Ніна завжди любила свята. Не тому, що чекала подарунків чи застілля, а тому, що в такі дні можна було хоч трохи відчути себе живою. Та справжніх свят у неї не було, бо чоловік не любив такі дійства і не підтримував. Але цього разу — ювілей. Цікава дата — 55 років. Саме життя виставляє дві п’ятірки! Вона навіть жартувала подругам:

— Бачите, як гарно звучить: дві п’ятірки — наче доля мені оцінку ставить!

Готувалася заздалегідь: купила нову сукню кольору пудри, зробила зачіску, спекла свій фірмовий торт «Київський», яким завжди всіх дивувала. Їй хотілося, щоб у цей день усе було по-особливому.

Але життя, як то кажуть, поставило свою «двійку».

Чоловік її, Петро, навіть не глянув у бік тієї сукні. Мовчки сьорбав каву зранку й буркнув:

— Чого ти так рано встала?

— Сьогодні ж мій день народження, — тихо нагадала Ніна.

— Та бачу я. Знов гості, шум, балачки… — відмахнувся він.

І все. Навіть «з днем народження» не сказав.

А от син Юрій із невісткою Мартою того дня приїхали з квітами. Коли Ніна відчинила двері, вони стояли на порозі з величезним букетом рожевих півоній і конвертом.

— Мамо, — усміхнувся Юрко, — це твій сюрприз. Ми з Мартусею давно знали, що ти мрієш про Париж. Ми все організували — п’ять днів, готель, екскурсії. Тільки збери валізу.

Ніна не повірила. Париж… те слово звучало, як казка.

Коли син запропонував і Петрові долучитися фінансово, той скривився:

— А навіщо? Що їй там робити? Парижі їй подавай… краще б у погріб спустилась, побачила, що картопля проросла.

Юрій спробував пожартувати, але атмосфера стала крижана.

Та все ж Ніна поїхала. Вперше за довгі роки — сама, без зітхань і буркотіння поруч. Париж зустрів її дощем і ароматом кави. Вона стояла під Ейфелевою вежею, вдихала повітря й думала: “Невже це я? Та сама Ніна, що все життя мила, варила, прала і мовчала?”

П’ять днів минули, як мить. І вперше в житті їй не хотілося повертатися додому. Але треба було.

Коли приїхала, двері відчинив все той самий Петро — у старій майці, з невдоволеним лицем.

— Нарешті. Добре там було? — кинув байдужим тоном.

— Було, — тихо відповіла вона.

— Бо мені тут було “весело”. У холодильнику — пусто. Тобі було байдуже, ти ж розважалася.

Вона поставила валізу й мовчки роздяглася. Дім був неохайний, підлога брудна, посуд — гора в мийці.

— Ти хоч спитав би, як дорога? — прошепотіла вона.

— Та бачу, що приїхала. Що там питати.

І він знову сів до телевізора.

Того вечора Ніна довго сиділа на кухні. Дивилася у вікно й крутила в руках маленьку фігурку Ейфелевої вежі, яку купила собі на згадку. У голові звучала одна фраза: «Життя коротке. І я його вже півстоліття прожила не так».

Наступного ранку Петро прокинувся, а Ніни біля плити не було. Лише записка на столі:

«Я більше не хочу жити там, де мене не бачать. Я жінка, і у мене є свої потреби, які ти ніколи не помічав. 55 — це не вирок, це шанс почати все спочатку».

Він довго стояв з тим папірцем у руці, не розуміючи, що відбувається. Набрав сина, став картати його, що це все через нього, бо «не треба було мамі того Парижу».

Син промовчав, з поваги до батька, але йому дуже кортіло сказати, що він сам в усьому винен, бо завжди бачив в мамі не жінку, а домогосподарку.

Петро собі місця не знаходив, думав, Ніна пожартує, і повернеться. Але не повернулася.

Вона винайняла невелику квартиру, влаштувалася у кондитерську — пекла тістечка, які всі полюбили. Коли Марта прийшла до неї вперше, Ніна світилася:

— Знаєш, я, мабуть, тільки зараз почала жити. Париж показав мені не місто, а себе — ту, яку я колись загубила в пранні, каструлях і мовчанні.

Іноді вона згадувала чоловіка — без злості, просто з подивом: як можна було прожити стільки років поруч із людиною, яка тебе навіть не бачить?

А коли минув рік, вона запросила сина з невісткою до себе. Поставила на стіл свій знаменитий «Київський» торт і з усмішкою сказала:

— Оце тепер у мене справжнє свято. Не дві п’ятірки, а сто балів за сміливість.

Іноді життя справді ставить дві п’ятірки — не за роки, а за рішучість почати все заново. Бо ніколи не пізно перестати бути «звичкою» і стати жінкою, яку нарешті цінують — хоча б сама себе.

А Петро і досі ламає собі голову — що ж таке могло стати в тому Парижі, що його дружина так кардинально змінилася.

А як ви думаєте, права була Ніна, коли вирішила піти від чоловіка після 55?

Спеціально для Українці Сьогодні.

Фото ілюстративне.