати дітям все до останньої копійки.

– Це мій стимул не розкисати і триматися! Можете обурюватися скільки влізе, але якщо я перестану допомагати, я просто не знаю, чим себе зайняти і заради чого мені жити! І мені це більше потрібно чим їм, – виправдовувалася Ніна Сергіївна.

– Невже ви не допускаєте думки “жити для себе”? – вже спокійніше мовила Тамара Петрівна.

– А що це значить, “жити для себе”, може бути ви поясните?

– У мене одна дочка, проте я її відразу чесно попередила, закінчиш ВНЗ, а далі сама, дала їй 50 тисяч на перший час, вона їх благополучно розтринькала місяці за півтора, а потім вже стала добре думати, коли зрозуміла, що більше я їй не помічниця і гроші від мене чекати марно. Шишок трохи набила, зате зараз сама мені спасибі говорить за науку, – з гордістю відповіла вчителька.

– Дочку мабуть добре виховали і вивчили, а на питання все ж таки не відповіли: Що для зараз значить жити для себе? Як ви заповнюєте свій день, після виходу на пенсію?

– Читаю, гуляю по місту, зустрічаюся з подругами, роблю все на що не вистачало часу раніше. Можливо, ви мені не повірите, але я волосся стала фарбувати, як тільки на пенсію вийшла, бо стало часу більше на себе.

– І ви не сумуєте за донькою зовсім і не допомагаєте їй нічим?

– Сумую звичайно, але все одно більше тижня не витримую разом з нею. Сперечаємося, на одній кухні нам краще не зустрічатися.

– А я навпаки, коли працюю так сумую, додому приїжджаю і просто розквітають. Мені здається я щаслива тільки тоді, коли повертаюся до своїх рідних.

Я слухала співрозмовниць і не могла збагнути, хто з них правий. Ніна Сергіївна ладна працювати до останніх днів, не шкодуючи ні сил, ні здоров’я, і все заради своїх дітей. А Тамара Петрівна, хоч на пенсії хоче пожити для себе, і насолодитися життям спокійно.

Передрук без гіперпосилання на Ukrainians.Today суворо заборонений!

Фото ілюстративне – griswoldhomecare.com

You cannot copy content of this page